Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 8

Голодний.

— 11 —

Тієї ночі я собі наснився у нашій з Пам старій спальні. Вона спала поряд зі мною й тому не чула каркання голосу, що долинав звідкілясь зі споду темного будинку: «Наречені, приречені, наречені, приречені». Звук був мов у механічної іграшки, яку заїло. Я поторсав дружину, але вона лише перевернулася на інший бік. Одвернулася. Сни часто кажуть правду, хіба ні?

Я встав і пішов униз, для рівноваги тримаючись за поруччя. Було щось дивне в тім, як я держуся за цей знайомий брус полірованої деревини. Вже зійшовши, я зрозумів, у чому річ. Справедливо чи ні, але це світ праворуких — гітари виробляють під них, і шкільні парти, й приладові панелі в американських машинах. Не винятком були й поруччя в домі, де жила наша родина; вони йшли праворуч, бо, хоча дім і побудувала моя компанія, за моїми кресленнями, дружина й обидві мої дочки були правшами, а меншість кориться більшості.

Тим не менш, моя рука сковзала поруччям.

«Звісно, — подумав я, — Це ж сон. Як і того вечора. Зрозуміло?»

— Але Гендальф же не був сном, — заперечив я, а чужий голос в моєму будинку — вже ближче — повторював: «Наречені, приречені, наречені, приречені» знову й знову. Що б це не було, воно було у вітальні. Мені не хотілося туди заходити.

«Ні, Гендальф не був сном, — подумав я. Може, це були думки моєї фантомної правої руки. — Сон убивав його».

Чи він вмер сам по собі? Чи не це саме намагався пояснити мені той голос? Бо я не вірив у те, що Гендальф умер сам по собі. Я вважав, що він потребує допомоги.

Я ввійшов до моєї старої вітальні. Я не був свідомий того, чи переставляю ноги. Йшов, як ото ми рухаємося уві сні, ніби це світ обертається навколо нас, відлітаючи назад, мов у якійсь дивній проекції. А там, у старому кріслі Бостон-рокер[36], де зазвичай любила сидіти Пам, зараз сиділа виросла до розміру справжньої дитини Реба-Контролерка-Люті. Ступні, якими закінчувалися її бридкі рожеві ноги без кісток, були взуті у чорні сандалі Мері Джейн[37], вона гойдала ними туди-сюди понад долівкою. Її порожні очі зирили на мене. Її неживі полуничні кучерики хилиталися вперед-назад. Її рот був замурзаний кров’ю, і в своєму сновидінні я знав, що то була не людська й не собача кров, а субстанція, що сочилася з мого напівсирого гамбургера — та, яку я, докінчивши м’ясо, злизав з паперової тарілки.

— Погана жаба гналася за нами! — скрикнула Реба. — В неї були ЗУУБИ!

— 12 —

Це слово — ЗУУБИ! — все ще бриніло в моїй голові, коли я підхопився в ліжку й сів, дивлячись на холодну калюжу жовтневого місячного світла у себе в паху. Я намагався скавуліти, але видав лише серію беззвучних схлипів. Серце калатало, я потягнувся вбік до лампи і примудрився не збити її, але, ввімкнувши світло, побачив, що зсунув лампу, її підніжжя наполовину висіло над долівкою. Радіогодинник показував 3:19 ночі.

Я спустив ноги з ліжка і взявся за телефон.

— Якщо я буду тобі потрібен, телефонуй мені. — Так говорив Камен. — Хоч вдень, хоч вночі — І якби його номер був у пам’яті цього телефону, я певне так би й зробив. Але реальність перевстановилася — я був у котеджі на озері Фален, а не в будинку в Мендота Гайте, ніяких голосів, ніякого каркання знизу більше не лунало — тож і потреба відпала.

Реба, Лялька-Контролерка-Люті, виросла до розміру справжньої дитини. А чому б ні? Я розлютився, щоправда, на місіс Фіверо, а не на Гендальфа, і не уявляв, який стосунок мають зубаті жаби до цін на боби в Бостоні. Насправді питання стосувалося собаки Моніки. Чи це я вбив Гендальфа, чи то він сам здох?

Можливо, треба відповісти на питання, чому я так зголоднів після цього. Можливо, це і є головне питання.

Так зголоднів за м’ясом.

— Я обхопив його руками, — прошепотів я.

Рукою, ти маєш на увазі, в тебе ж тепер тільки одна. Надійна ліва.

Проте в пам’яті я брав йогоруками, у множині. Каналізуючи свою лють,

(воно було ЧЕРВОНИМ)

аби лиш геть від цієї дурнуватої жінки з її цигаркою й мобільником, лиш би повернутися до самого себе, я роблю якесь скажене сальто-мортале... і беру його вруки... безперечно це галюцинація, але ж так збереглося в моїй пам’яті.

Беру його в руки.

Приголубивши голову пса на згині мого лівого ліктя, я зумів його задушити правою рукою.

Задушив, позбавивши його страждань.

Я спав без сорочки, тому мені легко було побачити свою куксу. Достатньо повернути голову. Я зміг ледь хитнути головою, але не більше. Я намагався подивитися пару разів, та переводив погляд на стелю. Серцебиття трохи притишилося.

— Пес помер від ран, — сказав я собі, — і від шоку. Розтин це підтвердив би.

Проте ніхто не робить розтинів собакам, яких своїми «гамерами» трощать на желе з кістками безвідповідальні роззяви.

Я подивився на стелю й захотів, щоб моє життя припинилося. Моє нещасне життя, що колись починалося так бадьоро. Я думав, що більше не засну тієї ночі, але кінець кінцем заснув. Насамкінець ми завжди виснажуємо наші печалі.

Так каже Ваєрмен.

Як намалювати картину (ІI)

Пам’ятайте, що правда в деталях. Неважливо, яким ви бачите світ чи що за стиль він нав’язує вашій творчості, бо вся правда в деталях. Звісно, диявол також у деталях — це всім відомо, — але ймовірно, що правда та диявол — це різні слова, які означають те саме. Що ж, може й так.

Уявіть собі знову ту маленьку дівчинку, так, ту, що випала з бідки. Вона вдарилася правою скронею, але більше постраждала ліва частина мозку — контрударна травма, пам’ятаєте? У лівій частині мозку міститься зона Брока[38] — мало хто знав про це у 1920-х. Зона Брока керує мовними процесами. Спробуйте гарненько стукнутись лівою скронею, і ви втратите здатність говорити, іноді на якийсь час, іноді назавжди. Проте говоріння — це не бачення, хоча вони між собою пов’язані.

Дівчинка бачить.

Вона бачить своїх п’ятьох сестер. Їхнє вбрання. Їхнє розпатлане вітром волосся, коли вони заходять знадвору в дім. Вона бачить батькові вуса, торкнуті сивиною. Вона бачить Няню Мельду — не просто домоуправительку, а найближчу їй після матері людину з усіх, кого знає ця дівчинка. Вона бачить хустку, що нею пов’язує собі голову Няня, коли прибирає; вона бачить вузол спереду, над високим чорним чолом Няні Мельди; вона бачить срібні браслети Няні Мельди, бачить, як вони зблискують зайчиками в сонячному світлі, що ллється крізь вікна.

Деталі, деталі, правда в деталях.

А чи прагне бачення — навіть у пораненому мозку, в ушкодженому розумі — виповістися? О, воно мусить, мусить.

Вона думає — Мені болить голова.

Вона думає — Трапилося щось погане, тому я не знаю, хто я. Не знаю, де я. Не знаю, що воно таке, всі оці яскраві образи навкруг мене.

Вона думає — Ліббіт? Мене звуть Ліббіт? Колись я це знала. Я вміла балакати коли-ще-щось-знала, але тепер мої слова, мов риби у воді. Мені потрібен отой чоловік, у котрого волосся на губі.

Вона думає — Він мій Тато, але коли я намагаюся вимовити його ім’я, я чомусь промовляю «Чап! Чап!», але де ім’я тієї, що пролетіла повз моє вікно. Я бачу кожну її пір’їну. Я бачу її, ніби скляні, очі. Я бачу її лапу, вона зігнута, наче зламана, ні, правильне слово скрючена. Мені болить голова.

Заходять дівчата. Заходять Марія й Ганна. Вона любить їх менше, ніж близнючок. Близнючки маленькі, як вона сама.

Вона думає — Я називала Марію й Ганну Великими Злюками, коли-я-ще-щось-знала і розуміє, що знає знову. Так повертається шматочок знання. Назва ще однієї деталі. Вона це знову забуде, але коли пригадає наступного разу, запам’ятає надовше. Вона майже певна цього.