Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 77

— О, так, Едгаре, звичайно, ми можемо все зараз обговорити. — Ці слова вона промовила з явним полегшенням. І я відчув себе героєм. А водночас — пацюком.

— У вас є зараз щось під рукою, на чим записувати?

— Щоб я так жила!

— О’кей. Взагалі-то ми збирались подавати їх у хронологічному порядку...

— Але ж я не знаю їхньої хронології, я саме намагалася вас запи...

— Я її знаю, і зараз вам її продиктую, але послухайте сюди, Алісо: найперший слайд піде поза хронологічним порядком. Першою буде демонструватися робота «Троянди ростуть з мушель». Ви записуєте?

— «Троянди ростуть з мушель» — я записала.

Це лише вдруге після нашої першої зустрічі голос Аліси в розмові зі мною звучав по-справжньому радісно.

— Далі підуть етюди олівцями, — продовжував я. Ми проговорили півгодини.

— 6 —

 — Qui allo?[273]

Якусь мить я мовчав. Відповідь французькою мене трохи збила з пантелику. Той факт, що на мій дзвінок відповів молодий чоловічий голос, спантеличив ще більше.

— Allo, allo? — не вгавав він. — Qui est a l’appareil?[274]

— Ммм, можливо, я набрав не той номер, — промурмотів я, почуваючись не просто придурком, а одномовним американським придурком. — Мені взагалі-то була потрібна Мелінда Фрімантл.

— D’accord, ви набрали правильний номер, — і трохи перегодом: — C’est ton papa, je crois, cherie.[275]

Слухавку зі стуком поклали на щось тверде. В мене перед очима виникла картинка — дуже яскрава, дуже неполіткоректна, і вочевидь навіяна згадками Пам про картинки, які я колись малював для хворої дівчинки: крупний балакучий скунс в береті, мосьє Пепе Ле П’ю[276], гонорово походжає пансіоном моєї дочки (якщо в Парижі й справді так називають крихітне однокімнатне помешкання), помахуючи своїм ароматним хвостом в білих смужках.

Нарешті підійшла Мелінда, я почув нехарактерно для неї схвильований голос: «Тату? Татуню? У тебе все гаразд?»

— Усе чудово, — запевнив я її. — Це твоя співмешканка відповідала? — Це був жарт, але по запалій тиші я зрозумів, що ненароком наступив на болючий мозоль. — Утім, це не має значення, Лінні. Я телефоную тільки, щоб...

— ... авжеж, тільки, щоб піддрочити мене. — Я не міг вгадати по голосу, дратується вона, чи сміється, зв’язок був гарним, але не аж настільки. — Так, він мій співмешканець, — підтекст цієї фразні голосно і ясно промовляв: «Ну і що ти маєш сказати проти цього?»

Я, безсумнівно, не збирався нічого проти цього мати.

— Ну, я радий, що в тебе там є друг. Він ходить в береті?

На моє велике полегшення, вона розреготалася. З Лін неможливо було передбачити, як обернеться якийсь жарт, бо почуття гумору в неї було непевним, мов погода в квітні. Вона гукнула.

— Ріку! Мій татусь... — потім щось мені не до розуміння, а далі: — …si tu portes un beret![277]

Пролунав щирий чоловічій сміх. «Ох, Едгаре, — подумалось мені. — Навіть з протилежного берега океану ти підштовхуєш їх до олтаря, ти, папа-куку».

— Тату, з тобою все в порядку?

— У повному. Як твій фарингіт?

— Дякую, вже краще.

— Я щойно говорив по телефону з твоєю матір’ю. Ти ще отримаєш офіційне запрошення на виставку, яку я тут скоро відкриваю, але вона мені вже сказала, що ти точно приїдеш, і я тепер хвилююся.

— Ти хвилюєшся? Мама надіслала мені кілька фотографій і я тепер не можу дочекатися, коли побачу всі твої картини. Коли ти встиг навчитися так малювати?

Це вже стало запитанням дня.

— Та тільки тут.

— Вони напрочуд дивні. А інші також такі?

— Приїзди й сама побачиш.

— А можна, я приїду з Ріком?

— Він має паспорт?

— Так.

— Він пообіцяє не підсміюватися з твого старого?

— Він дуже шанобливо ставиться до своїх батьків.

— Тоді, сподіваючись, що квитки на рейс ще не розпродані, і ви не проти ночувати удвох в одній спальні — гадаю, це не проблема — тоді він, звичайно, може приїхати.

Вона заверещала так пронизливо, що аж вухо мені заболіло, але я не відставив слухавку. Давненько не вдавалося мені сказати чи зробити щось таке, щоб воно змусило Лінні Фрімантл так зрадіти.

— Дякую тобі, тату. Це пречудово!

— Приємно буде познайомитися з Ріком. Либонь, я стирю в нього берет. Я ж тепер художник, а не абищо.

— Я йому передам твої слова, — а далі іншим тоном: — А з Ілсою ти вже балакав?

— Поки що ні, а що?

— Коли говоритимеш, не кажи їй, що приїде Рік, о’кей? Я сама їй скажу.

— Та я й не збирався.

— Бо в неї з Карсоном... вона казала мені, що розповідала тобі про нього...

— Так, розповідала.

— Так от, я впевнена, що в неї з ним проблеми. Іллі каже, що вона «все передумує». Це точні її слова. Ріка це не дивує. Він каже, що не можна довіряти людині, котра молиться публічно. Одне я знаю, судячи з наших з нею розмов, вона дуже подорослішала, мені незвично чути такі слова від меншої сестри.

«Ти теж подорослішала, Лін», — подумалось мені. На мить я побачив її семирічною, коли вона так хворіла, що ми з Пам вже боялися, що вона помре в нас на руках, хоча ніколи не промовляли цих думок вголос. Тоді від неї залишилися лиш великі очі, бліді щічки і довге волосся. Раптом я згадав дитячу дражнилку «череп на паличці» і зненавидів себе за це. І ще більше, в самісінькій глибині серця, ненавидячи себе за те, що мені тоді було легше від того, що так важко хворіла ця моя дочка, а не інша. Я завжди намагався запевняти сам себе, що однаково сильно люблю їх обох, але це не було правдою. Можливо, деякі батьки так вміють — гадаю, Пам така, — але не я. А чи знала про це Мелінда?

Звісно, вона знала.

— Ти там бережешся? — спитав я.

— Так, тату, — я прямо побачив, як вона там пустила собі очі під лоба.

— Так і продовжуй. І благополучно приїзди сюди.

— Тату, — пауза, — я тебе люблю. Я посміхнувся.

— На скільки мішків?

— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — відповіла вона мені, мов грайливе дитинча. Мені полегшало. Я посидів ще якийсь час, дивлячись на Затоку за вікном, машинально витираючи собі очі, а відтак набрав, як мені здавалося, останній на сьогодні телефонний номер.

— 7 —

Був полудень, і я не дуже вірив в те, що застану її, скоріш за все, гадав, вона десь обідає з подружками. Але вона, як і Пам, відповіла на перший же дзвінок. Її хелло прозвучало трохи насторожено, тож інтуїція мені підказала: вона очікувала почути Карсона Джонса, котрий подзвонить з черговими вибаченнями, або з наміром знову з’ясовувати стосунки. Щоб пояснити все спочатку. Я ніколи не перевіряв свою здогадку, та й не було потреби. Деякі речі просто вхоплюєш моментально такими, якими вони є.

— Егей, Отака-то-Двічинко, що ти поробляєш?

Вона умент розквітла голосом: «Тату!»

— Як твої справи, мила?

— Добре, тату, хоча не так добре, як твої — я тобі казала, які вони гарні? Я маю на увазі, вже казала це, чи як?

— Ти мені вже це казала, — відповів я, не в змозі стримати посмішки. Може, Лін і чує в її голосі дорослі інтонації, але для мене після першого ж напруженого хелло, вона перетворилася на мою малу милу Іллі, бурхливу, мов суміш коли з морозивом.

— Мама казала, що ти тягнеш кота за хвіст, але вона об’єдналася з тим твоїм тамтешнім другом, і вони тебе підштовхують. Ой, як мені це подобається! В неї навіть голос зазвучав, як колись. — Вона взяла паузу, щоб віддихатися, а коли заговорила знову, то вже не так завзято. — Ну.., може, й не зовсім так, але дуже схоже.