Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 72

Вода навкруг нас бурунилась. За якийсь час я почав отримувати насолоду від шовковистого доторку хвиль, надхідна приносила мені відчуття, ніби я чарівним чином схуд фунтів на дванадцять, відхідна вирувала піщаними бурунцями в мене між пальцями ніг. Десь за сотню ярдів від нас у вранішньому небі нарисувалась пара жирних пеліканів. Ось вони склали крила і каменями попадали у воду. Один залишився без улову, натомість інший з повною торбою сніданку. Навіть коли він злітав угору, ми встигли помітити маленьку рибку, котра, зникаючи в його дзьобі, змахнула нам на прощання хвостиком. Стародавня балетна вистава, не менш красива, ніж завжди й вічно. На південному кінці острова в зелених хащах, не перестаючи, кричав якийсь інший птах: «Ов-ов! Ов-ов!».

Ваєрмен обернувся до мене. На двадцять п’ять він не тягнув, але все одно виглядав набагато молодшим, ніж будь-коли з того дня, як ми з ним познайомились. У лівому його оці не залишилося й сліду скривавленості, не було більше колишнього розфокусу «дивлюся-куди-попало». Я не мав сумнівів, що він мене бачить цим оком, і добре бачить.

— Я зроблю для тебе що завгодно, — промовив він. — Будь що. Без обмежень, усе, що я в змозі подужати. Позвеш і я прийду. Це чистий, незаповнений чек. Розумієш?

— Так, — відповів я, розуміючи дещо інше: коли хтось пропонує тобі незаповнений чек, ти ніколи не мусиш обмінювати його на готівку. Це не я вигадав. Іноді переконання оминає мозок, йдучи прямо з серця.

— От і добре, — промовив він. — Це все, що я хотів сказати.

Я почув хропіння. Обернувся й побачив, що Елізабет схилила голову собі на груди. В одній руці вона тримала так і недоїдений шматок тосту. Волосся майоріло навкруг її голови.

— Схоже, вона доволі схудла, — промовив я.

— Так, від Нового року вона втратила двадцять фунтів. Я щодня намагаюся напоїти її енергетичним коктейлем, здається, він називається «Гарантія», але вона не завжди його допиває. А ти як? Це від надмірної роботи в тебе такий вигляд?

— Який такий вигляд?

— Неначе ліву сідницю тобі щойно відгриз собака Баскервілів. Якщо це від утоми, то може тобі варто трохи розслабитися? Як там кажуть на 6-му каналі — це наша точка зору, але ми залюбки вислухаємо вашу

Я стояв нерухомо, зустрічаючи й проводжаючи хвилі, і гадав, що я можу розповісти Ваєрмену. І скільки з того я можу розповісти Ваєрмену. Відповідь здавалася самоочевидною: все або нічого.

— Гадаю, краще мені просвітити тебе щодо подій минулої ночі. Ти тільки пообіцяй мені, що не будеш після того телефонувати людям у білих халатах.

— Обіцяю.

Я розповів йому, як я майже в темряві закінчував писати його портрет. Розповів, як бачив свою праву руку й пальці на ній. А потім біля підніжжя сходів побачив двох мертвих дівчаток і втратив свідомість. Коли я закінчив свою розповідь, ми вийшли з води й рушили туди, де хропла Елізабет. Ваєрмен почав наводити лад на її таці, змітаючи недоїдки в пакет, який він дістав з торби, що висіла на поруччі візка.

— Оце і все? — спитав він.

— А хіба цього мало?

— Я просто спитав.

— Більше нічого. Я спав міцно, мов дитя, аж до шостої. Потім я поклав тебе, тобто — твій портрет, на заднє сидіння і приїхав сюди. Коли ти вже на нього, до речі, подивишся...

— Всьому свій час. Загадай цифру від одиниці до десяти.

— Що?

— Ну, просто зроби мені ласку, мучачо.

— О’кей. Загадав.

Він трохи помовчав, дивлячись на Затоку. Відтак спитав: «Дев’ять?»

— Ні. Сім.

Він кивнув.

— Ага, сім. — Забарабанив пальцями собі по грудях, потім поклав руку на коліно. — Вчора я міг би точно вгадати. А сьогодні вже ні. Моя здатність до телепатії — ну, оті крихітні осяяння — зникла. Цілком пристойний обмін. Ваєрмен став таким, як був колись, і цей Ваєрмен дякує muhas gracias[264].

— Ну, і що ти на все оте скажеш, якщо взагалі маєш щось сказати?

— Маю. Моя опінія — ніякий ти не божевільний, якщо саме цього ти боявся. Травмовані люди на острові Дума, схоже, стають незвичайними людьми. Вилікувавшись, вони втрачають свої надзвичайні можливості. Ось я, наприклад, уже здоровий, а ти все ще травмований, тож залишаєшся надзвичайним.

— Я не цілком розумію, до чого ти ведеш.

— Бо ти шукаєш складності там, де все просто. Подивися перед собою, мучачо, що ти бачиш?

— Затоку. Те, що ти сам називаєш caldo largo.

— А що ти малюєш найбільше?

— Затоку. Заходи сонця в Затоку.

— А що таке малювання?

— Малювання — це бачення, гадаю, так.

— Ніякого гадаю, так воно й є. А що таке бачення на острові Дума?

Почуваючись непевно, мов хлопчик, котрий погано вивчив урок, я перепитав:

— Надзвичайне бачення?

— Так. Отже, як ти вважаєш, Едгаре, дійсно до тебе минулої ночі завітали мертві дівчатка, чи ні?

Я відчув, як крижаними дрижаками мені пройнялася спина.

— Вірогідно, завітали.

— Я теж так вважаю. Гадаю, ти бачив привиди її сестер.

— Мене вони налякали, — промовив я принишклим голосом.

— Едгаре... Я не думаю, щоб привиди могли завдати людині якоїсь шкоди.

— Може, й не можуть звичайній людині, у звичайному місці, — заперечив йому я.

Він кивнув, явно не погоджуючись.

— Добре. Ну то що ж ти збираєшся робити?

— Чого я не збираюся, так це від’їжджати звідси. Мені тут поки ще не наскучило.

Мене тримала тут не тільки майбутня виставка — дута репутація. Було тут щось більше. Тільки я поки що не розумів, що саме. Якби я спробував сформулювати це словами, це прозвучало б як якась дурня, як якесь пророцтво з китайської булочки. Де обов’язково зустрічається слово доля.

— Хочеш, переїжджай в Паласіо, будемо жити разом.

— Ні. — Я подумав, що в такому випадку справи можуть в якомусь сенсі ще більше погіршитися. А крім того, Велика Ружа належала мені. Я закохався в цей будинок. — Але послухай-но, Ваєрмене, чи ти не міг би щось детальніше розкопати про сімейство Істлейк і зокрема про тих двох дівчаток? Оскільки ти тепер можеш читати, то може пошукаєш в Інтернеті...

Він стиснув мені руку.

— Я шукатиму, як той чорт. Може, і ти також щось знайдеш. Мері Айр, здається, хотіла взяти в тебе інтерв’ю, так?

— Так. Його призначено за тиждень після моєї так званої лекції.

— Попитай в неї про Істлейків. Можливо, там ти й зірвеш джекпот. Свого часу міс Істлейк була тут великою меценаткою.

— О’кей.

Він вхопився за руків’я візка зі сплячою старенькою леді і повернув його в той бік, де яснів помаранчевою черепицею дах садиби.

— Давай тепер підемо подивимося на мій портрет. Хочеться мені побачити, яким я виглядав у той час, коли щиро вірив, що світ врятує тільки Джері Гарсіа[265].

— 2 —

Я запаркувався у дворі, поряд з автомобілем міс Істлейк — сріблястим мерседесом часів В’єтнамської війни. Витягши зі своєї, куди скромнішої машини, портрет, я обернувся і продемонстрував його Ваєрмену. Він стояв мовчки, роздивляючись картину, і мені майнула в голові дивна думка: я зараз, ніби той кравець, що стоїть у майстерні поряд з дзеркалом, в яке дивиться клієнт. Ось зараз він мені або скаже, що йому подобається пошитий мною костюм, або з жалем похитає головою, показуючи, що він йому не личить.

Віддалік, на південному кінці острова, в заростях, які я вже звик для себе називати Джунглі Думи, той самий птах знову почав викрикувати свої застороги: «Ов-ов!»

Далі я вже не міг витримати.

— Ну, скажи вже хоч щось, Ваєрмене. Давай, кажи.

— Не можу. В мене нема слів.

— У тебе? Це неймовірно.

Але коли він підняв очі від портрету, я зрозумів, що він каже правду. Він мав вигляд людини, яку хтось торохнув по голові молотком. На той час я вже мав нагоду впевнитися в тім, що мої картини справляють враження на людей, але ніхто з них не виявляв реакції такої, як Ваєрмен того березневого дня.