Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 55

— Я у повному порядку, — запевнив я його.

— Та в тебе вигляд насмерть переляканий. Це навіть я бачу. — Він покосився на мене правим оком. Ліве теж намагалося слідувати в тому ж напрямку, втім, без великого успіху. Запалене, і трохи вивернуте, воно сочилося безпорадними слізьми. — Що, будеш викручуватися, мучачо?

— Не буду. Але ж ти чув, що сказала Елізабет. Якщо ти не поїдеш добровільно, вона візьме мітлу і виштурхає тебе з дому.

Йому не хотілося, щоби «міс Істлейк» знала про його негаразди, але вона зі своїм ходунком якраз ввійшла до кухні і підслухала кінець нашої з ним розмови. Крім того, їй залишалося менше, ніж Ваєрмену. Це висіло між нами невимовленим, але ми пам’ятали про це.

— Якщо вони захочуть тебе госпіталізувати... — почав я.

— Аякже, звісно захочуть, це в них, курва, як рефлекс, але цього не буде. Інша справа, аби вони могли мене підлатати. Я їду тільки тому, що Гедлок, сподіваюсь, зможе мене переконати, що це не довічний пройоб радару, а лише тимчасовий збій. — Він несміливо посміхнувся.

— Ваєрмене, що в тебе к-бісу за проблеми?

— Все свого часу, мучачо. Що ти тепер малюєш?

— Це наразі неважливо.

— О Боже, — промовив Ваєрмен. — Схоже, не тільки я втомився від запитань. А ти знаєш, що взимку кожний сороковий з тих, хто постійно їздять по Тамаямі, потрапляє в автодорожню пригоду? Це правда. А ще якось передавали у новинах, я сам це чув, що для астероїду розміром, як Астродом[206] у Х’юстоні, шанси впасти на землю значно вищі за...

— Чому б нам не їхати з музикою? — сказав я, вмикаючи радіо.

— Гарна ідея, — кивнув він. — Тільки щоб ніякого сраного кантрі.

Спершу я не второпав, а відтак згадав гостей на спортивній машині, з котрими ми нещодавно розпрощалися. Я знайшов найгучнішу, з мінімумом балаканини, станцію в цьому регіоні, що охрестила себе «Кістка». На її хвилі «Назарет»[207] якраз верещали свою «Собачу шерсть».

— Ага, це рок’н’рол в стилі обригай-собі-штани, — повеселішав Ваєрмен. — Тепер можеш теревенити досхочу, mi hijo[208].

— 7 —

День видався довгим. Будь-який день, викинутий на конвеєр сучасної медицини — особливо в місті, перевантаженому літніми, часто хворобливими гостями, — видається довгим. Ми затрималися там до шостої. Ваєрмена дійсно хотіли госпіталізувати. Він відмовився.

Я більшість часу провів у тамтешніх чистилищах чекалень, де журнали старі, стільці жорсткі, а телевізор завжди прикручено десь високо в кутку. Я висиджував, я слухав занепокоєні розмови, навпіл з кудкудаканням телевізора, і час від часу виходив у холи, де дозволялося користуватися стільниковими телефонами, і з ваєрменового апарату дзвонив Джеку. Як там вона? Чудово. Вони грали у «пачизі»[209]. Потім по новому переставляли все у Порцеляновому місті. На третій раз вони їли сандвічі й дивилися Опру. На четвертий — спали.

— Передайте йому, що всі її позиви до туалету наразі було задоволено, — відрапортував Джек.

Я передав. Ваєрмену було приємно це почути. А конвеєрна смуга повільно сунулась далі.

Три чекальні, одна у головному приймальному покої, де Ваєрмен відмовився навіть узяти до рук анкету — можливо, через те, що не зміг би її прочитати (я сам вніс туди необхідну інформацію), друга в неврології, де я познайомився з Джином Гедлоком, лікарем Елізабет, та мертвотно-блідим чоловіком з борідкою на ім’я Герберт Принсип. Доктор Гедлок відрекомендував його як найкращого невролога у Сарасоті. Принсип не заперечив і не віджартувався. Остання почекальня була на третьому поверсі, у царстві Суперобладнання. Тут Ваєрмена повели не на магнітно-резонансну томографію — процес, з яким я сам був аж занадто добре знайомий, — а на рентген, у дальній кінець коридору, де, як я собі уявив, збереглася, уся в пилюці, занехаяна в наші модерні часи комірчина. Ваєрмен віддав мені на зберігання свій медальйон з Марією і залишив мене чекати й дивуватися, чому найкращий невролог Сарасоти вирішив застосувати до нього таку старомодну технологію. Ніхто не потурбувався тим, щоб мене просвітити.

Телевізори в усіх трьох чекальнях були налаштовані на 6-й канал, і я знову й знову бачив ту Картинку: Цукерка Браун вхопив за зап’ястя Тіну Гарібальді, вона дивиться вгору на нього, на її обличчі застиг той вираз, що його будь-хто, вихований у більш-менш пристойній родині, визнає в глибині свого серця за жахливий, бо знає, що він означає. Ви навчаєте своїх дітей обережності, закликаєте їх бути дуже обережними, бо незнайомці можуть становити для них загрозу, і вони, либонь, вам вірять, проте діти в гарних родинах одночасно виховуються з вірою в те, що безпека є їхнім вродженим привілеєм. Тож в її очах читалося: Так, містере, скажіть мені, що я мушу робити. Очі промовляли: Ви доросла людина, а я дитина, тож скажіть мені, що вам треба від мене. Очі промовляли: Мене виховували у повазі до старших. А найбільше вбивало те, що в її очах читалося: Мене ніхто в житті ніколи не ображав.

Я не вважаю, що ті безкінечно повторювані репортажі і майже безперервно показувана Картинка стали причиною того, що трапилося потім, але хіба вони не зіграли свою роль? Авжеж.

Звісно, що зіграли.

— 8 —

Вже смерклося, коли я виїхав з платного гаражу і повернув на південь, на Тамаямі, взявши курс на Думу. Спершу я не звертав уваги на Ваєрмена, цілком зосередившись на кермі й дорозі, чомусь впевнений, що удача мене вже покинула і нам не оминути якогось інциденту. Коли ми проїхали поворот на острів Сієста, рух на шосе трохи вщух, і я почав розслаблятися. Коли ми наблизились до «Кросроудс», Ваєрмен сказав: «Заїдьмо».

— Хочеш купити собі щось в бутіку Gap, чи Joe Boxer? Парочку маєчок з кишеньками?

— Не пащекуй, а давай, заїжджай. Паркуйся під ліхтарем. Я став під ліхтарем і вимкнув двигун. Мене охопило трохи моторошне почуття, хоча парковка була більш як наполовину заповнена, а Цукерка Браун, як я знав, захопив Тіну Гарібальді по інший бік «Кросроудсу», там, де вантажний двір.

— Гадаю, тепер я можу все розповісти, — промовив Ваєрмен. — Ти заслужив на те, щоб все почути. Бо був до мене добрим. І був добрим заради мене.

— Знов за рибу гроші, Ваєрмене

Він склав руки на сірій тоненькій теці, яку йому видали в шпиталі. На обкладинці стояло його ім’я. Він мовчки підняв один палець, гамуючи мене — дивився він прямо перед собою, на універсам Bealls[210], що замикав цей кінець торгівельного центру.

— Я хочу все зробити зразу. Тобі так годиться?

— Авжеж.

— Моя історія, вона... — він обернувся до мене, раптом оживившись. Ліве око в нього залишалося червоним і безупинно сльозилося, але тепер воно принаймні дивилося на мене разом з іншим. — Мучачо, ти колись бачив оті передачі про хлопців, що виграють двісті-триста мільйонів доларів у Powerball[211]?

— А хто їх не бачив.

— Там когось запрошують на сцену, вручають йому величезний фальшивий картонний чек, а він щось говорить, майже завжди якусь муйню, але це гарно, в таких ситуаціях недоладність це саме те, що треба, бо вибирати всі ті срані номери — теж треба мати відвагу. Абсурд. У такій ситуації найкраще, що ти можеш сказати, це — я поїду в той сраний «Дісней Ворлд». Тирозумієш про що я?

— Поки що мало.

Ваєрмен озирнувся, подивившись на людей, що входили й виходили з магазину, позаду якого собі на горе й біль Цукерку Брауна зустріла Тіна Гарібальді.

— Я також виграв la loteria. Хоча в недобрий спосіб. Реально. Я сказав би, це був найгірший у світі варіант. У минулому житті я був правником у місті Омаха. Я працював у юридичній фірмі «Файнгам, Дулінг і Аллен». Жартівники — одним з них був і я — називали їх «Лайногам, Дупінг і Сраллен». Насправді то була крута фірма, чесно, не сумнівайся. Ми робили добрий бізнес, і я мав гарний статус. Я був холостяком — а мав тоді вже тридцять сім років — і вважав, що, напевне, така моя доля на все життя, Едгаре. А потім до міста приїхав цирк. Я маю на увазі справжній цирк, з великими кицьками, акробатами. Більшість артистів були інших національностей, як воно часто буває. Була там сімейна трупа літаючих акробатів з Мексики. Одна з циркових бухгалтерок Хулія Траверс також була з Мексики. Крім ведення рахунків, вона ще й виконувала функції перекладачки для тих літунів.