Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 48

Мої побоювання щодо баптиста з «Колібрі» не щезли, і я побоювався, що вона наражається на пригоди. Проте, якщо вона навіть помиляється щодо нього, чим раніше вона це з’ясує, тим їй буде краще. Отже — Господи, вбережи мене від помилки, — я тут же відписав їй, що ідея загалом цікава, звісно, якщо в неї все в порядку з курсовими. (В мене не вистачило духу написати моїй коханій донечці, що провести тиждень у компанії її бойфренда, навіть беручи до уваги те, що його будуть супроводжувати твердокамінні баптисти, — це ідея гарна.)Також я написав їй, що не варто їй ділитися своїми планами з матір’ю. Відповідь не забарилася.

Ні, я так не вважав... Але якщо, прибувши у Літл-Рок, вона підловить свого тенора за горизонтальними вправами з якоюсь альтисткою, буде дуже нещасною Отакою-то-Дівчинкою. Я не мав сумнівів, що тоді все стане відомо її матері, про заручини і таке інше, і в Пам знайдеться чимало слів щодо мого нездорового глузду. Я й сам вже не раз ставив собі питання щодо цього і в більшості випадків вирішував визнати себе дієздатним. Коли йдеться про твоїх дітей, час від часу ловиш себе на тім, що робиш якісь дурнуваті дзвінки, просто надіючись, що все обернеться добре — і з дзвінками, і з дітьми. Батьківство — це грандіозне мистецтво створювання замаскованих перешкод.

Далі в мене була Сенді Сміт, ріелторка. Елізабет наговорила мені на автовідповідач, що я з тих, хто робить мистецтво заради мистецтва, інакше б острів Дума мене не покликав. Від Сенді я жадав підтвердження того, що мене покликала сюди глянсова брошура, точно така ж, яку, радше за все, показували багатьом потенційним орендарям з глибокими кишенями по всіх кутках Сполучених Штатів. А можливо, й у всьому світі.

Отримана мною відповідь не була такою, на яку я сподівався, але я збрехав би, сказавши, ніби вона мене дуже здивувала. Кінець-кінцем, тоді в мене був рік поганої пам’яті. А ще оте бажання повірити, що все трапляється не просто так: коли йдеться про минуле, всі ми стаємо шулерами.

Я двічі перечитав її мейл, відтак пробурмотів:

— Роби своє діло, а діло хай робить тебе, мучача[194].

Навіть зараз я не зміг згадати інших брошур, однак ту, де йшлося про цей дім, добре пам’ятав. Тека, в якій вона лежала, була яскраво-рожева. Вельми рожева, можна так сказати, і впав мені в око не напис Лососева миза, а той, що йшов нижче, надрукований золотим рельєфом: ВАША СЕКРЕТНА КРИЇВКА НА БЕРЕЗІ ЗАТОКИ. Отже, може, саме це й був той поклик.

Може, догукалося, кінець-кінцем.

— 4 —

Він завершив фразу «поки в тебе нема судорог» однією з тих симпатичних веб-іконок, кругле усміхнене обличчя з повним ротом гострих зубів. Згадавши, як Ваєрмен зі скошеними в різні боки очима підстрибував на затемненому задньому сидінні орендованого фургона, я не відчув бажання засміятися. Проте я також розумів, що Ваєрмена і трактором не затягнути на обстеження до 15 березня, хіба що курва-епілепсія приголомшить його черговим нападом. Ну і, розуміється, Ваєрмен не був проблемою Ксандера Камена. Та й я теж не був його проблемою, чесно кажучи, отже розчулився тим, що він про мене непокоїться. Імпульсивно я кликнув «відповідь» і надрукував:

Я вже збирався вимкнути комп’ютер і зробити собі сандвіч, але прозвучав сигнал про отримання нового мейлу.

Вимикаючи машину, я посміхався. Мені навіть трохи затуманився зір.

— 5 —

Наступного дня я поїхав з Ваєрменом до Нокомису по новий сифон для стічної труби в будинку №17 (спортивна машина; гівняна кантрі-музика) і пластикову огорожу для Злих Собак. Ваєрмен не потребував моєї допомоги, а ще менше потребував мого шкутильгання позаду нього по «Справжніх Цінностях» у Нокомисі, але день був гидким, дощило, і мені хотілося вибратися з острова. Ми поснідали в ресторані «У Офелії», посперечалися про рок’н’рол, що додало екскурсії жвавості. Коли я повернувся, на автовідповідачі блимав вогник повідомлення. То була Пам.

— Подзвони мені, — тільки й сказала вона й повісила слухавку.

Я подзвонив, але спершу — хай це буде боягузливим визнанням провини — я ввійшов у мережу, знайшов свіжий номер популярної в Міннеаполісі газети «Стар Триб’юн» і кликнув «Некрологи». Швидко пробіг імена і впевнився, що Тома Райлі серед них нема, хоча й розумів, що це нічого не доводить; він міг вбити себе запізно для того, щоб потрапити у стрічку ранкових новин.

Інколи вона вимикала телефон, щоб подрімати після обіду, в такому випадку я попав би на автовідповідач, отримавши невелику відстрочку. Та не цього разу. Відповіла особисто Пам, м’яко, але неласкаво.

— Алло?

— Це я, Пам. Передзвонюю тобі.

— Ти, напевне, ходив ніжитися під сонцем, — озвалася вона. — А тут іде сніг. Сніжить, і холодно так, що навіть копачу колодязя не схотілося б вилазити нагору.

Я трохи розслабився. Том живий. Якби Том був мертвий, вона б не почала розмову з сучого базікання.

— Насправді тут, де я, йде зараз холодний дощ.

— Гарно. Маю надію, ти отримаєш бронхіт. Том Райлі сьогодні вранці вилетів звідси, обізвавши мене нахабною прошмандовкою, а перед тим розтрощив об підлогу мою вазу. Напевне, я маю радіти, що він не кинув її в мене. — Пам почала плакати. Заревіла, а потім здивувала мене сміхом. Сміх був гірким, але на диво легкодухим. — Коли ж ти врешті втратиш хист доводити мене до сліз?