Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 40

— 2 —

Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку (чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.

Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вони тепер здалися мені доволі нікчемними. Етюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Малюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.

Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене брали дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер — «Хелло».

Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тентом. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.

— У тебе напружений вигляд, мучачо, — промовив, заходячи, Ваєрмен. — Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.

— Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...

— Але все те було в іншому житті, — закінчив фразу Ваєрмен. — Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.

— Усе залежить від розміру.

— Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?

— Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?

— Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як пройшла розмова.

— Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як прокинувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.

— Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньо[162], «Бейб», 1995. — Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся навкруги. — Мені подобається, як ти тут все розташував.

Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» нателевізорі.

— Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тиж тут бував раніше, правда?

Замість відповіді він загадково усміхнувся.

— Ми всі бували тут раніше, аміго... це крутіше за професійний футбол, Пітер Страуб[163], року приблизно 1985-го.

— Я щось не второпаю.

— Я працюю на міс Істлейк вже близько шістнадцяти місяців, якщо не рахувати короткої і неприємної відлучки у Сент-Піт[164] під час евакуації з островів через загрозу урагану Френк. Так-от, останні мешканці Лососевої... перепрошую, Великої Ружі прожили тут лише два тижні з восьми оплачених і накивали п’ятами. Чи то їм не сподобався дім, чи то вони йому. — Ваєрмен задер руки, мов привид, і, примарно похитуючись, зробив кілька великих кроків по яскраво-синьому килиму вітальні. Ефект великою мірою псувала його сорочка, розмальована тропічними квітами й рибами. — Після того, якщо щось і ходило по Великій Ружі, воно ходило на самоті.

— Ширлі Джексон[165], — виголосив я, — будь-якого року.

— Да. Тим не менш, Ваєрмен хотів підкреслити, чи принаймні намагався, що ТОДІ! — він розчепірив руки у всеосяжному жесті. — Це був дім, умебльований у популярному стилі Оренда 21-го століття! А зараз це — Велика Ружа! Дім умебльований у стилі Оренда 21-го століття плюс тренажер «Сайбекс» нагорі. А ще... — Він поглянув скоса. — Що це я лицезрію, чи не сидить отам на канапці у Флоридській кімнаті лялька Люсиль Болл[166]?

— Це Реба — королева у справі контролювання люті. Її мені подарував мій друг — психолог Крамер.

Але щось пішло не так. Моя відсутня рука почала несамовито свербіти. В десятитисячний раз я намагався її почесати, а замість неї дістав лиш свої все ще болючі ребра.

— Зачекай, — я сів і подивився на Ребу, котра втупилася в Затоку.

«Я зможу це зробити, — подумав я. — Це схоже, як коли гадаєш, куди краще вкласти гроші, щоб приховати їх від податків».

Ваєрмен терпляче чекав.

Рука мені свербіла. Та, якої не було. Та, що іноді вимагала малювання. Їй і тепер хотілося малювати. Я вирішив, що вона хоче намалювати Ваєрмена. Ваєрмена біля вази з фруктами. Ваєрмена з пістолетом.

«Перестань намарювати собі дурню», — подумав я.

«Я зможу це зробити», — подумав я.

«Гроші від податків ховають в офшорних банках, — подумав я. — В Нассау на Багамах, на Великих Кайманових островах». Гоп, отут-то воно й ховалося.

— Камен, — сказав я. — Ось його прізвище. Це Камен подарував мені Ребу. Ксандер Камен.

— Добре, — сказав Ваєрмен. — Ну, оскільки це ми вже з’ясували, давай подивимося на мистецтво.

— Якщо тільки його так можна назвати, — відгукнувся я, і, спираючись на костур, пошкутильгав вгору сходами. На півдорозі щось мені згадалося і я вкляк.

— Ваєрмене, — не обертаючись, спитав я його, — звідки ти знаєш, що в мене тренажер фірми «Сайбекс»?

Якусь мить він мовчав. А потім:

— Це єдиний бренд, назву якого я пам’ятаю. А тепер ти далі сам піднімешся чи тобі дати підсрачника для розгону?

«Туману підпускає, — подумав я, кульгаючи вгору. — Гадаю, що ти брешеш, і знаєш ще що? Я гадаю, ти знаєш, що я це знаю».

— 3 —

Мої творіння стояли під північною стіною Малої Ружі, пообіднє сонце надавало картинам достатньо натурального освітлення. Дивлячись на них з-за спини Ваєрмена, котрий повільно рухався вздовж стіни, іноді застигаючи, а раз навіть повернувся назад, щоби вдруге роздивитися пару полотен, я подумав, що світла тут навіть більше, ніж вони на те заслуговують. Ілса і Джек їх нахвалювали, але одна — моя дочка, а другий отримує в мене зарплатню.

Дійшовши до останнього в шерезі малюнка — танкер, зроблений кольоровими олівцями, — Ваєрмен присів і дивився на нього либонь секунд тридцять, поклавши лікті на коліна, руки звісивши собі між ноги.

— Що... — почав я.

— Шшш, — застеріг він, і мені довелося витерпіти ще тридцять секунд тиші. Нарешті він підвівся, хруснувши колінами. Коли він обернувся до мене, очі на його обличчі виглядали величезними, а з внутрішнього кута запаленого лівого ока ручаєм лилися сльози. Витягши з задньої кишені джинсів хусточку, він витер собі око автоматичним рухом людини, котра робить це десять, а то й більше разів на день.

— Святий Боже, — промовив він і, засовуючи носовичка назад до кишені, відступив до вікна.

— Що Святий Боже? — спитав я. — Святий Боже що?

Він стояв, дивлячись удалину.

— Ти сам не розумієш, як це чудово, так? Я питаю — зовсім не розумієш?

— Справді? — я ніколи не почувався так непевно. — Ти це серйозно?

— Ти їх поставив у хронологічному порядку? — спитав він, не перестаючи вдивлятися в Затоку. Жартівник, піддрочувальник, сміхун Ваєрмен щез. У мене з’явилася думка, що той, кого я чую зараз, має куди як більше спільного з тим, якого колись слухали судді... Я завжди підозрював, що він був адвокатом саме такого типу. — Так так чи ні? Окрім останньої пари, маю на увазі. Ті дві речі вочевидь зроблені набагато раніше.

Мені було незрозуміло, як можна кваліфікувати щось в моїм доробку як «зроблене набагато раніше», я ж бо взагалі почав малювати лише пару місяців тому, проте, майнувши поглядом по картинах, я зрозумів, що він має рацію. Я не збирався розставляти їх у хронологічному порядку — не думав про це — але саме це я й зробив.