Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 35

— Аж ніяк. Поки тобі не все одно, розлучення — лиш юридична фікція. Тому-то тебе так дрочать її думки про стан твого розуму. Але якщо тобі неоднакова доля того хлопця, ти їй зателефонуєш і скажеш, що є підстави думати, що він планує утнути таку штуку.

Він підвівся й простягнув мені руку.

— Досить теревенити. Пішли, познайомишся з хазяйкою. Не пожалкуєш. Вона дуже лагідна, як для хазяйки.

Я подав йому руку й дозволив витягти себе з пляжного стільця, напевне принесеного сюди з домашніх запасів. У нього було міцне рукостискання. Це ще одна риса Джерома Ваєрмена, якої я ніколи не забуду: чоловік з міцним рукостисканням. Хідник, що вів до хвіртки у задній стіні, був завузьким для двох, тож я, накульгуючи, тюпав позаду. Діставшись хвіртки — зменшеної версії центральних воріт, схожої на щось іспанське так само, як випадкові Ваєрменові слівця — він, ледь усміхаючись, обернувся до мене.

— По вівторках і четвергах приходить прибирати Джозі, вона не буде проти приглянути за міс Істлейк, поки та дрімає. Це означає, що я можу прийти подивитися на твої картини завтра після полудня десь біля другої, звісно, якщо ти цього хочеш.

— А як ти взнав, що я цього хочу? Я все ніяк не міг набратися духу, щоб тебе запросити.

Він знизав плечима.

— Та це ж природньо, хотіти, аби хтось подивився, перш ніж показувати їх фахівцю з галереї. Ясно, щоб цей хтось не був твоєю дочкою чи тим юнаком, котрий на тебе працює.

— Мені везти їх туди у п’ятницю. Я так боюся.

Ваєрмен махнув рукою і посміхнувся.

— Не переживай, — промовив він і продовжив після паузи. — Якщо я побачу, що твої роботи лайно, я тобі так і скажу.

— Годиться.

— Просто для ясності, — кивнув він. Відтак відчинив хвіртку і завів мене у двір Гнізда Чаплі, садиби відомої також як Palacio de Asesinos.

— 2 —

Я вже бачив цей двір того дня, коли використав його центральний в’їзд, аби розвернутися, але тоді я тільки мазнув поглядом. Тоді я переймався лише тим, щоб швидше довезти себе й мою сполотнілу, вкриту потом дочку до Великої Ружі. Я запам’ятав тенісний корт і прохолодну блакить доріжок, але ставка з золотими рибками зовсім не помітив. Корт стояв чистенький, хоч зараз готовий для гри, його мощена поверхня була на пару тонів темнішою за ту плитку, що вкривала двір. Один поворот хромованого важеля, й сітку буде напнуто. Повний м’ячів кошик стояв на металевих стовпчиках, у мене промайнула згадка про той етюд, що Ілса забрала з собою до Провиденса, «Кінець гри».

— Одного дня, мучачо, — сказав Ваєрмен, вказуючи на корт, повз який ми проходили, і уповільнив темп, щоб я не відставав. — Ми разом з тобою... Я заради тебе битиму легесенько, просто поперекидуємося, бо я так скучив помахати ракеткою.

— Це буде плата за те, що ти подивишся на мої картини?

Він усміхнувся.

— Я маю ціну, але це не вона. Скажу пізніше. Давай, заходь.

— 3 —

Ваєрмен провів мене крізь задні двері, через притемнену кухню з білими поверхнями робочих острівців і величезною піччю Вестингауз[143], а там і в наповнений шерхотами інтер’єр будинку, що сяяв темною деревиною — дуб, горіх, тик, кипарис, палісандр. Так, це беззаперечно був Паласіо в старому флоридському стилі. Ми проминули одну — з заставленими книжками стінами — кімнату, де в кутку стояв справжній лицарський обладунок. Бібліотека межувала з кабінетом, в якому на стінах висіли картини — не нудні олійні портрети, а яскраві абстрактні речі, була навіть парочка вивертаючих очі оп-артових[144] робіт.

Нас рясно облило світлом, ніби білим дощем, коли ми проходили центральний хол (Ваєрмен ішов, я шкутильгав), і я зрозумів, що, попри всю грандіозність маєтку, це лише помпезний сутичок — коридор, яким зазвичай з’єднують частини старіших і простіших флоридських помешкань. Цей стиль, майже завжди втілюваний з використанням деревини (інколи обрізків), а не каменю, навіть має власну назву: «флоридський крекер».

Сповнена світлом, завдяки скляній стелі, галерея була заставлена вазонками з квітами. Досягши її кінця, Ваєрмен повернув праворуч. Повернувши вслід за ним, я потрапив у величезну прохолодну вітальню. Ряд вікон виходив на бічний дворик, теж заповнений квітами — половину їх могли б назвати мої дочки, Пам знала назви усіх, а я зумів розпізнати тільки айстри, комеліну, самбук та бегонію. Ага, ще рододендрони. Їх там було повно. Біля заростей, на мощеній блакитною плиткою доріжці, що напевне вела до великого двору, стояла на одні нозі гостроока чапля. Вона мала одночасно задумливий і похмурий вигляд, але я жодного разу не бачив стоячої чаплі, що не була б схожою на пуританського старигана, котрий міркує, яку з відьом спалити наступною.

В центрі кімнати знаходилася жінка, яку ми з Ілсою бачили того дня, коли сподівалися прокотитися острівною дорогою. Тоді вона сиділа у візку, взута у високі сині кеди. Сьогодні вона стояла, поклавши руки на бильце ходунка, а її ступні — великі й дуже бліді — були босі. Вдягнена вона була у бежеві штани з високою талією і темно-брунатну шовкову блузу з дивовижно широкими плечима й рукавами. Її костюм нагадав мені Кетрин Гепберн[145] у тих старих фільмах, які іноді показують на каналі Turner Classic Movies: «Адамове ребро» або «Жінка року». Тільки я не міг пригадати, щоб колись бачив Кетрин Гепберн такою старою, навіть коли вона дійсно зістарилася.

Більшу частину кімнати займав довгий, низький стіл того типу, що стояв у мого батька в підвалі, по якому він ганяв свої електропоїзди, тільки цей було покрито не плексигласом, а якоюсь світлою, схожою на бамбук деревиною. Він був заставлений моделями будиночків і порцеляновими статуетками: чоловіки, жінки, діти, домашня скотина, дикі тварини, істоти міфологічного походження. Говорячи про міфологічні істоти, я маю на увазі пару фігурок з обличчями, розмальованими під негрів, які навряд чи отримали б свідоцтва від Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення.

Елізабет Істлейк подивилася на Ваєрмена з виразом такої лагідної втіхи, що мені це захотілося намалювати... Хоча не певен, чи хтось сприйняв би це всерйоз. Я не певен, що ми ще спроможні повірити простим емоціям у мистецтві, хоча щодня бачимо їх в житті.

— Ваєрмене! Я прокинулася рано й чудово побавилася з порцеляною! — В неї був тягучий південний акцент, що перетворював порцеляну на парацаляну. — Поглянь-но, вся родина разом!

На одному кінці столу стояла модель будинку. Отого типу, що з колонами. Згадайте маєток Тара[146] з «Відлетілих за вітром» і матимете уявлення. Чи уйаавлення, якщо промовити це на манер Елізабет. Навкруг нього розташувалися з десяток статуеток. Диспозиція виглядала на диво церемонною.

— Авжеж, усі тут, — погодився Ваєрмен.

— І школа! Подивися, як я розставила учнів біля неї! Іди-но поглянь!

— Я подивлюся, але ж ви знаєте, як я не люблю, коли ви піднімаєтеся без мене.

— Мені не хотілося гукати тебе по вокі-токі. Я почуваюся чудово. Іди-но подивися. І хай твій новий друг також подивиться. О, я знаю, хто ти. — Вона посміхнулася, поманивши мене пальцем. — Ваєрмен мені все про тебе розповідає. Ти новий мешканець Лососевої мизи.

— Він називає цей будинок Великою Ружею, — сказав Ваєрмен.

Вона засміялася. Прокуреним сміхом, що перейшов у кашель. Відтак поточилася і Ваєрмен поспішив підтримати її. Міс Істлейк, здавалося, не звернула уваги ані на свій кашель, ні на реакцію Ваєрмена.

— Мені подобається! — проголосила вона, прокашлявшись. — Так, золотце, мені подобається нова назва! Підходь, подивишся, як я аранжувала школу, містере...? Я певна, що чула твоє ім’я, але воно десь вискочило, таке часто трапляється, ти містер...?