Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 28

Авжеж, це був лише інстинктивний рух.., але він виявився дієвим. Рука мене вберегла. Я не міг цього бачити, бо падав з міцно заплющеними очима, як воно зазвичай бува, коли летиш сторч головою. Але якби якимсь чином я собі не пом’якшив падіння, я серйозно б забився, незважаючи на килим. Міг би щось вивихнути, чи навіть геть звернути собі в’язи.

Я трохи полежав, упевнився, що ще живий, відтак піднявся навколішки, стегно мені дико боліло, й підніс тремтячу праву руку до очей. Руки не було. Я поставив перекинутий стілець, сперся на нього лівою рукою... і, різко смикнувшись вперед, вкусив себе за праву руку.

Я відчув, як мої зуби вп’ялися в неї трохи нижче ліктя. Я відчув біль.

Я відчув більше того. Я відчув губами плоть моєї руки. Я відсахнувся, мені перехопило подих: «Господи Ісусе! Що це? Що зі мною відбувається?»

Я вже готовий був до того, що зараз рука матеріалізується з нічого. Вона не проявилася, але була там присутня, це я знав напевно. Я потягнувся нею понад стільцем по пензля. Я відчув його під пальцями, але він не поворухнувся. Майнула думка — так ось воно, як почуваються привиди.

Я видряпався на стілець. Стегно мені нило, проте біль уже спливав геть. Лівою рукою я вхопив помитий перед тим пензель і встромив собі за ліве вухо. Помив ще один і поклав у жолоб на мольберті. Помив третій і поклав туди ж. Четвертий не став мити тільки тому, що вирішив не марнувати часу. Мене знову охопила та лихоманка, той самий голод. Так само раптово, як мої напади люті. Аби десь у будинку щось зайнялося і на нижньому поверсі заревла сирена протипожежних детекторів, я не звернув би на це уваги. Тож я зірвав целофан з новесенького пензля, вмочив його у чорну фарбу й почав малювати.

Як було і з «Кінцем гри», я майже не пам’ятаю, як створював картину «Друзі з сюрпризами». Знаю лише, що вона з’явилася в результаті потужного вибуху, і заходи сонця не мають жодного стосунку до неї. Домінувала в ній синьо-чорна гама, гематомні кольори, а коли я закінчив роботу, мені судомило ліву руку. Пальці і вся долоня до зап’ястя були вимазані фарбою.

Завершене полотно трохи нагадувало обкладинки «крутих» романів, котрі я пам’ятав ще з дитинства, на них завжди якась розпусного вигляду дама заманювала читача до пекла. Тільки на тих обкладинках дама була білявкою років двадцятидвох. На моїй картині в неї було темне волосся і виглядала вона за сорок. Ця дама була моєю колишньою дружиною.

Вона сиділа на прим’ятому ліжку, майже гола, тільки в голубих трусиках. Бретелька того ж кольору ліфчика простягнулася поперек її ноги. Голову вона тримала ледь нахиленою, але риси її обличчя були впізнаваними. Я вхопив її безпомилково — зобразив кількома брутальними чорними мазками, схожими на ті, якими рисують китайські ідеограми. На одній з її цицьок виднілася єдина яскрава пляма на цій картині: витатуювана троянда. Мені було цікаво, коли вона це собі зробила, і навіщо. Для мене Пам з наколкою виглядала так само незвично, як аби я її побачив на заляпаному грязюкою кросовому мотоциклі на вулиці в Мішн-Хілл[110], проте я не мав жодного сумніву, що це татуювання існує в реальності. Це був просто факт, як майка з номером Торії Гантера на Карсону Джонсі.

На картині були зображені також двоє чоловіків, обидва голі. Один стояв біля вікна, напівобернувшись. Типове тіло білого американця середнього класу близько п’ятдесяти, такого, думав я, часто зустрінеш у роздягальні «Голдз Джим»[111], трохи жирку на пузі, маленьке пласке гузно без сідниць, невеликі чоловічі цицьки. В нього було розумне, пещене обличчя. Зараз воно мало меланхолійний вираз на кшталт: вона-майже-пішла. Вираз: ніщо-цьому-не-зарадить. Це був Макс з Палм Дезерту. Я не мав щодо цього жодного сумніву. Той Макс, що втратив свого батька минулого року, Макс, котрий розпочав з того, що запропонував Пам каву, а потім і десерт. Вона прийняла каву і його десерт, проте на цьому прийом пропозицій закінчився. Про це говорило його обличчя, навіть не цілком прописане воно було красномовнішим за його голу сраку.

Другий чоловік стояв, схрестивши ноги, у дверях, ця поза, коли стегна щільно стиснуті, вигідно демонструвала його настовбурчене, крупнокаліберне достоїнство. Він був років на десять старшим за чоловіка біля вікна і в кращій фізичній формі. Без черевця. З талією. М’язи на стегнах довгі. Руки він склав собі на грудях і дивився на Пам з легкою посмішкою. Я добре знав цю посмішку, бо цілих тридцять п’ять років Том Райлі був моїм бухгалтером. І другом. Аби в моїй сім’ї не було споконвіку заведено запрошувати батька на роль весільного боярина, я запросив би в свідки Тома.

Я бачив його голе тіло в дверях, бачив, яким поглядом він дивився на мою жінку, котра сиділа на ліжку в нашому з нею домі, а сам згадував, як він допомагав мені вивозити звідти мої речі на озеро Фален. Пригадав, як він мені тоді сказав: «Не варто поступатися домом, це ніби заздалегідь здавати гру на власному полі».

А ще ті сльози в нього на очах: «Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого».

Може, він вже й тоді її трахав? Гадаю, ні. Хоча...

«Я хочу, щоб ти передав їй мою пропозицію», — сказав я. І він це зробив. Тільки зробив напевне навіть більше того, про що я його просив.

Я без костура дошкутильгав до великого вікна. До смерку ще далеко, але світило вже перемістилося на захід, пустивши яскраву доріжку по воді. Я примусив себе дивитися на цю сяйливу доріжку, час від часу витираючи очі.

Я переконував себе, що картина — не більше ніж фікція, породжена мозком, який все ще намагається сам себе зцілити. Даремно. Голоси в моїй голові балакали між собою чітко й розбірливо, і я знав, що є так, як є. У Палм Дезерті Пам трахала Макса, а коли він запропонував їй продовжити й поглибити їхні стосунки, вона відмовилася. Пам також трахала мого найдавнішого друга й бізнес-партнера, і напевне продовжує займатися цим з ним і зараз. Єдиним питанням без відповіді залишалося одне: котрий з хлопців умовив її наколоти собі троянду на цицьці?

— Треба попуститися, — промовив я собі, притиснувшись тремтячою головою до скла. Вдалині у Мексиканській Затоці плавилося сонце. — Ох, як же мені треба з цим попуститися.

«То клацни пальцями», — подумав я до себе.

Я клацнув пальцями правої руки й почув звук — коротке клац.

— Чудово, зроблено та й по всьому! — промовив я весело. Але відтак заплющив очі й побачив Пам на ліжку — вона сиділа на якомусь ліжку — в трусиках, з бретелькою ліфчика, що тягнулася через її стегно, мов змія.

Друзі з сюрпризами.

Йобані друзі з їхніми йобаними сюрпризами.

— 7 —

Того вечора я не споглядав захід сонця з Малої Ружі. Я притулив костур до стіни будинку й пошкандибав на пляж, а там зайшов у воду по коліна. Вода була холодною, як зазвичай буває пару місяців після сезону ураганів, але я не зважав на холод. Тепер доріжка на воді стала ядучо-помаранчевою, і ось на неї я й задивився.

— Оце експеримент, на мою голову, — промовив я, і навкруг мене збурилася вода. Я похитнувся під тиском хвилі, відставивши вбік руку для балансу. — Мені на сраку експеримент.

Над моєю головою у згасаючому небі, мов довгошия беззвучна ракета, пропливла чапля.

— Нишпорка, ось що я таке, нишпорка, і більш ніщо.

Так і є. Якщо я зараз знову відчуваю бажання її задушити, хто в цьому винен, окрім мене самого? «Той хто підглядає, той по сраці отримає», — таку приказку любила повторювати моя старенька матінка. Я понишпорив, підгледів, я й отримав по сраці, от і вся новина. Вона живе тепер своїм життям і все, що вона в нім творить, — то її власні справи. Я можу тільки оговтатися від цього. Питання — чи зможу я це зробити? Це завдання важче за клацання пальцями; навіть за клацання пальцями неіснуючої руки.

Накотилася хвиля, така потужна, що збила мене з ніг. На мить я опинився під водою і вдихнув роззявленим ротом. Ледь не захлинувся, але випірнув. Відкочуючись назад, хвиля разом з піском і мушлями потягла й мене за собою. Я відштовхнувся здоровою ногою, рвонувшись у бік берега, ба навіть намагався безпорадно допомагати собі хворою ногою, і таки досяг мети. Хай я був збентежений, але потонути в Мексиканській Затоці мені аж ніяк не хотілося. Це не входило до моїх планів. Кашляючи й відпльовуючись, я виповз з води, волосся звисало мені на очі, права нога волочилася за мною, мов якийсь геть перемоклий багаж.