Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 148

Я пішов далі, залишаючи по собі сліди, по яких було видно, що ходок волочить одну ногу. Темна глиба Великої Ружі наблизилася. Вона не була руїною, як старе Гніздо Чаплі, але мара тут була. Цієї ночі на мене тут очікував привид. А може, й щось солідніше.

Дмухнуло і я обернувся наліво, назустріч тиску вітру. Авжеж, тепер там стояв корабель — без світла і без звуку, лише ганчір’я вітрил полощеться під вітром — він чекав.

— Можна все покинути, — заговорили мушлі, і я слухав їх, стоячи у місячному світлі, менш як за двадцять ярдів від будинку. — Витерти начисто дошку, це неважко зробити, хто може це знати краще за тебе, і відплисти геть звідси. Залишити позаду цю печаль. Хочеш грати — мусиш платити. А що краще?

— Краще те, що я не мушу йти сам, — сказав я.

Порив вітру. Мурмотіння мушель. А з чорноти під будинком, з їхнього кощавого, шестифутової глибини ложа, з’явилася темніша тінь і зробила крок у світло місяця. Хвилину вона постояла не розгинаючись, ніби зважуючи, а відтак рушила до мене.

Вона наближалася до мене. Та не Персе. Персе була занурена у сон.

Ілса.

— 5 —

Вона не йшла; я й не очікував, що вона йтиме. Вона струменіла. То було чудо — облудне чудо, — що вона взагалі змогла рухатися.

Після того останнього дзвінка Пам (розмовою це неможливо назвати) я вийшов з дверей Великої Ружі і відламав держак від мітли, якою був звик проганяти пісок з доріжки між ґанком і поштовою скринькою. Тоді обійшов дім і вийшов на пляж, туди, де сяяв сирий пісок. Я не запам’ятав, що було далі, бо не хотів пам’ятати. Вочевидь. А тепер згадав, бо тепер мусив, бо тепер моє творіння стояло переді мною. Це була Ілса, і не Ілса. Ось же її обличчя, та ось воно взялося мерехтінням, і нема. Ось же її фігура, та ось вона розтанула, перш ніж почати знову набувати форми. Коли вона рухалася, з її щік, грудей, стегон і ніг обсипалися дрібні шматочки мушель і морського вівса. У місячному світлі зблиснуло око, щиро ясне, її привітне око, і тут же зникло, щоб далі знову проявитися у місячному світлі. До мене брела Ілса, зроблена з піску.

— Тату, — промовила вона голосом сухим, з рипучими обертонами, ніби десь там затесалися мушлі. Мабуть, що й так.

«Ти захочеш, але ти не мусиш», — говорила Елізабет.., але ж іноді ми не в силах йти проти себе.

Піщана дівчина простягнула руку. Дмухнув вітер і пучки її пальців розвіялися крихітними піщинками, оголившись до кісточок. Та навкруг здійнялася невеличка піщана буря і рука знову втілилася. Її риси були рухливими, як краєвид під швидкоплинними літніми хмарами. Це причаровувало... гіпнотизувало.

— Віддай мені ліхтар, — промовила вона. — А тоді ми разом зійдемо на борт. На кораблі я стану такою, якою ти мене пам’ятаєш. Або... в тебе зникне потреба взагалі про щось пам’ятати.

Розгулялися хвилі. Вони накочувалися одна за одною в зоряній ночі. У світлі місяця. Під Великою Ружею голосно теревенили мушлі: моїм голосом, що сперечався сам з собою. Візьми товариша. Я виграю. Сядь на друга. Ти виграєш. Ось переді мною стоїть Ілса з піску, потойбічна діва, щомиті змінна форма в непевному світлі місяця. Ось їй дев’ять рочків; ось Іллі п’ятнадцятирічна, збирається на перше в її житті справжнє побачення; ось та Іллі, якою вона виглядала, коли зійшла з літака у грудні, Іллі студентка коледжу, з обручкою на пальці. Переді мною стояла та, яку я любив найдужче — чи не тому Персе вбила саме її? — з простягнутою по ліхтар рукою. Ліхтар був моєю перепусткою в довгий круїз по морям забуття. Звісно, останнє може виявитися брехнею.., але іноді не варто втрачати шанс. А ми його зазвичай втрачаємо. Як каже Ваєрмен, ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

— Мері привезла з собою сіль, — сказав я. — Цілу купу пакетів з сіллю. Висипала її у ванну. Поліція цікавиться, навіщо, але ж вони ніколи не повірять, якщо почують правду, чи не так?

Вона стояла переді мною, а поза нею на берег з гуркотом накочувалися хвилі. Вона стояла, розсипаючись і знову формуючись з вихорів кружляючого під ногами й довкола неї піску. Вона стояла, не промовляючи ані слова, лише рука її залишалася простягнутою до того, заради чого вона і прийшла.

— Недостатньо було нарисувати тебе на піску. Навіть для Мері недостатньо було тебе просто втопити. Вона мусила втопити тебе у солоній воді. — Я глянув на ліхтар. — Персе наказала їй, що вона мусить робити. Наказала з моєї картини.

— Віддай мені його, татуню, — промовила примарна піщана дівчина, так і тримаючи простягнутою до мене руку. От лише під подувами вітру на ній проявлялися пазурі. Хоч і снувався з пляжу пісок, намагаючись знову зліпити плоть, все одно пазурі. — Віддай мені ліхтар і попливемо.

Я зітхнув. Кінець кінцем, є речі, яких не уникнути.

— Добре, — зробив я крок до неї. Інша Ваєрменова примовка виринула з пам’яті: «Насамкінець ми зношуємо всі свої печалі». — Добре, міс Булочко. Але тобі доведеться заплатити...

— Заплатити чим? — голос, мов піском по віконному склу. Голос, мов скреготіння мушель. Але одночасно й голос моєї Ілси. Отакої-то-Дівчинки.

— Всього лиш поцілунком. Поки я ще живий і можу відчути його смак, — посміхнувся я. Губи в мене заніміли, я їх не відчував, але відчував напруження м’язів навкруг них. Ледь-ледь. — Гадаю, він буде на смак піщаним, та я прикинуся, ніби ти граєшся на пляжі. Будуєш замки.

— Добре, тату.

Вона не підступила, а ніби дивним чином перетекла до мене, і зблизька вся ілюзія геть розсипалася. Це було все одно, що піднести картину впритул до очей і побачити на ній не портрет, не краєвид, не натюрморт, а лише безглузді мазки фарби, позначені слідами пензля. Образ Ілси щез. Я побачив всього лише скажений вир з піщинок і крихітних уламків мушель. Не запах шкіри я відчув, а лише — солоної води.

Мертвотно-бліді руки потягнулися до мене. Піщані оболонки відлітали з них за вітром. Місяць просвічував їх наскрізь. Я підняв ліхтар. Він був коротким. І корпус його був з пластику, а не з неіржавіючої сталі.

— Можливо, тобі хочеться спершу подивитися на те, за що ти зібралася заплатити своїм поцілунком, — промовив я. — Я взяв цей ліхтар з бардачка в машині Джека Канторі. Той, в якому замкнуто Персе, лежить у сейфі Елізабет.

Примара застигла, і враз вітер з Затоки обдер з неї решту залишків людиноподібності. В цю мить переді мною вирував тільки піщаний смерч. Авжеж, я не скористався шансом. День був довгим, і я не збирався користатися якимись шансами, особливо в той час, як моя дочка.., ну, так, вона десь в цей час очікувала на останній упокій. Я щосили махнув рукою з затиснутим у кулаку ліхтарем і браслети Няні Мельди зісковзнули від ліктя на зап’ястя. Я гарненько їх почистив у кухонній мийці в Ель Паласіо, вони аж дзвеніли.

За поясом у мене — для зручності зліва, ззаду — стирчав гарпун зі срібним наконечником, але він мені не знадобився. Піщаний смерч вибухнув навсібіч і вгору. Голову мені прохромило криком болю й люті. Слава Богу, коротким, бо інакше він розірвав би мене на друзки. І раптом не залишилося нічого, окрім мурмотіння мушель під Великою Ружею, та ще на мить притьмарилися зірки над дюнами праворуч мене, куди відлетіли дріб’язки розтрощеного піщаного вихору. Затока знову спорожніла, тільки окантовані місячним сяйвом вали котилися до берега. Корабель Персе зник, та й чи був він там?

Уся сила витекла мені з ніг, і я гепнувся долі. Можливо, дійсно доведеться решту шляху подолати твар’ю тремтячою; Та й якщо так, Велика Ружа поруч. А зараз, вирішив я, просто посиджу тут, послухаю мушлі. Трохи відпочину. А там, либонь, подужаю піднятися й подолати останні двадцять ярдів, зайти у дім і зателефонувати Ваєрмену. Сказати йому, що зі мною все гаразд. Сказати йому, що все закінчено, і Джек може під’їхати по мене.

Але поки що я просто посиджу тут, послухаю мушлі, котрі, здавалося, тепер балакали не моїм голосом, і нічиїм іншим. Поки що я сидітиму на піску і дивитимуся на Затоку, думатиму про мою дочку Ілсу-Марію Фрімантл, котра при народженні важила шість фунтів чотири унції, у котрої першим промовленим словом було собака, про Ілсу, котра одного разу принесла додому велике коло, намальоване на шматку будівельного картону, і радісно гукала: «Татуню, я нарисувала твій портрет».