Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 144

Я відчув, як розтягуються мої губи, як я щирюся. Чи не такий ощир бачила Пам, коли моя рука вчепилася їй у горло? Звісно, бачила...

— Не варто було тобі вбивати мою дочку.

— Зупинися зараз же, а то я вб’ю й другу.

Згори гукнув Ваєрмен, і в його голосі звучав неприхований відчай:

— Аміго, щойно зійшла Венера і, мені здається, це недобрий знак.

Я сидів, спершись на вологу стіну, в спину мені упиналися корали, а в бік — кістки. Рухатися було незручно, десь, в якійсь іншій країні, мені дико тремтіло стегно — поки що не до крику, але, схоже, що вже невдовзі. Я не уявляв собі, чи зможу в такому стані вилізти вгору драбиною, але був надто розлючений, щоб цим перейматися.

— Вибач мене, міс Булочко, — пробурмотів я до Аді і встромив в її кістлявий рот задній кінець ліхтаря. Тоді взяв керамічний джбанок обома руками... бо при мені були обидві руки. Зігнув здорову ногу, задником підбора розкидаючи навсібіч кістки й багнюку, підняв джбанок у промінь ліхтаря і кинув його собі на задране коліно. На ньому з’явилася нова тріщина, витекло трохи мутної води, проте він не розбився.

Всередині джбана закричала Персе і я відчув, що з носа в мене заюшила кров. І світло ліхтаря змінилося. Воно стало червоним. У цьому пурпуровому сяйві мені підморгували й щирилися черепи Аді й Няні Мельди. Я дивився на вкриті мохом стіни цієї глотки, до якої вліз з власної волі, і бачив інші обличчя: Пам... перекошене оскаженінням лице Мері Айр в момент, коли вона б’є руків’ям пістолета Ілсі в голову... сповнене передсмертного здивування лице Камена, коли він впав вражений інфарктом… лице Тома, котрий летить зі швидкістю сімдесят миль на годину і раптом повертає кермо, посилаючи свою машину в бетонну стіну.

Що найгірше, я побачив Моніку Голдстайн, як вона плаче: «Ви вбили мого собачку!»

— Едгаре, що трапилося?

Це був Джек, за тисячу миль від мене.

Я згадав, як гурт Shark Puppy по радіо «Кістка» співав свою «Рий». Подумав, що казав Тому: «Той чоловік загинув у своєму пікапі».

— Тоді поклади мене до кишені, і ми будемо разом, — сказала вона. — Ми разом попливемо в твоє реальне інше життя, і всі столиці світу впадуть до твоїх ніг. Ти будеш жити довго... я це можу забезпечити... і станеш митцем століття. Тебе порівнюватимуть з Гоєю. З Леонардо.

— Едгаре? — тепер у голосі Ваєрмена звучала паніка. — Від пляжу наближаються постаті. Здається, я їх чую. Погані справи, мучачо.

— Вони непотрібні тобі. Нам вони непотрібні. Вони ніщо... ніщо, просто екіпаж.

Ніщо, просто екіпаж. На цих словах червона лють вихлюпнулася мені в мозок, хоча права рука в мене й почала зникати з реальності. Але перш ніж вона пропаде цілком... перш ніж я втомлюся утримувати своє оскаженіння і цей проклятий тріснутий джбан...

— Засунь собі друга в сраку, ти дупа курка, — прошипів я, знову піднімаючи джбан над своїм тремтячим зігнутим коліном. — Засунь себе товаришу в жопу.

Я щосили гахнув джбаном об свій кістлявий кілок. І тут же біль, але менший, ніж я очікував... а взагалі-то, насамкінець так завжди й буває, як ви гадаєте?

— Засунь себе йобаному приятелю в гузно.

Джбан не розбився, вже розколотий, він просто розсипався на друзки, забризкавши мені джинси мутною вологою грязючкою, якої в ньому залишалося хіба що на дюйм. З нього викотилася маленька порцелянова фігурка: жінка в каптурі, закутана у хламиду, її рука, що стискала біля горла борти хламиди, була не рука, а кігтяста лапа. Я підхопив статуетку. В мене не було часу її розглядати — вони вже на підході, поза всякими сумнівами, вони наближаються до Ваєрмена з Джеком — але я встиг помітити, яка вона гарна. Якщо, якби так сталося, ви зуміли б ігнорувати кігтясту лапу і тривожний натяк на її третє око, приховане начесаним з-під каптура на лоб волоссям. Ця річ також була вельми тендітна, майже прозора. Але, коли я спробував її розломити в руках, це виявилося не легше, ніж намагатися розломити сталеву болванку.

— Едгаре! — верескнув Джек.

— Не підпускайте їх, — гаркнув я. — Ви мусите утримати їх подалі звідси!

Я засунув її собі в нагрудну кишеню сорочки і вмент відчув, як нудотне тепло почало просякати мені шкіру. І воно бубоніло. Моя ненадійна моджо-рука знову щезла, тож довелося затиснути пляшку води Evian під пахвою кукси, а тоді вже відкрутити кришку. Ту ж незграбну, крадучу час процедуру я повторив і з другою пляшкою.

Ваєрмен нагорі закричав майже впевненим голосом.

— Геть звідси! Тут срібний наконечник! Я буду стріляти!

Відповідь на це пролунала ясна, добре чутна й на дні колодязя.

— Ти вважаєш, що встигнеш перезарядити достатньо швидко, щоб постріляти нас усіх трьох?

— Ні, Емері, — не забарився Ваєрмен. Він говорив, немов з дитиною, і голос його з кожним словом міцнішав. Ніколи він мені не подобався більше, ніж в ту мить. — Це я приготував саме для тебе.

А відтак вже настав час важкої дії, жахливої дії.

Я почав відкручувати ковпак ліхтаря. На другому оберті згасло світло і я опинився в майже ідеальній темряві. Витрясши всі батареї зі сталевого корпусу, я почав намацувати пляшку з водою. Пальці зімкнулися на її шийці і я почав наливати, керований лише чуттям. Я не мав поняття, скільки води може вмістити ліхтар, і гадав, що однієї пляшки «Евіан» вистачить, щоб заповнити його по вінця. Я помилявся. По другу пляшку я простягнув руку в ту мить, коли на острів Дума впала глупа ніч. Кажу це, бо саме тоді порцелянова фігурка в моїй кишені цілком ожила.

— 10 —

Кожного разу, як беруть сумніви, а чи насправді відбувався той останній скажений герць у цистерні, мені достатньо кинути оком на гальмівні сліди білих шрамів в мене зліва на грудях. До речі, хто бачать мене без одягу, їх не помічають, бо завдяки аварії все моє тіло — великий атлас шрамів, тож ця невеличка біла гірлянда губиться між мальовничішими відмітинами. Зате ці мені завдала своїми зубами жива лялька. Та, що прогризла мені сорочку й шкіру аж до самого м’яса.

Та, що сподівалася догризтися аж до самого серця.

— 11 —

Намацуючи другу пляшку води, я її ледь не перекинув. Загалом через здивування, але й від болю теж, я тоді аж скрикнув. Я відчув, як потекла свіжа кров, цього разу в мене під сорочкою, у загинку між торсом і черевом. Вона ворохобилася у мене в кишені, корчилася в кишені, кусала, гризла, жувала мене зубами, дориваючись глибше й глибше. Довелося її віддирати від себе, а разом з нею я відірвав і добрячий шмат скривавленої сорочки та власної плоті. Фігурка втратила свою прохолодну тендітність. Тепер вона була гарячою, і корчилася у мене в кулаку.

— Давай, підходь! — волав нагорі Ваєрмен. — Давай, зараз отримаєш!

Вона уп’ялася своїми порцеляновими, гострими, мов голки, зубками у перетинку між моїми великим і вказівним пальцями. Я заверещав. Попри мою скажену нарваність, у ту мить вона могла б вислизнути, але вниз сковзнули браслети Няні Мельди і я відчув, як вона шуснула від них углиб моєї долоні. Одною ногою провалившись мені між середнім і підмізинним пальцями. Я стиснув пальці докупи, впіймавши статуетку. Впіймавши її. Її рухи стали млявими. Не можу заприсягтися, там було чорнильно-темно, але я майже певен, що якийсь з браслетів встиг їїторкнутися.

Згори наді мною почулося ЧВАХ, звук звільненого стиснутого повітря показав, що стрелив гарпунний пістоль, а слідом пролунав виск, яким мені ледь не роздерло мозок. Нижче нього — поза ним — я почув голос Ваєрмена: «Джеку! Тримайся в мене за спиною. Візьми один...» А далі тільки розлючене гарчання моїх друзів і злий, потойбічний сміх двох давно мертвих дівчаток.

Корпус ліхтаря я тримав між колінами, і не треба мені розказувати, що в суцільній темряві все може піти шкереберть, особливо, коли цим усімзаймається однорука людина. Я мав лише один шанс. А в тих умовах, які я мав, краще було не зволікати.