Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 125

— Історія про кір і краснуху — це геніальна вигадка, вона відвадить звідси майже всіх. Але майже — це ще не всі. Мері не залишила б у спокої мою дочку, якби навіть хтось сказав їй що в Іллі вісп... Курва!— Мені затуманилися очі й олівець, замість прямої лінії, з’їхав кудись на манівці.

— Спокійно, Едгаре, — промовив Ваєрмен.

Я поглянув на годинник. Вже 11:58. Міст піднімають опівдні, за графіком. Я зморгнув сльози і повернувся до свого рисунку. З кінчика чорного «Вінусу» народжувався мостовий механізм. І навіть зараз, після смерті Ілси, мене захопило чудо спостерігання того, як з нічого виникає щось — мов реальна форма з непроглядного туману. А чом би й ні? Коли ж іще? Мене це втішало.

— Якщо вона захоче наслати на нас когось, а звідний міст виявиться недоступним, вона просто пошле того кругаля на той пішохідний місток, що веде сюди з острова Сан-Педро, — висловив сумнів Ваєрмен.

— Навряд чи, — відповів я, не відриваючи очей від роботи. — Купа народу не знає про існування Сонячного Хідника, а Персе тим більше, я цього певен.

— Чому?

— Бо той місток було збудовано у п’ятдесяті, ти сам мені це розповідав, а вона в той час спала.

Він поміркував, а тоді сказав:

— Ти віриш насправді, що її можна вбити?

— Так, вірю. Може, й не вбити, але знову занурити у сон.

— І ти знаєш як?

«Знайди, де тече стіл і полагодь його», — ледь не промовив я вголос, але в тім не було сенсу.

— Поки що ні. У старому домі є решта малюнків Ліббіт. В тому, що на південному кінці острова. Вони розкажуть нам, де знайти Персе, і підкажуть, що мені робити.

— Звідки ти знаєш, що вони там є?

«Бо вони мусять там бути», — міг би відповісти я, але в цю мить загула сирена. За чверть милі північніше нас пішов угору звідний міст між островами Дума й Кейзі, єдина ланка, що поєднувала нас із материком. Я порахував до двадцяти, після кожної цифри промовляючи слово Міссісіпі, як колись в дитинстві. А потім стер на своєму малюнку найбільшу шестерню. Авжеж, коли я це робив, у моїй відсутній руці ворухнулося щось, але головне концентрувалося в мене перед і над очима — радість від акуратного виконання красивої роботи.

— О’кей, — промовив я.

— Можемо вирушати? — перепитав Ваєрмен.

— Поки що ні, — застеріг я.

Він поглянув на годинник, відтак на мене.

— Мені здавалося, ти кудись поспішав, аміго?А після того, що ми бачили тут минулої ночі, і я теж. Так що там ще?

— Я мушу вас обох намалювати.

— 4 —

— Мені було б дуже приємно отримати від вас портрет, — сказав Джек. — І я певен, моя мама просто страх як зраділа б, але, здається, Ваєрмен має рацію. Нам вже треба йти.

— Джеку, ти бував коли-небудь на південному кінці острова?

— Та ні.

Я в цьому був майже впевнений. Але, вириваючи з альбому аркуш з намальованим мостом, я подивився на Ваєрмена. Незважаючи на свинцеву отупілість моїх душі і серця, мене, як не дивно, це дійсно цікавило. — А ти? Тиколи-небудь потикав свого носа до старого Гнізда Чаплі?

— Реально, ні. — Ваєрмен відійшов виглянути у вікно. — Міст стирчить вгору... я звідси бачу західну його половинку проти неба. Поки що все путьом.

Мене не так просто було збити.

— Чому?

— Мене відраджувала міс Істлейк, — відповів він, не обертаючись від вікна. — Казала, що там гидке довкілля. Ґрунтові води, флора, навіть повітря. Казала, що армійські специ щось робили на південному кінці острова під час Другої світової війни і примудрилися чимось отруїти ту частину Думи, тому-то, либонь, там і рослинність така щільна, здебільшого. Вона казала, що отруйний дуб там, мабуть, найгірший в Америці — гірше за сифіліс до пеніциліну, так вона казала. Від нього роками не можна здихатися, його вирубуєш, а він знову відростає. І він там повсюди. Так вона казала.

Цікава загалом приповістка, але Ваєрмен так і не відповів прямо на моє запитання. Тому я поставав його знову.

— А ще вона запевняла мене, що там є змії, — сказав він, нарешті обернувшись. — Я жахливо боюся змій. З тих пір, як одного разу в поході зі своїми старими прокинувся на стоянці і відчув, що разом зі мною в спальному мішку відпочиває молочниця[366]. Вона заповзла мені прямо під нижню сорочку. Я весь був вимазаний в її мускусі. Злякався, що то смертельна отрута. Тобі цього достатньо?

— Так, — сказав я. — А їй ти цю історію розповідав до чи після того, як вона тебе лякала засиллям змій на південному кінці острова?

— Не пам’ятаю, — відповів він прохолодно, а відтак зітхнув. — Мабуть, до. Я бачу, до чого ти ведеш, вона, мовляв, хотіла мене відлякати.

«Не я це сказав, а ти сам», — промовив я подумки, а вголос сказав:

— Та я більше непокоюся про Джека. Краще зарання остерегтися.

— Про мене? — здивувався Джек. — Я не маю нічого проти змій. Крім того, я знаю, як виглядають отруйний дуб і отруйний плющ. Я був бойскаутом.

— Присягайся, — сказав я і почав його малювати. Працював я швидко, опираючись спокусі деталізувати... а в душі так цього хотілося. Тим часом по той бік звідного мосту пролунав перший сердитий сигнал автомобіля.

— Щось мені підказує, що знову заїло міст, — усміхнувся Джек.

— Авжеж, — підтакнув я, не відриваючись від малювання.

— 5 —

Ваєрмена я малював ще швидше, і знову ледь утримувався від того, щоб почати виписувати деталі... бо поринаючи в роботу, я десь далеко від себе полишав свою тугу й біль. Робота була мов наркотик. Але денного світла попереду залишалося не так вже й багато, а мені ще менше, ніж Ваєрмену, хотілося знову зустрітися з Емері. Чого мені дійсно хотілося б, так щоб справа вже була закінчена, а ми всі троє опинилися десь за межами острова — дуже далеко — до того, як від Затоки почнуть підніматися вгору кольори вечірньої зорі.

— О’кей, — промовив я. Джека я нарисував синім, а Ваєрмена яскраво-помаранчевим. Неідеальні малюнки, але посутнє в своїх моделях я, здається, вхопив. — Залишилися останнє.

— Едгаре! — простогнав Ваєрмен.

— Більше нічого не малюємо, — заспокоїв я його і закрив альбом з двома в ньому етюдами. — Посміхнися художнику, Ваєрмене. Але спершу пригадай щось дійсно тобі приємне.

— Ти це серйозно?

— Смертельно серйозно.

Він наморщив чоло... відтак прояснішав. І посміхнувся. Як завжди, в нього освітилося цілком все обличчя, ніби перед вами явилася нова людина.

Я обернувся до Джека.

— А тепер ти.

І оскільки я вважав, що з них двох у хлопця роль важливіша, до нього я придивлявся особливо прискіпливо.

— 6 —

Повнопривідного позашляховика в нас не було, проте старий мерседес Елізабет здавався непоганим варіантом, його було побудовано, як танк. До Ель Паласіо ми доїхали машиною Джека і поставили її прямо біля воріт. Ми з Джеком перенесли наші припаси до SEL500. Ваєрмен опікувався пікніковим кошиком.

— Щоб не забути, поки ми ще тут, — згадав я. — Якийсь репелент і надійний ліхтар. Є тут щось таке?

— Так, — кивнув він. — У садовому будиночку є на вісім батарей. Справжній прожектор.

— Добре, і ось що, Ваєрмене.

Він відповів мені поглядом на кшталт — ну, що там ще, продемонструвавши роздратування одними лиш бровами, — але промовчав.

— Гарпунний пістоль.

Ту він розплився в посмішці.

— Si, senor. Para fijaciono.[367]

Поки він ходив, я стояв, спершись на мерседес, і дивився на тенісний корт. Хвіртка на його дальньому кінці була прочиненою, там на одній нозі стояла напівдомашня чапля Елізабет. Вона невдоволено дивилася на мене синіми очами.

— Едгаре? — торкнувся мого ліктя Джек. — 3 вами все гаразд? Не гаразд, і довго ще не буде. Проте...

«Я можу це зробити, — подумав я. — Я мушу це зробити. Вона не повинна виграти». —— Чудово, — відповів я.