Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 122

— Я цим зараз займаюся, сонечко. Розповім тобі все іншим разом.

— Добре. Дякую тобі, тату. Ти залишаєшся моїм героєм. Я тебе люблю.

— Я теж люблю тебе.

Це була наша остання з нею розмова, а ми про це не знали. Та хіба хтось таке може знати? У всякому разі, мені залишилася її любов. Я її бережу. Кожного разу повторюю собі це безсонними ночами.

У інших буває й гірше.

— 9 —

Я гепнувся напроти Ваєрмена і схилив голову собі на долоню.

— Я спітнів, немов якась свиня.

— Якимсь чином цьому могло посприяти руйнування крану міс Істлейк.

— Мені дуже жа...

— Скажеш ще раз, і я наб’ю тобі пику, — пообіцяв він. — Ти діяв чудово. Не кожен міг би так боротися за життя своєї дочки. Повір, я так кажу від заздрості. Хочеш пива?

— Та я його виригаю прямо на стіл. А молоко є?

Він пошукав у холодильнику.

— Ні, молока нема, а хаф’н’хаф підійде?

— Налий мені хоч цього.

— От же ти вередливий сисунець, Едгаре. — Але він налив мені велику склянку і я вмить її вижлуктив. Потім, стискаючи в руках важкі стріли з срібними наконечниками, мов якісь пристаркуваті воїни джунглів, ми повільно посунули нагору.

Я повернувся до гостьової спальні, ліг навзнак і знову втупився у стелю. Рука боліла, але це нормально. І в неї поранена рука, і в мене. Повний консенсус.

Стіл тече, — згадалося мені.

Втопіть її у сон, — згадалося мені.

Було ще щось — ще щось говорила Елізабет. Перш ніж пригадати, що говорила вона, я згадав дещо важливіше: Ілса спалила «Кінець гри» у себе в духовці, обійшовшись лише порізом, або укусом, на руці.

Я мусив наказати їй продезінфікувати рану. І собі треба було б продезінфікувати.

Я спав. І цього разу мені не наснилася величезна жаба, поява котрої могла б мене застерегти.

— 10 —

На схід сонця мене розбудив грюк. Вітер не вщух, дув навіть ще сильніше, він притаскав з берега під стіну будинку пляжний стілець Ваєрмена. Чи, може, веселу парасольку, під якою ми з ним вперше випили холодного зеленого чаю, такого освіжаючого.

Я натягнув джинси, а решту всього залишив лежати на підлозі, гарпун зі срібним наконечником у тім числі. Навряд чи Емері Полсон відвідає мене знову, тим паче при світлі дня. Я заглянув до Ваєрмена, просто заради формальності, я й так чув, як він хропе, підсвистуючи. Він знову лежав на спині, розкинувши руки.

Зійшовши до кухні, я похитав головою, побачивши зламаний кран і великий стакан з плівкою від хаф’н’хафу на стінках. Знайшовши у шафі ще більший стакан, я налив собі помаранчевого соку і вийшов з ним на задній ґанок. Від Затоки, здимаючи мені над лобом спітніле волосся, дув сильний, але теплий вітер. Приємно. Заспокійливо. Я вирішив прогулятися на пляж і там випити свій сік.

Подолавши три чверті хідника, я зупинився, щоб зробити перший ковток. Стакан був повний з вершечком і трохи соку вихлюпнулося мені на босу ступню. Я навіть не зауважив.

Поглянувши на Затоку, на одній з високих хвиль, що сунули до берега, я побачив яскраво-зелений тенісний м’ячик.

«Це нічого не значить», — запевнив я себе, але непереконливо. Це значило багато, я усвідомив це з першої миті. Пожбуривши стакан у зарості морського вівса, я прожогом задибуляв до берега — так бігав Едгар Фрімантл у ті дні.

Кінця хідника я досяг за п’ятнадцять секунд, або й швидше, але за цю мить встиг побачити ще три м’ячика, шість, вісім. Більшість їх хиталися на хвилях правіше мене, північніше.

Під ноги собі я не дивився, тож вилетів з кінця хідника в порожнечу, вимахуючи руками. Ноги мої продовжували бігти в повітрі, і я б утримався на них, аби приземлився на здорову, та не пощастило. Різкий біль прохромив мою недужу ногу від литки крізь коліно і в стегно і я розкарякою гепнувся на пісок. За шість дюймів від мого носа лежав один з тих чортових м’ячиків, його намокла опушка зробилася пласкою.

На боці в нього були печатні літери DUNLOP[365], чорні, як прокляття.

Важко звівшись на ноги, я озирнув Затоку божевільним поглядом. До Ель Паласіо прямувало лише трохи м’ячиків, проте північніше, далі по берегу, напроти Великої Ружі я побачив цілу зелену флотилію — їх там було близько сотні, а то й більше.

Це нічого не значить. Вона в безпеці. Вона спалила картину і зараз спить в своїй квартирі за тисячу миль звідси у повній безпеці.

— Це нічого не значить, — повторив я, але тепер в лице мені дуло не теплим, а холодним вітром. Впритул до прибою, де пісок був вогкий, темний, блискучий, я пошкутильгав в бік Великої Ружі. Переді мною хмарками вгору злітали цвіріньки. Раз у раз якась хвиля підкидала мені під ноги тенісний м’ячик, їх тепер вже чимало валялося на щільній піщаній стежці. Далі я побачив розідраний ящик, на якому було написано «Тенісні м’ячі Dunlop» та «Фабричний брак без жерстянок». Навкруги підскакували в набігаючих хвилях м’ячики.

— 11 —

Я відімкнув двері й залишив ключі висіти в замку. Подибав до телефону й побачив блимаючий вогник автовідповідача. Натиснув кнопку «плей». Безбарвний голос робота промовив, що повідомлення отримано о 6:48 ранку, це значило, менш як півгодини тому. Відтак гучномовець вибухнув голосом Пам. Я машинально нахилив голову, немов намагаючись уникнути попадання в обличчя гострих скалок скла.

— Едгаре! Мені дзвонили з поліції, вони сказали, що Ілса мертва! Сказали, що жінка на ім’я Мері Айр вдерлася до її квартири і вбила її! Це твоя подружка! 3 твоєї мистецької компаній з тієї твоєї Флориди, і вона вбила нашу дочку! — Пам зайшлася дикими, нестримними риданнями... потім сміхом. Жахливим сміхом. В обличчя мені немов встряв шматок скла. — Подзвони мені, ти, курвий сину. Подзвони і поясни. Ти сказав, що вона в цілковитій БЕЗПЕЦІ!

А далі знову почувся плач. Клац, і він перервався. Залишилося тільки гудіння порожньої лінії.

Я нахилився й натиснув кнопку «Вимк.».

Я зайшов до Флоридської кімнати й подивився на тенісні м’ячі, що не переставали танцювати на хвилях. Відчуття в мене було, ніби дивлюся в очі супротивнику.

Мертві близнючки залишили у мене в студії записку «Де наша сестра?»

Може, вони мали на увазі Іллі?

Я ледь не в очі побачив відьму, як вона киває й сміється.

— Ти тут, Персе? — промовив я.

Вітер шугонув крізь жалюзі. Хвилі билися в берег з регулярністю метронома. Птахи полетіли понад водою з криками. Я побачив на пляжі ще один розламаний ящик від м’ячиків, вже наполовину вгрузлий у пісок. Скарб з моря, законний приз від кальдо. Вона спостерігає, ну гаразд. Чекає, що я зламаюся. Я був абсолютно в цьому впевнений. Вона — чи хто? Її споглядачі? — вони, либонь, сплять удень, але не вона.

— Я виграю, ти виграєш, — промовив я. — Та ти, певне, гадаєш, що злизала сметанку? Розумака Персе.

Звісно, вона розумна. Вона давно грається в цю гру. Мені подумалося, що вона була старою вже тоді, коли діти Ізраїлю ще орали поля Єгипту. Якийсь час вона спала, а ось тепер прокинулася.

І дістати вона могла далеко.

Задзвонив телефон. Я пішов до нього, — все ще відчуваючи себе як два Едгари, один приземлений, а інший ширяє над головою цього приземленого, — і взяв слухавку. Дзвонив Даріо. Розстроєний.

— Едгаре? В чому справа? Чому ми не можемо надсилати картини...

— Не тепер, Даріо, — відповів я. — Тихо.

Перервавши зв’язок з ним, я набрав номер Пам.

Тепер, коли я не загадувався над ними, цифри не становили проблеми; м’язова пам’ять діяла напрочуд ефективно. Мені прийшло в голову, що людям краще було б вимерти, якби в них залишився тільки цей тип пам’яті.

Пам трохи заспокоїлась. Не знаю, що вона там приймала, але воно вже почало діяти. Ми балакали з нею двадцять хвилин. Вона схлипувала весь час і раз у раз зривалася на звинувачення, але, оскільки я не намагався захищатися, її гнів розчинявся у жалю й відчаї. Я отримав усі важливі дані, так мені тоді здалося. Був ще один дуже важливий факт, на який ми обоє не звернули уваги, та, як сказав колись один мудрець, — «чого не бачиш, того не можеш вдарити», а представник поліції, котрий телефонував Пам, не здогадався сказати їй, що принесла з собою Мері Айр до помешкання нашої доньки.