Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 75

Він гадав, що побачить його наприкінці виїзду на трасу з плакатиком у руках, який він буде обертати то одним, то іншим боком, щоб потенційні добрі самаритяни могли отримати повну інформацію про комплект його дефектів. Тоді Моне міг би знову посадити його до себе. Бо сам почувався так, ніби не завершив задумане. Доставити його до притулку в Деррі — ось тоді все буде гаразд. Завершити діло — як закрити прочитану книгу. Які б негаразди не очікували на нього попереду, свої справи він любив завершувати.

Але його попутника не виявилося на узбіччі траси; волоцюга немов розчинився. І тільки коли Моне вперше кинув погляд угору — бо якраз проїжджав повз знак ДЕРРІ 10 МИЛЬ, — він побачив, що з люстерка заднього виду зник святий Христофор, давній і вірний товариш у його безкінечних подорожах. Глухонімий його вкрав. Та попри це Моне аніскільки не втратив свого новопридбаного оптимізму. Можливо, глухонімому той медальйон потрібніший. Моне сподівався, що хрестик принесе йому удачу.

Через два дні — він якраз продавав осінні бестселери всіх часів у Преск Айлі — він отримав дзвінок з поліції штату Мейн. Його жінку і Боба Яндовського було забито до смерті в мотелі «Гров». Убивця зробив це обгорнутою мотельним рушником трубою.

— Ох… Господи помилуй, — видихнув священик.

— Так, — погодився Моне. — Ці самі слова і я тоді сказав.

— А твоя дочка?..

— Пригнічена горем, звісно. Вона зараз удома, зі мною. Ми це переживемо з нею разом, отче. Вона міцніша, ніж я гадав.

І, звісно ж, вона нічого не знає про те. Про розтрату. Якщо пощастить, то й не дізнається. Нам мусять сплатити вельми велику суму страховки, як вони це називають, подвійну компенсацію. Зважаючи на всі попередні події, я міг би бути зараз під серйозною підозрою з боку поліції, аби не мав залізного алібі. А також якби слідство не просувалося… Як-не-як, а мене вже кілька разів викликали на допити.

— Сину, а ти часом не заплатив комусь, щоб…

— Вони теж мене про це питали. Відповідь однозначна — ні. Я розблокував свої банківські рахунки для будь-кого, хто бажає пересвідчитися. Проходження кожного пенні враховано, що в моїй половині спільного подружнього рахунку, що в половині Барб. Вона була дуже відповідальною у фінансових питаннях. Принаймні поки ще була притомною. Отче, ви можете відкритися? Я хочу вам показати дещо.

Священик без зайвих запитань відімкнув свої двері. Моне зняв медальйон святого Христофора в себе з шиї і простягнув руку з ним повз зовнішню стінку сповідальної кабінки. На мить вони торкнулися одне одного пальцями, коли медальйон з купкою сталевого ланцюжка переходив з руки в руку.

На п’ять секунд, поки священик розмірковував над побаченим, запала тиша. Відтак він промовив:

— Ця річ повернулася до вас, коли? Вона знайшлась у мотелі, де…

— Ні, — перебив його Моне. — Не в мотелі. У мене вдома, у Бакстоні. На туалетному столику в кімнаті, що раніше була нашою спальнею. Медальйон лежав біля нашої весільної фотографії, до речі.

— Боже правий, — промовив священик.

— Він міг взнати мій адрес з реєстраційного талона на машину, поки я був у сортирі.

— А ви, звичайно, згадували тоді назву і мотелю… й міста…

— Даврі, — погодився Моне.

Священик утретє спом’янув ім’я свого Боса. А потім промовив:

— Мабуть, той хлопець був зовсім не глухонімий, схоже, так?

— Я майже певен, що він німий, — сказав Моне. — Але, натурально, аж ніяк не глухий. Поряд із медальйоном там лежала записка, на аркушику, вирваному з телефонного блокноту. Це, скоріш за все, трапилося, поки ми з дочкою були в похоронному бюро, вибирали труну. Вхідні двері було відчинено, але не зламано. Можливо, він виявився достатньо тямущим, щоб відтиснути засув замка, але я все таки вважаю, що сам забув його замкнути, коли ми з донькою йшли з дому.

— А в записці було що?

— Дякую за поїздку, — відповів Моне.

— Чорт мене забирай!

Замислена мовчанка, а незабаром постукування за дверима сповідальні, в якій сидів Моне, втупившись у напис БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. Моне отримав назад свій медальйон.

— Ви повідомили поліцію?

— Авжеж, звичайно, розповів усе детально. Там сказали, що вони, скоріш за все, знають цього чоловіка. Знають той його плакат. Його ім’я Стенлі Дусе. Він уже чимало років мандрує Новою Англією з тим своїм плакатом. На кшталт мене, подумалось мені оце зараз.

— За ним числяться злочини з застосуванням насилля?

— Дещо, — відповів Моне. — Переважно бійки. Одного разу він доволі сильно побив якогось чоловіка в барі, а ще не раз потрапляв до психіатричних закладів, здебільшого до «Світлого пагорба» в Огасті. Не думаю, що у поліції мені розповіли геть усе.

— А ти хочеш знати все?

Моне замислився, а потім відповів:

— Ні.

— Вони ще не впіймали того чоловіка?

— Вони сказали, що це лише справа часу. Сказали, що він не вельми меткий. Але ж він виявився достатньо метким, щоб надурити мене.

— А чи він надурив тебе, сину? Чи, може, ти знав, що промовляєш до вух, які тебе чують? Ось що мені здається ключовим питанням.

Моне довго мовчав. Він не знав, чи чесно звіряв свою власну душу раніше, але зараз ретельно нишпорив у ній, і то з яскравим ліхтарем. Не те щоб йому сподобалось усе, що він там побачив, але обшук таки відбувся. Без приховування чого-небудь. Принаймні свідомого.

— Ні, я не знав, — відповів він.

— А чи ти радий тому, що твоя дружина та її коханець тепер мертві?

У глибині душі Моне вмент відповів — так. А вголос сказав:

— Я відчуваю полегшення. Мені соромно про це казати, отче, але зважаючи на те, що вона наробила — і як воно все обернулося, без суду, і з можливістю без розголосу повернути розтрачені нею кошти, — я відчуваю полегшення. Це гріх?

— Так, сину мій. Шкода тебе засмучувати, але це гріх.

— Ви можете мене розгрішити?

— Десять «Отче наш» і десять «Богородице, Діво, радуйся!» — енергійно проголосив священик. — «Отче наш» за відсутність чуйності — серйозний гріх, але не смертний.

— А «Богородице»?

— Лайка у сповідальні. Варто було б також за гріх перелюбства — твій, не її, але наразі…

— У вас обід, я розумію.

— Сказати по правді, я втратив апетит, хоча, безперечно, побачуся з товариством. Причина в тому, що я, гадаю, що я… почуваюсь дещо збентеженим, щоб іще вислуховувати про твої дорожні розваги…

— Я розумію.

— Добре. Отже, сину?

— Так?

— Я не хотів би тебе мордувати, але чи ти певен, що не ти зробив натяк тому чоловіку? Чи підштовхнув його в якийсь спосіб? Бо в такому разі нам доведеться говорити не про незначні, а про непрощенні гріхи. Тоді мені доведеться порадитися з моїм духовним пастирем, щоб винести рішення, проте…

— Ні, отче. Але як ви вважаєте… чи не міг сам Господь посадовити того чоловіка до моєї машини?

У глибині душі священик вмить вигукнув — так. Уголос він сказав:

— Це богохульство варте ще десяти «Отче наш». Не знаю, як давно ти не відвідував церкви, але все одно мусив би розуміти. Отже, хочеш іще сказати щось подібне і отримати ще «Богородиць» чи ми вже з цим покінчили?

— Ми покінчили, отче.

— Тоді покайся, сину, як то у нас кажуть. Іди своїм шляхом і більше не гріши. І бережи свою дочку, синку. Мати у дітей може бути тільки одна, не важливо, як вона поводилася.

— Так, отче.

За фіранкою майнула тінь.

— Чи можу я поставити тобі ще одне запитання?

Моне неохоче знову сів. Йому вже вкрай хотілося бути деінде, тільки не тут.

— Так.

— У поліції сказали, що сподіваються впіймати того чоловіка.

— Вони сказали, що це тільки питання часу.

— Моє запитання таке: чи ти хотів би, щоб вони впіймали того чоловіка?

І оскільки Моне вже хотів скоріше піти звідси, щоб спокутуватися в більш приватній сповідальні своєї машини, він відповів:

— Так, звісно, що так.

По дорозі додому він проказав додатково дві «Богородиці» і два «Отче наші».