Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 65

— Це було б усе одно що самогубство, — продовжував Дроган. — У своїй уяві вона вважала себе все ще багатою леді, цілком спроможною забрати кота й від’їхати з ним десь до Нью-Йорка або Лондона чи навіть до Монте Карло. Насправді ж вона була останньою з колись славної родини і в результаті невдалих інвестицій у шістдесятих жила на жалюгідну пенсію. Вона жила тут на другому поверсі у спеціально обладнаній зволожувальним устаткуванням кімнаті. Жінці було сімдесят, містере Гелстон. Вона багато курила все життя, окрім двох останніх років, емфізема в неї була просто жахлива. Я хотів, щоб вона залишалася тут, тож якщо це залежало від кота…

Гелстон кивнув, а відтак багатозначно поглянув на свій годинник.

— Десь у середині червня вона померла вночі. Лікар поставився до цього як до природного факту… просто приїхав і виписав свідоцтво про смерть, та й по всьому. Але в кімнаті був кіт. Кейдж мені розповів.

— Усі ми смертні, пане, — зауважив Гелстон.

— Звичайно. Точно так сказав і лікар. Але я знав. Я згадав. Коти люблять душити немовлят і старих уві сні. Перекривають їм дихання.

— Стара бабська байка.

— Підтверджена фактами, як більшість так званих бабських байок, — відповів Дроган. — Бачте, коти люблять місити лапами м’які речі. Подушки, товсті кошлаті килими… або ковдри. Ковдру в колисці чи ковдру на ліжку старої людини. Взяти, наприклад, хоч зайву вагу…

Дроган затих, а Гелстон замислився. Керолайн Бродмур спить у своїй кімнаті, її немічні легені з хрипом втягують і випускають повітря, цей звук майже розчиняється серед шепотіння спеціальних зволожувачів та кондиціонерів. Кіт дивної чорно-білої масті безшумно стрибає на постіль старої панни і своїми іскристими зелено-чорними очима дивиться на її пооране зморшками лице. Він вилазить на її худенькі груди і з вуркотінням умощується там всією своєю вагою… і дихання притишується… і кіт муркотить, а стара потихеньку задихається під його вагою.

Гелстон не відрізнявся розвинутою уявою, але тут злегка здригнувся.

— Дрогане, — промовив він, не перестаючи гладити кота. — Чому ви його просто не відвезете кудись? Будь-який ветеринар за двадцять доларів дасть йому газу.

Дроган відповів:

— Похорон відбувся першого липня. Я поховав Керолайн на нашому цвинтарі поряд із моєю сестрою. Так, як їй, либонь, хотілося. Тільки третього липня я викликав до цієї кімнати Кейджа і вручив йому плетеного кошика… такого, на кшталт козуба для пікніків. Розумієте, що я маю на увазі?

Гелстон кивнув.

— Я наказав йому посадити туди кота і відвезти в Мілфорд, до ветеринара, щоб той його всипив. Він відповів: «Слухаюсь, сер», взяв кошик і вийшов. Такий був чоловік. Більше живим я його не бачив. На трасі трапилася аварія. «Лінкольн» врізався в мостову опору на швидкості понад шістдесят миль. Дік Кейдж загинув миттєво. Коли його звідти витягли, обличчя в нього було подряпане.

Гелстон мовчав, і знову в голові у нього склалася картина того, як це могло відбуватися. Ані шелесне у кімнаті, тільки мирне потріскування вогню й мирне вуркотіння кота в нього на колінах. Вони разом з котом перед коминком складали гарну ілюстрацію до поеми Едгара Геста, тієї, де говориться: «Кіт на колінах у мене, у комині вогонь палає… так, я щасливий чоловік, як хто цього не знає».

Дік Кейдж їде на «Лінкольні» по трасі в бік Мілфорда, перевищуючи дозволену швидкість хіба на якихось п’ять миль. Поряд із ним плетений кошик — такий, на кшталт козуба для пікніків. Водій уважно дивиться на дорогу, можливо, якраз обганяє велику фуру і не помічає тваринки з напівчорною, напівбілою головою, яка вистромила свій писок з-під кришки козуба. На пасажирському сидінні. Не помічає, обганяє довгий трейлер, і отут-таки кіт із шипінням стрибає йому в обличчя, вганяє пазурі в одне око пробиває його, видирає, осліплює. Шістдесят миль на годину, гуде потужний двигун «лінкольна», а інша лапа вп’ялася у перенісся, розриваючи його диявольськи гострим болем, — мабуть, тут «лінкольн» починає заносити вправо, на смугу трейлера, і той попереджає його оглушливим гудком, та Кейдж не чує, бо верещить кіт, цей кіт розпластався в нього на обличчі, мов якийсь величезний хутряний павук, вуха в нього притиснуті до голови, зелені очі палають, мов диявольські фари, він брикає задніми лапами, розпорюючи м’яку плоть старечої шиї. Машину кидає в інший бік. Попереду виринає мостова опора. Кіт зістрибує, а «лінкольн» блискучою чорною торпедою врізається в бетон і вибухає, мов бомба.

Гелстон ковтнув слину й почув у горлі сухе «клац».

— І кіт повернувся?

Доган кивнув.

— Через тиждень. Того дня, коли ховали Діка Кейджа, до речі. Точно як у тій старій пісні. Про кішку, що завжди поверталася.

— Вижив у автокатастрофі при шістдесяти милях на годину? Важко віриться.

— Кажуть, вони мають по дев’ять життів. Коли він повернувся… от тоді-то я й почав міркувати, а чи він не той… ну… е… е…

— Пекельний кіт? — м’яко підказав Гелстон.

— Ну, за відсутності кращого слова скажімо так. Якийсь демон, присланий…

— Покарати вас.

— Не знаю. Але я його боюся. Я його годую, тобто жінка, яка приходить до мене прибирати, його годує. Вона його теж не любить. Каже, що його писок — це прокляття Господа. Звісно, вона з місцевих. — Старий намагався усміхнутися, але невдало. — Я хочу, щоб ви його вбили. Я прожив з ним останні чотири місяці. Він усюди скрадається в сутінках. Назирає за мною. Він ніби… очікує. На ніч я завжди замикаюся у себе в спальні, та все одно боюся, що прокинуся якось вранці, а він… сидітиме в мене на грудях… мурчатиме.

Надворі загубленою душею завивав вітер, щось дивне погукуючи у кам’яному комині нагорі.

— Кінець кінцем я зв’язався з Солом Лоджіа. Він порекомендував мені вас. Казав, що ви фахівець. Я йому вірю.

— Фахівець-одинак. Це значить — я працюю сам.

— Так. Він казав, що вас ніколи не арештовували, навіть не підозрювали. Він казав, що ви завжди приземляєтеся на ноги… як кіт.

Гелстон поглянув на старого у кріслі-візку. І раптом його м’язисті руки з довгими пальцями опинилися впрост над котячою шиєю.

— Я зроблю це просто зараз, якщо хочете, — промовив він м’яко. — Зламаю йому шию, він навіть не відчує…

— Ні! — скрикнув Дроган. І задрижав, судорожно втягуючи в легені повітря. Його запалі щоки зарожевіли. — Ні… не тут. Заберіть його десь.

Гелстон посміхнувся без сліду гумору в очах. І знову почав ласкаво гладити голову, спинку і плечі сплячого кота.

— Добре, — погодився він. — Я приймаю контракт. Вам пред’явити тіло?

— Ні. Вбийте його. Закопайте його. — Він зробив паузу. Нахилився вперед у своєму візку, ставши схожим на якогось старого стерв’ятника. — Принесіть мені хвіст, — промовив він. — Я вкину його у вогонь і дивитимуся, як він згорить.

Гелстон їздив «Плімутом» випуску 1973 року зі спецдвигуном від «циклона спойлера». Машина була потужна й бита і рухалася з капотом, нахиленим униз до дороги під кутом двадцять градусів. Він сам перебрав диференціал і задню підвіску. Коробка передач була зроблена десь в Пенсильванії, зчеплення від «Херста», колеса «Широкі овали» Боббі Ансера, а вигляд вона мала такий, ніби випущена була десь на початку шістдесятих.

Він виїхав від Дрогана після 9:30 вечора. Холодна скоринка півмісяця пливла вгорі крізь клоччя листопадових хмар. Він їхав з усіма відчиненими вікнами, бо здавалося, ніби той жовтий сморід старості й страху засів у його одягу, а йому це не подобалося. Холодний вітер чіпляв його жорстко й гостро, до заніміння, але йому було гарно. Так вивітрювався той жовтий сморід.

Він звернув з траси на Плейсерз Глен і з розважливою швидкістю тридцять п’ять миль поїхав через притихле місто, де на перехресті сторожко блимав жовтий сигнал самотнього світлофора. За містом, рухаючись по місцевій дорозі №35, він трохи попустив «Плімута», дозволивши йому легку рись. Гарно відрегульований мотор «спойлера» завурчав, як був мурчав кіт незадовго перед тим у нього на колінах. Гелстон усміхнувся такому порівнянню. На швидкості трохи за сімдесят вони рухалися між побілілих від паморозі полів зі скелетами кукурудзяних тичок.