Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 59

Дякую вам, доку. За все. За те, що вислухали. А оце…

[Він показує на розміщені ним на столі речі.]

Я б на вашому місці це не переміщував.

[Я вручаю йому талончик на сеанс, і він акуратно кладе його собі до кишені. І торкається кишені рукою, переконуючись, що все на місці, а я тим часом думаю, що, може, я помиляюся, може, я його таки побачу п’ятого липня. Я вже помилявся. Мені подобається N., і мені не хотілося б, щоб він безповоротно зник у тому камінному колі. Воно існує тільки в його мозку, але це не значить, що воно нереальне.]

[Останній сеанс завершено.]

5 липня 2007

Побачивши некролог, я зателефонував йому додому. Відповіла С., його дочка, яка вчиться тут, у Мейні. Вона цілком тримала себе в руках і сказала, що в душі була до цього готова. Що вона перша приїхала до N. у Портленд (цього літа вона працює у Кемдені, зовсім неподалік), але я чув через слухавку й інші голоси в домі. Це добре. Родина потрібна в багатьох випадках, але одна з її основних функцій — це збиратися разом, коли хтось із її членів помирає, і особливо це важливо, якщо смерть насильницька або нагла — вбивство чи самогубство.

Вона знала про мене. Розмовляла вільно. Так, це було самогубство. В машині. У гаражі. По низу дверцят він поклав рушники, і, я певен, їх було парне число, десять або дванадцять; гарні цифри, якщо вірити N. Тридцять — негарне число, але хто з нас — особливо серед чоловіків, які живуть самотньо, — тримає у себе аж тридцять рушників? Навряд чи хто. Я певен, що ніхто.

Буде слідство, сказала вона. Знайдуть ліки — ті, що я йому прописував, я в цьому не маю сумнівів — у нього в організмі, хоча навряд чи в летальній концентрації. Гадаю, це не привід; N. все одно мертвий, яка б там не була причина.

Вона спитала, чи прийду я на похорон. Мене це зворушило. Аж до сліз, якщо сказати правду. Я відповів, що буду, якщо родина не проти. Здивовано вона сказала, що навпаки… чому б їм бути проти?

— Бо я не зміг йому допомогти, врешті-решт, — сказав я.

— Ви намагалися, — сказала вона. — А це вже важливо.

І я знову відчув, як мені запекло в очах. Від її делікатності.

Перш ніж повісити слухавку, я спитав у неї, чи він не залишив записки. Вона відповіла — так. Три слова. Я так втомився!

Йому варто було б додати туди своє ім’я. Тоді було б чотири.

7 липня 2007

І в церкві, і на цвинтарі родина N. — особливо С. — виявили до мене приязнь і ласку. Чуйність родини, котра навіть у такі критичні моменти може впускати до свого кола. Навіть прийняти чужого. Там було близько сотні людей, чимало з, так би мовити, професійного відгалуження його сім’ї. Я заплакав біля могили. Не здивувався сам цьому і не соромився: взаємототожнення між пацієнтом і аналітиком — потужна сила. С. взяла мене за руку, обійняла і подякувала за те, що я намагався допомогти її батькові. Я їй подякував навзаєм, проте почувався, наче якийсь халтурник, невдаха.

Чудовий літній день. Яка іронія.

Сьогодні ввечері я прослухав записи наших сеансів. Гадаю, я їх транскрибую. На матеріалі історії хвороби N. можна написати щонайменше одну статтю — крихітний додаток до обширної літератури з обсесивно-компульсивного синдрому, — а можливо, й щось більше. Книгу. Я поки ще вагаюсь. Мене стримує те, що я мушу відвідати оте поле, щоб порівняти фантазії N. з реальністю. Його світ з моїм. У тому, що це поле існує, я цілком упевнений. А камені? Так, скоріш за все, є там і камені. Поза тим сенсом, яким їх нагородила його нав’язлива манія.

Гарна вечірня зоря сьогодні, така червона.

17 липня 2007

Я зробив собі вихідний і вирушив до Моттона. Увесь час про це думав, отже, не знайшлося причини, щоб не поїхати. Я «справляв дрижаки», як сказала б наша матір. Якщо я збираюся писати книгу про випадок N., цього «справляння дрижаків» мені треба позбутися. Жодних виправдань. Користуючись знанням пам’ятних з дитинства місць — Бейл Роуд Брідж (який ми з Шейлою, не пригадаю нині вже, з яких причин, чомусь назвали Мостом Невдах), Бой Гілл і, авжеж, цвинтар «Безтурботні пагорбки», — я гадав, що без проблем знайду ґрунтову дорогу N., і знайшов. Які могли бути проблеми, якщо вона виявилася єдиною ґрунтівкою, поперек якої висів ланцюг з написом ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ?

Я припаркувався біля цвинтаря, як переді мною робив N. Хоча довкола стояв літній ясний і гарячий полудень, до мене долітали голоси лише кількох пташок, та й ті цвірінькали доволі далеко звідси. По дорозі №117 не виявилося жодної легкової машини, тільки один лісовоз промчав зі швидкістю понад 70 миль, обдавши мене гарячим маслянистим вихлопом так, що аж волосся мені здуло з лоба. А потім я залишився сам. Згадав про свої хлоп’ячі походи через Бейл Роуд Брідж з маленькою вудкою «Зебко»[60], покладеною на плече, мов солдатський карабін. Тоді ніколи не бувало мені страшно, і я переконував себе, що й сьогодні не боятимусь нічого.

Але вже було страшнувато. Нічого ірраціонального я в цьому не вбачав. Мало приємного у відстеженні глибинних витоків ментальної хвороби пацієнта.

Я стояв перед ланцюгом, питаючи сам себе, чи дійсно воно мені потрібно — чи бажаю я порушити заборону, вдертися не просто на територію, яка мені не належить, а в царину обсесивно-компульсивних фантазій, котрі, безсумнівно, й допровадили до загибелі їх колишнього власника. (Або ж — так буде коректніше — того, ким вони володіли.) Вибір не виглядав таким однозначним, яким він мені здавався ще того ж ранку, коли я натягував на себе джинси і взував свої старі руді туристські черевики. Вранці усе здавалося простим: «Поїдь і порівняй реальність із фантазіями N. або покинь і думати про статтю (чи то про книгу)». Але що таке реальність? Хто я такий, щоб наполягати, ніби сприйняття світу органами чуттів доктора Б. більш «реальне» за те ж сприйняття покійним бухгалтером N.?

Відповідь на це запитання здавалася достатньо ясною: док Б. не вчворив самогубства, він не рахує, не торкається й не розміщує речей, він людина, яка вважає, що цифри, хоч парні, хоч непарні, є просто цифрами. Доктор Б. у злагоді зі світом. Натомість бухгалтер N. не був у злагоді. Таким чином, сприйняття реальності доктором Б. раціональніше за сприйняття бухгалтера N.

Проте, опинившись там, відчувши тиху потужність тієї місцини (навіть на початку цієї дороги, ще перед ланцюгом), я зрозумів, що вибір у мене надзвичайно простий: піднятися ґрунтівкою до Акерманового поля або розвернутися й піти по асфальту до моєї машини. І поїхати звідси геть. Забути про можливу книгу, забути про ще більш можливу статтю. Забути про N. і займатися своїм власним життям.

Проте. Проте...

Від’їхати геть може означати (я кажу тільки може), що в глибині душі, на якомусь рівні підсвідомості, де завжди живуть усі ті древні забобони (пліч-о-пліч із нав’язливими маніями), я сприйняв віру N. у те, що Акерманове поле — це тонке місце, захищене лише колом з каменів, і якщо я там з’явлюся, то можу знов активувати якісь жахливі процеси, якусь жахливу битву, якій, як вважав сам N., він покладе край власним самогубством (принаймні тимчасово). Це буде означати, що я сприйняв (там само, в глибині мене, де всі ми залишаємося однаковими, як ті мурашки, що вовтузяться у своєму підземному кишлі) ідею, ніби сам стану його наступним наглядачем. Що мене обрано.

І якщо я погоджуся з цією ідеєю…

— Моє життя невідворотно зміниться. — Це я промовив уголос. — Я ніколи не зможу дивитися на світ колишніми очима.

Відтак справа одразу набула серйозності. Іноді заносить, хіба ні? У такі місцини, де вибір перестає бути простим, а наслідки вибору неправильного варіанту стають серйозними. Ймовірно, загрозливими як не для життя, то для психіки.