Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 46

Я вирішив не наполягати.

— Добре, — сказав я і, перехопивши погляд офіціанта, зробив у повітрі жест, ніби підписую чек. — Я згоден сприйняти ваше несприйняття моєї історії.

— А чи так-то? — спитала вона, пильно вдивляючись у мене.

— Так. — Я гадав, що кажу правду. — Якщо так, ми можемо час від часу випити кави разом. Або просто потеревенити у вестибулі.

— Абсолютно.

Але голос її віддалився, випав з тону розмови. Вона задивилася на прозорий кубик з пенні. Потім глянула на мене. Я ніби в очі побачив зблиск у неї над головою, як малюють у коміксах. Вона простягла руку і вхопила кубик. Я не зміг би передати глибини відчаю, який вразив мене, коли вона це зробила, та й що я міг сказати? Ми були нью-йоркцями, сиділи в чистому, гарно освітленому закладі. Зі свого боку вона вже встановила основоположні правила, і вони абсолютно виключали будь-яку надприродність. Надприродне залишилося за межами. Все, що перебувало там, випадало з норми.

Та тут вогник загорівся в очах Поли. Той, що підказував, — до нас завівала Міс, Шо Капець, а я з власного досвіду знав, як важко протистояти голосу такої особи.

— Дайте його мені, — попросила вона, посміхаючись мені в очі. У цю мить — уперше, мушу зізнатися — я помітив, що вона сексуальна, а не тільки гарненька.

— Навіщо? — Так, ніби я цього сам не знав.

— Вважаймо це моїм гонораром за те, що я вислухала вашу історію.

— Я не знаю, чи він вартий того…

— Цілком достатній, — перебила вона. В ній розгорялося власне натхнення, а в такому стані люди не сприймають слова «ні». — Мені спала на думку розкішна ідея. Я, принаймні, пересвідчуся, що цей сувенір не втече до вас, махнувши хвостиком. У нашій квартирі є сейф. — Тут вона продемонструвала чарівну пантоміму, показавши, як зачиняє дверцята сейфа, змінює комбінацію цифр і викидає ключ за плече.

— Добре, — погодився я. — Це мій вам подарунок. — І відчув у цю мить щось на кшталт зловісної втіхи. Назвімо це голосом Містера, Шо Начувайся. Вочевидь, просто виговоритися мені було недостатньо. Вона не повірила мені, а принаймні якась частинка в глибині моєї душі воліла довіри і сумувала, що Пола не дала їй того, чого вона прагнула. Ця частинка розуміла, що дозволяти Полі забрати собі прозорий кубик — абсолютно жахлива ідея, але все одно радо спостерігала за тим, як жінка ховає його собі в сумочку.

— А тепер, — промовила вона енергійно, — мамуня каже бай-бай, зробимо ручкою. Можливо, коли мине тиждень чи два, а він до вас не повернеться, — гадаю, це залежить від впертості вашої підсвідомості, — ви почнете роздавати решту тих речей. — І ці її слова були для мене справжнім подарунком того дня, хоча тоді я цього ще не розумів.

— Можливо, й так, — погодився я і посміхнувся. Щирою посмішкою, адресованою новій подружці. Щирою посмішкою для Гарненької Мамуні. Не перестаючи думати — начувайся, а шо.

Так і трапилося.

На третій вечір — я якраз дивився вечірній випуск новин, де Чак Скарборо розповідав про транспортні проблеми міста, — мені подзвонили у двері. Оскільки я ні на кого не чекав, то вирішив, що це принесли якийсь пакет, можливо, навіть Рейф з «Федерал Експрес». Відчинив двері, там стояла Пола Робсон.

Зовсім не та жінка, з якою я нещодавно обідав. Назвімо цю її версію Міс Пола, Шо За Гидота Ця Сучасна Хіміотерапія. Губи ледь торкнуті помадою, і більш ніякого макіяжу, а обличчя перетворилося на хворобливу жовто-білу тінь. Під очима темніли пурпурно-коричневі кола. Мабуть, перед тим як спуститися сюди зі свого п’ятого поверху, вона кілька разів провела по голові щіткою, але користі від того було мало. Волосся її виглядало, мов солома, і стирчало врізнобіч так, що в інших обставинах це видалося б карикатурно забавним. Перед собою вона тримала прозорий кубик, і я побачив, що на пальцях цієї руки в неї вже нема колишніх ретельно доглянутих нігтів. Вона їх зжувала до пучок. І перше, що я подумав, Господи помилуй: Шо ж, Начулася.

Вона простягнула мені кубик.

— Заберіть це, — промовила вона.

Я мовчки взяв.

— Його звали Роландом Ейблсоном, — спитала вона, — правда ж?

— Так.

— У нього було руде волосся.

— Так.

— Неодружений, але сплачував на дитину якійсь жінці в Ровеї.

Я цього не знав — гадаю, жодна душа в «Лайт & Белл» про це не здогадувалась, — але знову кивнув, і не лише заради того, щоб вона продовжувала говорити. Я не мав сумнівів, що все це правда.

— Як її звали, Поло? — Сам не знаю, чому я це спитав.

— Тоня Грегсон.

Вона ніби перебувала в трансі. Але щось таке блищало в її очах, щось таке жахливе, що я ледь витримував у них дивитися. Тим не менш я відклав ім’я на поличку в своїй пам’яті: Тоня Грегсон, Ровей. А відтак, мов хтось під час інвентаризації: один прозорий кубик з пенні всередині.

— Він намагався сховатися під стіл, ви про це знали? Ні, я бачу, що ні. В нього зайнялося волосся, і він заплакав. Бо в ту мить зрозумів, що ніколи в нього не буде катамарана і ніколи більше не стригти йому своєї галявини.

Вона торкнулася рукою моєї щоки, таким інтимним жестом, що це могло б шокувати, якби та її рука не була такою крижаною.

— Під кінець він готовий був віддати все, що мав, до останнього цента, і всі свої акції, які беріг, за те, щоби хоч раз покосити галявину. Ви вірите в це?

— Так.

— Там усі кричали, він відчував запах реактивного палива, і він розумів, що надійшов час його смерті. Ви це розумієте? Ви розумієте увесь цей жах?

Я кивнув. Я не міг говорити. Хоч би мені до скроні приставили пістолет, я все одно не зміг би промовити жодного слова.

— Політики теревенять про меморіал, і звитяжність, і про війну проти тероризму, але палаюче волосся — це апокаліптично. — Вона вишкірилася в невимовній посмішці. За мить продовжила: — Він намагався заповзти під свій стіл з палаючим волоссям. Там, під столом, лежала та пластикова річ, як вона називається…

— Мат…

— Так, мат, пластмасовий мат, і він поклав на нього руки і відчував його рифлі і запах свого палаючого волосся. Ви це розумієте?

Я кивнув. І тут почав плакати. Ми ж говорили про Роланда Ейблсона, хлопця, з яким я працював. Він робив у відділі покриттів, я не дуже близько був з ним був знайомий. Привіт-привіт, от і все, звідки мені було знати, що в нього є дитина в Ровеї? А якби я не прогуляв того дня, моє волосся також згоріло би. Раніше я ніколи насправді цього не розумів.

— Я не бажаю вас більше ніколи бачити, — сказала вона. І знову вишкірилася жахливою усмішкою, але тепер і вона плакала. — Мене не хвилюють ваші проблеми. Мені начхати на все те лайно, яке ви знайшли. Ми з вами квити. Відтепер дайте мені спокій. — Вона вже було одвернулася, але затрималася і обернулася до мене знов. Сказала: — Вони зробили це в ім’я Бога. Але Бога немає. Якби десь був Бог, містере Стейлі, він вразив би усіх тих вісімнадцятеро на смерть просто там, у їхніх кріслах в аеропорту, з їхніми квитками на посадку в руках, але ніякий Бог цього не зробив. Пасажирів викликали на посадку, і ті виродки таки встали й пішли на посадку.

Я дивився, як вона йде до ліфта. З дуже прямою спиною.

З волоссям, яке стирчало врізнобіч, від чого вона здавалася дівчинкою з комікса в недільній газеті. Вона не бажала мене більше бачити, і я її не винуватив. Я зачинив двері й подивився на сталевого Ейба Лінкольна у прозорому кубику. Дивився на нього доволі довго. Я думав, як би тхнула його борода, якби Уліс Грант встромив у неї свою незмінну сигару. Неприємний запах гару. По телевізору хтось саме казав, що у «Сліпі’з» черги на розпродаж матраців. Після цього Лен Берман почав розповідати про «Джетс».

Тієї ночі прокинувся о другій ранку і слухав шепіт голосів. У мене не було ні сновидінь, ні просто видінь про тих людей, яким належали ці речі, я не бачив нікого з палаючим волоссям, нікого, хто б вистрибував з вікон, рятуючись від горючого реактивного палива, та й хіба я мусив? Я знав, ким вони були, і речі, які вони залишили по собі, залишені були для мене. Неслушно було віддавати прозорий кубик Полі Робсон, проте тільки тому, що вона була неслушною особистістю.