Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 19

— Бажаєш жорсткої гри? — гукнув Пікерінг. Голос його звучав приголомшливо бадьоро. — О'кей, я можу пограти жорстко. Авжеж. Без проблем. Хочеш? Тільки попроси. Татусь тебе потішить.

Наближається. Вже у їдальні. Вона почула грюк, а потім гучне торохкотіння, коли він наштовхнувся на якесь із крісел (либонь, на те, що біля «батьківського» кінця столу) і віджбурнув його вбік. Світ поплив у неї в очах, посірів, хоча у цій кімнаті доволі пояснішало зі вщуханням дощу.

Вона закусила розбиту губу. Від цього свіжа цівка крові заструменіла їй на підборіддя, але одночасно у світ повернулися кольори, а сама вона — до реальності. Вона захряснула двері й лапнула рукою по замок. Тут не було замку. Вона озирнулася й угледіла простацький дерев'яний стілець, що тулився біля простацького дерев'яного столу. Коли Пікерінг, човгаючи ногами, кинувся бігти повз свою пральню й кабінет — а чи тримає він у руці різницького ножа? Звісно, що тримає, — вона вхопила стілець і, нахиливши, уперла його під клямкою. Усього за секунду він вдарив у двері обома руками.

Вона подумала, що, якби й ці двері були з дубових дощок, стілець відштовхнуло б, як шайбу в шафлборді[35]. Можливо, вона його підхопила б і захищалася стільцем: Ем Безстрашна Приборкувачка Левів. Хоча їй у таке аж ніяк не вірилося. Та тут був ще й цей килим. Дешевий, нейлоновий, але з глибоким ворсом — принаймні тут цей ворс прислужився. Ніжки стільця вгрузли й трималися, хоча вона побачила, що килим уже почав поротися.

Пікерінг заревів і почав бити в двері кулаками. Вона сподівалася, що він так і тримає в руці того ножа — раптом переріже собі знічев'я горло?

— Відчини двері! — волав він. — Відчини! Сама собі гірше робиш!

— Куди вже гірше, — тим часом подумала Емілі, задкуючи. І озираючись довкола.

Двері були тут єдиними, тож залишалося тільки вікно.

— Ти змушуєш мене скаженіти, леді Джейн!

— Ні, ти вже скажений. Як той звір.

Вона роздивилася, що вікно тут було особливого флоридського фасону, крізь таке можна тільки дивитися, а відкривати — зась. Тут бережуть кондиціоноване повітря. Ну, й що далі? Пролетіти крізь нього з тріском, мов той Клінт Іствуд у якомусь із класичних спагеті-вестернів? Імовірно; такий трюк, безумовно, здався б їй заманливим у дитинстві, але вона мала підозру, що поріжеться до кісток, якщо дійсно спробує це зробити. І для Клінта Іствуда, і для Двейна «Рок» Джонсона, і для Стівена Сігала існують дублери-трюкачі, що роблять за них усе, коли доходить до таких речей, як класичні стрибки крізь вікна салунів. Та й для трюкачів існує спеціальне скло.

Вона почула швидке тупотіння за дверима, він відбіг, а потім з розгону навалився на двері. Ці двері теж були доволі важкими, та Пікерінг не жартував, і одвірок здригнувся. Цього разу стілець посунувся на пару дюймів, але знову витримав. Що гірше, подовшилася діра в килимі і вона почула рипіння, дуже схоже на те, яке видавала, піддаючись, липучка. Пікерінг був дуже моторний для людини, битої по голові та плечах дрючком з червоного клена, звісно, він був скажений, але водночас достатньо розсудливий, щоб розуміти: якщо вона вибереться, то йому гаплик. Це для нього потужна мотивація, вважала вона.

Треба було мені потрощити об нього геть усе те крісло, — подумала вона.

— Бажаєш гратися? — волав він. — Я пограюся. Будь певна. Можемо закластися на твою сраку. Але ти на моєму ігровому полі, о'кей? І я вже... я... тут.

Він знову вгатився у двері. Вони струсонулися в одвірку, вже ледь тримаючись на завісах, а стілець знову відплигнув на пару-трійку дюймів. Ем задивилася на розростання темних рівчачків між дверима й упертими ніжками стільця — це дерся дешевий килим.

Отже, через вікно. Якщо їй судиться померти від кровотечі, спричиненої хтозна якою ще кількістю поранень, краще вже те, що вона сама собі їх завдасть. Хоча... якщо вона обгорнеться ковдрою...

Погляд її впав на стіл.

— Містере Пікерінг! — гукнула вона, хапаючи столик за борти. — Зачекайте! Я хочу укласти з вами угоду!

— Ніяких угод з курвами, о'кей? — відгукнувся він роздратовано, але затих ненадовго — либонь, щоб віддихатися, — та це додало їй часу. Час їй був найбільше потрібен. Час — це, певне, єдине, що вона могла від нього отримати; вона аж ніяк не потребувала його заяв про те, що він не той чоловік, котрий укладатиме угоди з курвами. — Ну, й що в тебе за геніальний план? Скажи татусеві Джиму.

Наразі її планом був стіл. Вона підважила його, майже певна, що зараз у її натрудженому попереку щось лусне, мов повітряна кулька. Але столик виявився легким і ще полегшав, коли на підлогу посипалися скинуті з його поверхні перев'язані гумовими стрічками стоси файлів, що виглядали схожими на університетські екзаменаційні реєстри.

— Що ти там робиш? — нервово запитав він, а відтак: — Не роби цього!

Вона побігла в бік вікна, різко зупинилася й жбурнула стіл. Скло розлетілося з жахливим дзенькотом. Не витрачаючи часу на роздуми, не затримуючись на роздивляння — від роздумів зараз не було ніякої користі, а роздивляння могло її лише налякати, якщо там було зависоко, — вона зірвала з ліжка ковдру.

Пікерінг знову вдарив у двері, і, хоча стілець знову втримав їх (вона про це здогадалася, якби ні, так той уже пробіг би через кімнату і вхопив її), гучно тріснула деревина.

Ем загорнулася у ковдру від шиї до п'ят, здавшись собі на мить готовою вирушити в снігову завірюху індіанкою з картини Невела Конверса Ваєта[36]. Вона рвонула у щербату діру вікна саме тієї миті, коли двері позаду неї з тріском розпахнулися. Кілька скляних шпичаків поранили ковдру, проте жоден не торкнувся Ем.

— Ах, же ти, паскудна довбана курво! — заверещав Пікерінг позаду неї — ледь не впритул за нею, — але вона вже полетіла.

Дитиною вона поводилася по-хлоп'ячому, більше полюбляла гратися в хлоп'ячі ігри (найкраща називалася просто — «у війну») в лісі поза їхнім домом у передмісті Чикаго, ніж бавитися з Барбі та Кеном на батьківському ґанку. Вона не вилазила зі штанів «Кріпка шкірка»[37] і практичних майок, волосся носила зав'язаним на потилиці у конячий хвостик. Разом з кращою подружкою Бекою вони дивилися по телевізору не близнючок Олсен[38], а старі фільми Іствуда й Шварценеґґера, а коли йшов серіал «Скубі-Ду», вони ототожнювали себе радше з самим собакою Скубі, ніж з Велмою чи Дафною. Всі два роки у початковій школі вони називали свої сніданки «скубі-хавкою».

А ще вони, звісно, лазили по деревах. Емілі запам'яталося одне літо, коли вона і її сусідка Бека — кожна у своєму дворі — тільки й робили, що висіли на деревах. Їм того літа було, здається, рочків по дев'ять. Окрім батьківського уроку з правильного падіння, єдине, що Емі ясно пам'ятала з того дереволазного літа, так це те, що мати кожного ранку намазувала їй носа якимсь білим кремом, наказуючи — Емі, тільки не надумай оце витерти! — своїм фірмовим тоном: слухайся-або-загинь.

Одного дня Бека втратила рівновагу і ледь-ледь не впала з висоти п'ятнадцяти футів на галявину Джексонів (можливо, всього з десяти футів, та в той час і така висота дівчаткам здавалася двадцятип'яти... чи п'ятдесятифутовою). Вона встигла вхопитися за гілку і повисла на ній, лементуючи по порятунок.

Расті якраз косив галявину. Він підійшов — вельми неспішно підійшов, навіть устиг вимкнути свою косарку «Бріґґз & Страт-тон» — і простягнув руки.

— Стрибай, — сказав він, і Бека, яка усього два роки, як перестала вірити у Санта-Клауса, але досі залишалася беззастережно довірливою, розтисла пальці. Расті легко її упіймав, потім покликав Емілі злізти з дерева. Він наказав дівчаткам сісти під стовбуром. Бека трохи поплакала, а Ем була налякана — більше через те, що лазіння по деревах стане тепер забороненою поведінкою, як прогулянки на самоті до магазинчику за рогом після сьомої вечора.