Відродження - Кінг Стівен - Страница 78

Несприятлива погода під час затяжної спекоти означала грозу, гроза означала блискавку, а для мене блискавка означала Вершину неба. Для Джейкобза теж, на це я готовий був закладатися.

І знову він був повністю вбраний.

— Сьогодні, Джеймі, фальшивої тривоги не буде. Грозові осередки вже на півночі штату Нью-Йорк, але просуваються на схід і набирають сили.

Знову задзижчало, і цього разу я прочитав дрібні літери: «ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ В ОКРУГАХ ЙОРК, КАМБЕРЛЕНД, АНДРОСКОҐІН, ОКСФОРД І КАСЛ ДО 2 ГОДИНИ ДНЯ 1 СЕРПНЯ. ІМОВІРНІСТЬ СИЛЬНИХ ГРОЗ 90 %. ТАКІ ГРОЗИ СУПРОВОДЖУЮТЬСЯ ЗЛИВАМИ, ШКВАЛЬНИМ ВІТРОМ, ГРАДОМ ЗАВБІЛЬШКИ З М’ЯЧІ ДЛЯ ГОЛЬФУ. БАЖАНО УТРИМАТИСЯ ВІД ПЕРЕБУВАННЯ НАДВОРІ».

«Та ти що, Шерлоку», — саркастично подумав я.

— Такі осередки не розвіюються і не змінюють свого курсу, — пояснив Чарлі. Він говорив з абсолютним спокоєм, що його дає або божевілля, або цілковита впевненість. — Це неможливо. Вона довго не протримається, та й я надто старий і немічний, щоб починати спочатку з кимось іншим. Піджени до вантажної платформи кухні гольф-мобіль і будь готовий їхати одразу ж, як я скажу.

— На Вершину неба, — уточнив я.

Джейкобз посміхнувся своєю кривобокою посмішкою.

— Іди. А мені треба стежити за цими грозами. В Олбені вони видають понад сотню ударів блискавки на годину. Хіба не дивовижа?

Таким словом я б це точно не назвав. Я не міг пригадати зі слів Чарлі, скільки вольтів в одній блискавці, знав тільки, що багато.

Що їх мільйони.

Дзвінок Чарлі пролунав майже одразу по п’ятій вечора. Я піднявся на його поверх, глибоко в душі сподіваючись побачити його розчарованим і сердитим. Утім, інша частка моєї душі відчувала таку саму непереборну допитливість, що й раніше. І саме цю частку сьогоднішній день мусив вдовольнити, бо на заході швидко темніло і я вже чув невиразний гуркіт грому, ще віддалений, проте щохвилини він ставав ближчим. До нас крокувало небесне військо.

Джейкобза так само хилило на правий борт, але він мало не лускався від радості і завдяки цьому здавався на десять років молодшим. На приставному столику стояла його скринька з червоного дерева. Телевізор він вимкнув на користь лептопа.

— Джеймі, ти тільки поглянь! Яка краса!

На екрані відображувалася проекція вечірньої погоди від НУОА[172]. На ньому оранжево-червоний конус стискався прямісінько над округом Касл. Часова шкала показувала, що несприятливі погодні умови, найімовірніше, чекають нас між сьомою та восьмою вечора. Я глянув на наручний годинник. Була чверть на шосту.

— Правда ж? Правда, це прекрасно?

— Як скажеш, Чарлі.

— Сідай. Але спершу, коли твоя ласка, налий мені склянку води. Я мушу дещо пояснити. Думаю, пора назріла. Хоча скоро нам треба буде їхати. О, дуже скоро. Мовою балаганників, треба буде їхати НП. — І він захихотів.

З холодильника в барі я приніс пляшку води й налив її у кришталеву склянку фірми «Вотерфорд» (для гостей люксу Купера — усе тільки класу люкс). Джейкобз відсьорбнув і від утіхи аж губами поцмакав, хоча без цього шкірястого плямкання я міг би й обійтися. Забурчав грім. Чарлі подивився на південь, з усмішкою людини, що очікує прибуття давнього друга. І знову звернув увагу на мене.

— Як ти знаєш, у ролі Пастора Денні я заробив чимало грошенят. Але замість тринькати на приватні літаки, собачі буди з підігрівом і золоту сантехніку, я їх витратив на дві речі. Перше — це таємність. Горластих ісусоязичників мені для одного життя вистачить. Друге — приватні детективні агенції, а саме дванадцять, найкращі з найкращих, розташовані в дванадцяти великих містах Америки. Я дав їм завдання розшукати людей із певними захворюваннями й стежити за ними. З порівняно рідкісними захворюваннями. Загалом вісім таких.

— Хворих людей? Не твоїх зцілених? Бо ти мені казав про зцілених.

— О, репрезентативне число зцілених вони теж вели, бо не лише ти, Джеймі, цікавився залишковими явищами. Але то не було їхнім основним завданням. Розпочавши десять років тому, вони відшукали декілька сотень таких безталанних мучеників і регулярно надсилали мені оновлену інформацію. Їхні досьє вів Ел Стемпер, аж поки не звільнився. Відтоді я роблю це сам. Багато цих нещасливців уже померли, їх замінили інші. Як тобі відомо, людина народжується для хвороб і страждань.

Я не відповів — за мене це зробив грім. Небо на заході потемніло від лихих намірів.

— Поки тривав поступ у моїх дослідженнях…

— Чарлі, а книга «De Vermis Mysteriis» була частиною твоїх досліджень?

Моє запитання його наче приголомшило, та потім він розслабився.

— Молодець. «De Vermis» не просто був частиною моїх досліджень, він був їх основою. Ти знаєш, Прін збожеволів. Свої дні він скінчив у німецькому замку, вивчаючи химерну математику і харчуючись жуками. Відростив собі довжелезні нігті, якось уночі роздер собі ними горло і, малюючи кров’ю рівняння на підлозі своєї кімнати, помер у тридцять сім років.

— Справді?

Джейкобз знизав одним плечем і посміхнувся одним кутом рота.

— Хто може знати напевно? Якщо ця легенда правдива, то вона може слугувати пересторогою. Але історії таких містиків писали люди, зацікавлені в тому, щоб ніхто більше не наслідував їхнього прикладу. Люди від релігії переважно є контролерами Небесної страхової компанії. Але поки що облишмо це. Про Пріна поговоримо іншим разом.

«Сумніваюся», — подумав я.

— Поки тривав поступ у моїх дослідженнях, детективи розпочали процес відсіювання. Сотні стислися до дюжин. На початку цього року дюжини стали десятком. У червні десяток зменшився до трьох. — Джейкобз нахилився вперед. — Я шукав того, кого завжди вважав своїм пацієнтом Омега.

— Останнім, кого ти зцілиш.

Здавалося, це його розвеселило.

— Можна й так сказати. Так, чому б ні? І це підводить нас до сумної історії Мері Фей, яку я саме встигну розповісти, перш ніж ми поїдемо в мою майстерню. — Його хрипкий сміх нагадав мені голос Астрід до того, як він її зцілив. — Майстерню Омега, так, напевно. От тільки це ще й добре обладнана лікарняна палата.

— У якій порядкує медсестра Дженні.

— Так, Джеймі, вона просто знахідка! Руді Келлі на її місці розгубився б… чи побіг дзявкаючи по дорозі, як щеня, якому у вухо оса влетіла.

— Розкажи мені цю історію. Я хочу знати, у що вляпався.

Джейкобз відхилився на спинку крісла.

— Колись давно, у сімдесяті, чоловік, якого звали Френклін Фей одружився з жінкою, яку звали Дженіс Шеллі. Вони разом навчалися, були студентами-магістрами факультету англійської мови та літератури Колумбійського університету. І викладати теж почали разом. Френклін був поетом, його вірші друкували. Я читав їх, доволі непогані. Якби йому було відпущено більше часу, міг би долучитися до сонму великих. Його дружина писала дисертацію про Джеймса Джойса та викладала англійську й ірландську літературу. 1980-го в них народилася дочка.

— Мері.

— Так. 1983-го їм запропонував посади викладачів Американський коледж у Дубліні, за дворічною програмою обміну. Стежиш за ходом подій?

— Так.

— Улітку 1985-го, коли ти грав на гітарі, а я показував на ярмарках свої дешеві «Портрети блискавкою», подружжя Фей вирішило перед тим, як повернутися в Штати, подивитися Ірландію. Вони взяли напрокат дім на колесах — те, що наші британські та ірландські кузени називають причепом, — і вирушили. Одного дня зупинилися пообідати в пабі в графстві Оффалі. А незабаром по тому, як звідти виїхали, зіштовхнулися лоб у лоб з продуктовою вантажівкою. Містер і місіс Фей загинули на місці. Дитина, що їхала позаду них і була пристебнута, вижила, проте зазнала важких травм.

То було майже точне відтворення аварії, що вбила дружину та сина Джейкобза. Тоді я подумав, що він, напевно, це знав. Але тепер я вже менш у цьому впевнений. Просто іноді лінії наших доль проходять занадто близько.

— Розумієш, вони їхали по зустрічній смузі. Я підозрюю, що Френклін випив на один келих пива чи вина більше, ніж треба було, забув, що він в Ірландії, і за давньою звичкою поїхав праворуч. Те саме сталося з якимсь американським актором, хоча я забув, як його звали.