Відродження - Кінг Стівен - Страница 68

— Містер Джейкобз запрошує вас повечеряти у нього в апартаментах о шостій. — Голос у Руді був тихий і шанобливий, проте на вигляд він був схожий на засудженого в кіно про тюрму — не той, хто планує втечу, а гевал з відсіку для смертників, той, що мочить усіх охоронців, коли ті намагаються перешкодити втікачам. — Вас це влаштує?

— Так, цілком, — кивнув я, а коли він пішов, замкнув двері.

Я прийняв душ (гарячої води було вдосталь, і потекла вона одразу) та перевбрався у свіже. Маючи у своєму розпорядженні вільний час, який треба було прогаяти, я влігся на укривало двоспального ліжка. Минулої ночі спалося погано, а в літаках я взагалі не сплю, тому покуняти трохи було б — те, що треба. Але заснути я так і не зміг. Усе думав про Астрід — про те, якою вона була і якою, напевно, стала. Астрід, що перебувала в цій самій будівлі разом зі мною, на три поверхи нижче.

Коли за дві хвилини шоста Руді делікатно постукав у двері, я вже був на ногах, одягнений. На мою пропозицію скористатися сходами він сяйнув усмішкою, яка промовляла, що слабаків він розкушує вмить.

— Сер, цей ліфт абсолютно безпечний. Містер Джейкобз сам стежив за виконанням деяких ремонтних робіт, і цей старий пенал був чи не першим у списку контролю.

Я не протестував. Подумав тільки про те, що мій старий «п’ятий персонаж» більше не був преподобним, чи препом, чи пастором. Наприкінці життя його знову називали старим-добрим словом «містер», а тиск йому вимірював тип, схожий на Віна Дізеля з провислою підтяжкою обличчя.

Апартаменти Джейкобза розташовувалися на першому поверсі в західному крилі. Він перевдягнувся у темний костюм і білу сорочку з розстебнутим коміром. Побачивши мене, підвівся, всміхаючись своєю однобічною усмішкою.

— Дякую, Руді. Передаси Нормі, що ми будемо готові їсти за чверть години?

Кивнувши, Руді вийшов. А Джейкобз повернувся до мене. Він ще всміхався і знову потирав руки з тим неприємним паперовим звуком. За вікном спускався кудись у темряву гірськолижний схил, на якому не було ні ліхтарів, щоб його освітлювали, ні лижників, щоб залишали борозни у весняному снігу. Шосе в нікуди.

— На жаль, буде лише суп і салат. Від м’яса я відмовився два роки тому. Воно спричиняє жирові відкладення в мозку.

— Суп і салат — це чудово.

— Ще буде хліб, фірмовий Нормин, на заквасці. Дуже добрий.

— Аж слинка тече. Чарлі, я б хотів побачити Астрід.

— Норма накриє вечерю для неї та її подруги Дженні Ноултон приблизно о сьомій. Коли вони поїдять, міс Ноултон дасть Астрід ліки від болю й допоможе їй з вечірнім туалетом. Я казав міс Ноултон, що ці завдання може взяти на себе Руді, але вона й чути не хоче. На жаль, схоже на те, що Дженні Ноултон більше не довіряє мені.

Я згадав лист Астрід.

— Попри те, що ти вилікував її від артриту?

— Ох, та тоді я був Пастором Денні. А тепер, коли я зрікся всіх цих релігійних пасток… і сказав їм про це, бо відчував, що зобов’язаний… міс Ноултон дивиться на мене з підозрою. Отака, Джеймі, ціна правди. Вона робить людей підозріливими.

— У Дженні Ноултон бувають залишкові явища?

— Жодних. Їй лише незручно, бо не може більше спиратися на всю ту ахінею про чудеса. Та якщо вже ти згадав про залишкові ефекти, ходімо в мій кабінет. Я хочу тобі дещо показати. Ще маємо трохи часу до вечірньої трапези.

Кабінет для Джейкобза облаштували в алькові біля вітальні апартаментів. Комп’ютер працював, на величезному екрані все так само бігли учвал коні. Чарлі сів, скривившись від неприємних відчуттів, і натиснув на клавішу. Коні зникли, і розгорнувся простий синій робочий стіл, на якому було всього дві теки. З позначками «А» і «Б.

Джейкобз клацнув «А», розгорнувши список прізвищ та адрес, відсортованих в алфавітному порядку. Натиснув на кнопку, і список став прокручуватися з помірною швидкістю.

— Знаєш, хто це такі?

— Думаю, зцілені.

— Підтверджені випадки зцілення, усі шляхом дії електричного струму на мозок… хоча це не той струм, що його міг би впізнати будь-який електрик. У цілому понад три тисячі сто людей. Повіриш мені на слово?

— Так.

Він розвернувся, щоб подивитися на мене, хоча цей рух помітно завдав йому болю.

— Ти серйозно?

— Так.

Із задоволеним виглядом Джейкобз згорнув теку «А» й розгорнув «Б». Знову прізвища й адреси, тільки цього разу прокручувалися вони досить повільно й моє око вихопило кілька знайомих імен: Стефан Дрю — маніакальний потяг ходити на довгі прогулянки, Еміль Кляйн — поїдання землі, Патриція Фармінгдейл — натрусила собі в очі солі. Цей список був значно коротший за перший. Перед кінцем я побачив, як на екрані пропливло ім’я та прізвище «Роберт Райверд».

— Це ті, хто після лікування зазнав серйозних залишкових явищ. Загалом їх вісімдесят сім. Здається, минулого разу, коли ми зустрічались, я тобі казав, що це менш за три відсотки від загального числа. Колись у теці «Б» було понад сто сімдесят імен, але в багатьох проблеми зникли. Говорячи мовою медицини, все вирішилося самоплином. Як у твоєму випадку. Я перестав вести своїх зцілених вісім місяців тому, але якби продовжив, то цей список став би коротшим — я цього певен. Тіло людини володіє надзвичайною здатністю відновлюватися після травм. А якщо належним чином застосувати цей новий тип електрики до кори головного мозку і дерева нервів, то цю здатність можна зробити фактично необмеженою.

— Кого ти намагаєшся переконати? Мене чи себе?

Він з огидою пирхнув — пфф.

— Що я намагаюся зробити, то це заспокоїти твій збурений розум. Мені потрібен асистент, який працюватиме охоче, а не абияк.

— Я приїхав. І зроблю те, що обіцяв… якщо ти зумієш зцілити Астрід. Нехай цього буде досить.

У двері тихо постукали.

— Заходьте, — мовив Джейкобз.

У двері зайшла дебела пухка жінка, схожа на добру бабусю з дитячої казки, тільки з очима-намистинами хріна-охоронця з універмагу. Вона поставила тацю на стіл у вітальні й стала поряд, манірно згорнувши руки на простій чорній сукні. Джейкобз знову з гримасою підвівся, але похитнувся. Першим моїм учинком у ролі його асистента (на цьому новому етапі нашого життя, принаймні) було підхопити його за лікоть і підтримати. Подякувавши, він вивів мене з кабінету.

— Нормо, познайомся, це Джеймі Мортон. Він пробуде з нами ще принаймні до завтрашнього снідання, а потім влітку повернеться на довше.

— Приємно. — Вона простягла руку.

Я її потис.

— Ти гадки не маєш, яку перемогу знаменує собою цей потиск руки для Норми, — повідомив мені Джейкобз. — З дитинства вона відчувала глибоку відразу до того, щоб торкатися людей. Чи не так, дорогенька? Ти помітиш, що це не фізична проблема, а психологічна. Втім, вона зцілилася. По-моєму, це цікаво, а ти як думаєш?

Я сказав Нормі, що радий із нею познайомитися, й на мить довше, ніж це було потрібно, потримав її руку. Побачив, як наростає в жінці неспокій, і відпустив. Зцілена, та, схоже, не до кінця. Теж цікаве явище.

— Містере Джейкобз, міс Ноултон каже, що сьогодні приведе вашу пацієнтку вечеряти трохи раніше.

— Добре, Нормо. Дякую.

Вона вийшла. Ми поїли. Вечеря справді була легкою, та все одно каменями лягла мені в шлунок. Відчуття було таке, немов усі мої нерви повилазили назовні й шкварчали на шкірі. Джейкобз їв повільно, ніби хотів подражнити мене, але зрештою таки відставив убік порожню тарілку з-під супу. Потім ворухнув рукою, наче хотів узяти ще одну скибку хліба, але глянув на наручний годинник і натомість відсунувся на стільці від стола.

— Ходімо зі мною, — покликав він. — Час тобі побачити давню подругу.

На дверях із протилежного боку коридору був напис «ЛИШЕ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ КУРОРТУ». Джейкобз провів мене через великий зовнішній кабінет, заставлений голими письмовими столами й порожніми полицями. Двері до внутрішнього кабінету було замкнено.

— Окрім компанії, яка забезпечує цілодобову охорону воріт, із працівників я маю лише Руді та Норму. Я довіряю їм обом, але не бачу потреби зайвий раз спокушати. А спокуса підглянути за тим, хто про це не підозрює, дуже велика, погоджуєшся?