Відродження - Кінг Стівен - Страница 66

Надворі нетямився вітер, сипав снігом, наче дрібним піском, у скляні шибки дверей. Невдовзі дорога до Боулдера стане непроїжджою (якщо вже не стала). Я тримав маленький конверт і думав: «Щось сталося». Не хотів знати, що саме, але відчуття було таке, що повертати назад пізно. Я сів на сходи, що вели до мого помешкання, й під супровід сердитих ударів вітру, від яких здригався будинок, розпечатав другий конверт. Почерк був так само нетвердим, як і в Джейкобза, та сповзав до низу сторінки, але я впізнав його вмить. Авжеж, упізнав — бо колись отримував любовні листи (часом — доволі відверті), писані цією рукою. У шлунку замлоїло, і на мить я злякався, що от-от знепритомнію. Я похилив голову, рукою, що не тримала листа, прикрив очі й стиснув скроні. Коли слабкість минула, я відчув себе дуже нещасним.

І прочитав листа.

Я перегорнув сторінку. У голові важко гупало. Уперше за багато років я пошкодував, що я не під кайфом. Під кайфом я зміг би дивитися на підпис, який чекав мене внизу, не відчуваючи бажання закричати.

Астрід. Господи Боже.

Знову Астрід, тепер, по стількох роках. Я заплющив очі й побачив, як вона стоїть під пожежною драбиною, а її молоде й прекрасне личко облямоване хутром парки.

Розплющивши очі, я прочитав нотатку, яку Джейкобз зробив під її адресою.

«Якщо його так мало, чорт забирай, — подумав я, — то чого ж ти не подзвонив чи не прислав свою угоду з дияволом «Експрес-мейлом»[148]?»

Але я знав відповідь. Він хотів, щоб часу було обмаль, бо його цікавила не Астрід. Астрід була пішаком. А моє місце, на відміну від неї, було в задньому ряду. Я гадки не мав, чому так, але знав, що так воно і є.

Поки я читав останні рядки, лист тремтів у мене в руці.

Дві хвилини я сидів на сходах, глибоко дихаючи й бажаючи, щоб серце не гупало так шалено. Усе згадував, як її стегна тулилися до моїх, як пульсував мій член, твердий, мов прут арматури, як її рука пестила мені потилицю, коли вона вдмухувала сигаретний дим мені в рот.

Врешті я підвівся й пішов сходами до своєї квартири, кволо тримаючи в руці два листи. Сходи не були ні довгими, ні крутими, і я був у хорошій формі завдяки поїздкам на велосипеді, та все одно, поки дістався горішнього майданчика, двічі довелося спинятися й переводити дух, а рука тряслася так сильно, що я мусив притримувати її іншою, поки вставив ключ у шпарину.

День був темний, і в квартирі громадилися тіні, проте я не переймався тим, щоб увімкнути світло. Те, що я мав зробити, краще було робити швидко. Я зняв із ременя телефон, важко опустився на канапу й набрав мобільний Джейкобза. Пролунав один гудок.

— Здрастуй, Джеймі, — сказав Джейкобз.

— Ти виродок. Сраний виродок.

— Я теж радий тебе чути. То яким буде твоє рішення?

Що він про нас знав? Чи я взагалі йому щось про це розказував? А Астрід? Якщо ні, скільки інформації він розкопав? Я не знав, та й не мало це значення. З його тону я зрозумів, що питає він лише для годиться.

Я сказав, що приїду якнайшвидше.

— Звісно, тільки якщо ти хочеш приїхати. Я прийму тебе з величезною радістю. Хоча насправді до липня ти мені не потрібен. Тому, якщо ти волієш її не бачити… тобто такою, яка вона зараз є…

— Я сяду в літак одразу ж, як випогодиться. Якщо можеш зробити оте своє… вилікувати її… зцілити… то давай. Але поки я її не побачу, не відпускай її, хай лишається там, де ви будете. Хай там що.

— Не довіряєш мені? — Прозвучало це так, ніби він страшенно засмутився, але я в це не надто повірив. Джейкобз був майстром гри на публіку.

— А чого б то я довіряв, Чарлі? Я бачив, як ти працюєш.

Він зітхнув. Надворі казився вітер: струсонув будинком, промчав і завив попід дахом.

— Де саме в Моттоні тебе шукати? — спитав я… але, як і Джейкобз, лише для годиться. Життя — це колесо, і воно завжди повертається туди, звідки почався його оберт.

XI. Козяча гора. Вона чекає. Погані новини з Міссурі

Отож минуло трохи більше ніж півроку після нетривалої реінкарнації «Хромових троянд», і мій реактивний літак знову приземлився на аеродромі Портленда, і я знову вирушив машиною на північ, у бік округу Касл. Та цього разу не в Гарлоу. Не доїжджаючи п’яти миль до рідного міста, я звернув з траси 9 на Ґоут-Маунтін-роуд, дорогу, що вела до Козячої гори. Днина видалася тепла, проте кілька днів тому штат Мен накрило смугою весняних завірюх і тепер звідусіль линули мелодії відлиги та струмків. Ялини та сосни так само, як і раніше, громадилися ближче до дороги, їхні гілки обважніли під шапками снігу, але саму дорогу прочистили й вона волого виблискувала під полуденним сонцем.