Відродження - Кінг Стівен - Страница 60

— Мабуть, ні. Але навряд чи він, холостяк, і обручки носив.

Джейкобз пустив це повз вуха. Він крокував туди й назад, наче в’язень у камері. Чи параноїк, з тих, що вештаються по кожному великому місту й неодмінно хочуть поговорити з тобою про ЦРУ, і міжнародну змову євреїв, і таємниці розенкрейцерів.

— Тому я повернувся до кілець і вигадав історію, яка зробила б їх… стравними… для моєї пастви.

— Інакше кажучи, наживку.

Це повернуло його до реальності. Він широко всміхнувся, і на мить виявилося, що я стою поряд із преподобним Джейкобзом, якого пам’ятав з дитинства.

— Так, гаразд, наживку. На той час я вже використовував сплав рутенію та золота, тому кільця були на порядок меншими. І ще потужнішими. Може, підемо звідси, Джеймі? У тебе такий вигляд, наче тобі трохи незатишно.

— Так і є. Нехай я й не розумію, як працює ця твоя енергія, але я її відчуваю. Таке враження, що в крові бульбашки пухиряться.

Джейкобз розсміявся.

— Так! Можна сказати, що атмосфера тут наелектризована! Ха! Мені дуже подобається, але я вже звик. Ходімо надвір, на свіже повітря.

Зовнішній світ ще ніколи не здавався сповненим таких солодких пахощів, як тоді, коли ми, прогулюючись, верталися до будинку.

— Чарлі, у мене ще одне запитання. Якщо ти не заперечуєш.

Джейкобз зітхнув, але без невдоволення. Тепер, за межами того тісного приміщення, яке навіювало клаустрофобію, він знову видавався психічно здоровим.

— Якщо зможу, залюбки відповім.

— Ти кажеш лохам, що твоя дружина й син втопилися. Навіщо ти обманюєш? Не розумію, що це тобі дає.

Зупинившись, він похилив голову. А коли знову її підвів, стало видно, що безтурботна нормальність пішла кудись гуляти (якщо вона взагалі була). Його обличчя виражало лють, таку глибочезну й чорну, що я мимоволі відступив на крок назад. Бриз розкуйовдив його тонке волосся над укритим зморшками лобом. Джейкобз відкинув його назад і притис долоні до скронь, наче його мучив нестерпний головний біль. Втім, коли він заговорив, голос звучав рівно й тихо. Якби не той вираз обличчя, я міг би помилково прийняти його тон за розважливий.

— Вони не заслуговують на правду. Ти звеш їх лохами, і як же це правильно, якби ж ти знав. Вони відкинули той розум, який у них був… а багато з них досить-таки розумні… й увірували у величезну шахрайську страхову контору під назвою «Релігія». Вона обіцяє їм вічну радість у наступному житті, якщо в цьому вони житимуть згідно з правилами, і багато хто намагається, але навіть цього не достатньо. Коли приходить біль, вони хочуть чудес. Для них я тільки шаман, який прикладає до них магічні обручки замість погримотіти кістками над їхніми головами, не більше.

— Невже ніхто з них не докопався до правди? — Наші з Брі розвідки переконали мене, що в одному Фокс Малдер мав рацію. Істина десь там, і в наш час, коли майже всі живуть у скляних будинках, її може знайти будь-хто — за допомогою комп’ютера й Інтернету.

— Ти не чув, що я сказав? Вони не заслуговують на правду, і це нормально, бо вони не хочуть її знати. — Він усміхнувся, показавши зуби — міцно зціплені два ряди зубів. — І тлумачення Пісні Пісень Соломонових їм теж ні до чого. Зцілитися — от і все, чого вони хочуть.

Коли ми проходили через кухню, Стемпер на нас навіть не глянув. Два кошики з поштою спорожніли, й він трудився над третім. Картонка з-під джину вже була десь наполовину повна. У ній опинилося й декілька чеків, але переважно вміст складали пожмакані купюри. Я згадав, що Джейкобз казав про шамана. У Сьєрра-Леоне його клієнти шикувалися б перед вхідними дверима, тримаючи кошики з овочами й фруктами та курей зі щойно скрученими в’язами. Одне й те саме, справді. Усе це лише нажива. Здирництво. Хапанина.

У бібліотеці Джейкобз із помітною гримасою болю всівся й допив свій лимонад.

— Тепер день до вечора буду сцяти, — пожалівся він. — Таке прокляття старих людей. А зрадів я, побачивши тебе, Джеймі, тому що хочу тебе найняти.

— Що зробити?

— Ти чув. Ел скоро звільниться. Не знаю, чи він про це здогадується, зате я точно знаю. Моя наукова праця йому здається зайвою. Він розуміє, що це основа для зцілення, проте вважає її паскудством.

«А що, як це правда?» — крутилося в мене на язиці.

— Ти можеш виконувати його роботу — розпечатувати щоденну кореспонденцію, вносити в каталог прізвища прохачів та їхні скарги, відкладати підношення любові, раз на тиждень їздити в Летчмор і переводити чеки в готівку. Розмовлятимеш із тими, хто дзвонитиме у ворота… їх уже суттєво поменшало, та все одно з десяток на тиждень набереться… і відправляти їх геть.

Повернувшись, Джейкобз подивився мені в очі.

— А ще ти можеш зробити те, від чого Ел відмовляється, — допомогти мені пройти останні кроки на шляху до мети. Вона вже зовсім близько, але я немічний. Асистент був би для мене безцінним надбанням, а ми з тобою так добре працювали колись разом. Не знаю, скільки тобі платить Г’ю, але я дам удвічі… ні, втричі більше. Що скажеш?

Спершу я не міг і слова промовити. Такий приголомшений був.

— Джеймі? Я жду.

Я підняв склянку з лимонадом, і цього разу підталі рештки кубиків льоду таки дзенькнули один об один. Випив і поставив назад.

— Ти говориш про свою мету. Розкажи про неї.

Джейкобз замислився. Чи зробив вигляд.

— Ще зарано. Переходь до мене працювати, познайомся з силою і красою таємної електрики трохи ближче. Може, тоді.

Я встав і простягнув руку.

— Радий був знову тебе побачити. — Ще одні слова, які нічого не означають, трохи мастила, щоб колеса оберталися, проте ця брехня була набагато більшою, ніж сказати йому, що він має прекрасний вигляд. — Шануйся. І будь обережний.

Джейкобз підвівся, однак руки моєї не взяв.

— Я розчарований у тобі. І, мушу зізнатися, досить сердитий. Довгий же ти шлях подолав, щоб вишпетити старого, який колись врятував тобі життя.

— Чарлі, а що буде, коли ця твоя таємна електрика вийде з-під контролю?

— Не вийде.

— Напевно, люди, які керували на Чорнобилі, теж так думали.

— Це вже ні в які ворота не лізе. Я впустив тебе у свій дім, бо розраховував на вдячність і розуміння. А тепер бачу, що помилявся в обох випадках. Ел тебе проведе. Мені треба лягти. Я дуже втомився.

— Чарлі, я справді відчуваю вдячність. Я ціную те, що ти для мене зробив. Але…

— Але. — Його обличчя було сірим і кам’яним. — Завжди це «але».

— Навіть якби не було цієї таємної електрики, я не можу працювати на чоловіка, який мститься скаліченим людям, бо не в силах помститися Богу за те, що вбив його дружину й сина.

Його обличчя з сірого стало білим.

— Та як ти смієш? Як ти смієш?

— Нехай декого з них ти й зцілюєш. Але ти класти хотів на всіх. Я йду. Не треба містеру Стемперу мене проводжати.

І я пішов до вхідних дверей. Саме перетинав ротонду, клацаючи підборами по мармуру, коли він заговорив мені вслід. Голос лунко розлігся у всьому відкритому просторі.

— Джеймі, ми ще не договорили. Повір моєму слову. Це ще далеко не кінець.

Стемпер не був мені потрібен і для того, щоб відчинити ворота. Вони автоматично від’їхали вбік, коли наблизилася моя машина. Біля початку під’їзної дороги я зупинився, побачив, що на мобільному є сигнал, і зателефонував Брі. Вона відповіла з першого ж дзвінка і спитала, чи зі мною все добре, не встиг я й рота розтулити. Запевнивши її, що все гаразд, я розповів, що Джейкобз пропонував мені роботу.

— Серйозно?

— Так. Я йому відмовив.

— Блін, ну звісно, відмовив!

— Але це не найважливіше. Він сказав, що покінчив з відроджувальними турами і більше не буде зцілювати. І з бурчливої поведінки містера Ела Стемпера, колишнього «Во-Лайта», а нині — особистого помічника Чарлі, я зрозумів, що йому можна вірити.

— То все скінчено?

— Як казав Одинокий рейнджер своєму вірному другові-індіанцю: «Тонто, свою роботу тут ми виконали». Тепер головне, щоб він своєю таємною електрикою весь світ у повітря не висадив.