Відродження - Кінг Стівен - Страница 28

— Ай, ай, ай! — заволала Астрід… зі сміхом. Вона прожогом кинулася всередину. Я — за нею, а навздогін нам спалахнула наступна блискавка і вдарила артилерія на якомусь апокаліптичному полі бою. Тільки цього разу їй передував хрясь, а не клац.

Астрід ухопила мене за плече.

— Глянь!

Я проґавив другий напад блискавки на залізну щоглу, але чітко побачив, що сталося далі. Кулі вогню святого Ельма пострибали й покотилися схилом, встеленим гострими уламками породи. Було їх щось із півдюжини. Один за одним вони гасли й щезали.

Астрід обійняла мене, однак цього виявилося мало. Вона сплела руки на моїй шиї і видряпалася на мене, обіймаючи мене ногами.

— Фантастика! — закричала вона.

На зміну граду линув дощ — цілий потоп. Вершина неба зникла за дощовою завісою, але залізну щоглу нам було видно, бо в неї періодично влучала блискавка. Вона розгоралася синім чи фіолетовим вогнем, потім жаріла червоним, потім гасла, та лише для того, щоб після наступного удару все пішло по колу.

Така злива зазвичай довго не триває. Коли дощ уже помалу вщухав, ми побачили, що гранітний схил під залізною щоглою перетворився на річку. Грім усе ще бахкав, та тільки його лють вляглася й тепер він просто сердито буркотів. Скрізь шуміли струмки, неначе сама земля шепотіла навколо нас. На сході, понад Брансвіком, Фріпортом і Джерусалемз-Лотом, досі світило сонце, і там ми побачили не одну чи дві веселки, а півдесятка, переплетених між собою, мов олімпійські кільця.

Астрід розвернула мене лицем до себе.

— Я маю тобі дещо сказати, — тихо промовила вона.

— Що? — Зненацька мною опанувала певність, що от зараз вона зруйнує цю божественну мить, сказавши, що нам треба розійтися.

— Минулого місяця мама водила мене до лікаря. Вона сказала, що не хоче знати, чи в нас із тобою все серйозно, що це не її справа, але їй треба бути впевненою, що я про себе дбаю. Це її слова. «Скажи лікарю тільки те, що в тебе довгі й нерегулярні місячні, тому тобі це потрібно. Коли він побачить, що я сама тебе привела, цього буде досить».

До мене доходило, як до жирафа, тому вона стукнула мене кулаком у груди.

— Протизаплідне, дурнику. «Оврал». Тепер можна, бо відтоді, як я почала їх пити, в мене були місячні. Я все чекала, коли настане час, і якщо не тепер, то вже ніколи.

Ті очі горіли й дивилися на мене. Та потім вона опустила погляд і закусила губу.

— Але тільки… тільки не захоплюйся, добре? Думай про мене і будь ніжним. Бо мені страшно. Керол казала, їй першого разу було страшенно боляче.

Ми роздягли одне одного (нарешті повністю), а над головами в нас розтулялися хмари, крізь них проглядало сонце, а шепіт струмків дощу почав стихати. Руки й ноги в неї вже засмагли. Решта ж тіла лишалася молочно-білою. Її лобкове волосся було золотистим, радше підкреслюючи її стать, ніж завуальовуючи її. У кутку, де дах ще був цілим, лежав старий матрац — ми не перші скористалися хижкою для того, для чого її було використано того дня.

Вона скерувала мене своєю рукою, потім змусила зупинитися. Я спитав, чи можна. Вона сказала, що можна, але вона хоче зробити все сама.

— Милий, просто не рухайся. Не рухайся.

Я не рухався. Хоча це було пекельно важко, але заразом і прекрасно. Вона підняла стегна. Я ковзнув трохи глибше. Вона знову піднялася, і я увійшов ще глибше. Пам’ятаю, я дивився на матрац і бачив його старий потертий візерунок, розмазану грязюку і одного-єдиного мураху, що діловито кудись повз. Потім вона знову підняла стегна. Я увійшов повністю, і вона охнула.

— О Боже!

— Боляче? Астрід, тобі…

— Ні, це чудово! Я думаю… тепер ти можеш це робити.

І я зробив. Ми зробили.

То було наше літо кохання. Ми кохалися в кількох місцях — одного разу в Нормовій спальні у трейлері Сісеро, поламали йому ліжко й мусили ремонтувати. Але переважно користалися з кабіни на Вершині неба. То було наше місце, і ми написали свої імена на одній стіни, серед півсотні інших. Але іншої грози не було. Того літа — ні.

Восени я поїхав в Університет штату Мен, а Астрід — в Університет Сафолка в Бостоні. Я припускав, що наше розставання буде тимчасовим — ми бачитимемося на канікулах, а колись у майбутньому, після того, як отримаємо дипломи, одружимося. Та одна з кількох фундаментальних відмінностей між статями, про які я дізнався відтоді, полягає от у чому: чоловіки роблять припущення, а жінки рідко відповідають тим самим.

У той грозовий день, коли ми поверталися на машині додому, Астрід сказала:

— Я рада, що ти був у мене першим.

Я сказав, що я теж радий, навіть не замислившись над тим, що стоїть за цими словами.

Бурхливої сцени розставання не було. Ми просто віддалилися одне від одного, і якщо в цього поступового охолодження був архітектор, то ним виступила Делія Содерберг, симпатична тиха матуся Астрід. Вона завжди була незмінно ввічлива зі мною, проте водночас дивилася на мене так, як власник крамнички вивчає підозрілу купюру в двадцять доларів. «Може, все й у порядку, — думає крамар, — але щось у ній таке є… неправильне». Якби Астрід завагітніла, мої припущення щодо нашого майбутнього могли б виявитися слушними. І слухайте, ми могли б бути дуже щасливими: троє дітей, гараж на дві машини, басейн на задньому подвір’ї, все таке. Але я сумніваюся. Думаю, постійні концерти (і дівки, які повсякчас труться біля рок-гуртів) зрештою розлучили б нас. Озираючись назад, я не можу не думати про те, що підозри Делії Содерберг були виправданими. Я справді був підробною двадцяткою. Доволі непоганою — у більшості крамниць мене б охоче прийняли. Та тільки не в її крамниці.

Із «Хромовими трояндами» ми теж розбіглися по-тихому. У свій перший вікенд удома, коли я приїхав з навчання в Ороно, я відіграв з бандою в Амветах увечері у п’ятницю, а в суботу — в «Скутерз-пабі» в Північному Конвеї. Ми грали так само добре, як і завжди, і тепер за виступ загрібали по сто п’ятдесят. Пригадую, я виконав соло «Потруси своїм добром»[58] і непогано зіграв на губній гармоніці.

Та коли я приїхав додому на День подяки, то дізнався, що Норм найняв нового ритм-гітариста і змінив назву гурту на «Лицарі Норма».

— Чувак, вибач, — знизав він плечима. — Нам сиплються пропозиції, а я не можу працювати з тріо. Барабани, бас, дві гітари — оце рок-н-рол.

— Та все нормально, — заспокоїв його я. — Я розумію. — І я справді розумів, бо він мав рацію. Ну, майже. Барабани, бас, дві гітари й усе таке починається в ключі Е.

— Ми завтра ввечері граємо в «Сердитому поні» у Вінтропі. Якщо хочеш, приєднуйся. Будеш гостьовим артистом чи що.

— Ні, я пас. — Я чув їхнього нового ритм-гітариста. На рік молодший за мене, він уже грав краще: «куряче дряпання»[59] виконував, як скажений виродок. До того ж це означало, що вечір суботи я можу провести з Астрід. Так я і зробив. Підозрюю, що тоді вона вже зустрічалася з іншими хлопцями — занадто вродливою була, щоб сидіти вдома. Але вона про це мовчала. І дарувала мені свою любов. То був хороший День подяки. Я не сумував за «Хромовими трояндами» (чи то пак «Лицарями Нормана» — принаймні до назви мені б ніколи не довелося звикати, і це вже само по собі було добре). Зовсім.

Ну. Ви ж розумієте.

Майже зовсім.

Одного дня, незадовго до різдвяних канікул, я забіг у «Ведмежу печеру» в Меморіальному корпусі УШМ на бургер і колу. А коли вже виходив, то зупинився біля дошки оголошень. Серед купи сміття — повідомлень про підручники на продаж, машини на продаж і пошук машини, якою підвезуть туди чи туди, — я знайшов таке: