Відродження - Кінг Стівен - Страница 23

— Малий, я чув, ти на гітарі лабаєш.

— Хто тобі таке сказав?

— Твій братуха, Містер Футбол. — Норм Ірвін відчинив шафку, в якій стояли гітари в чохлах. Витяг одну, клацнув защіпками й дістав розкішну матово-чорну електричну «Ямаху». — СА 30, — коротко прокоментував він. — Два роки тому купив. Все літо з батею хати фарбували. Врубай підсилювач. Ні, не той здоровецький, «Булноуз» прямо перед тобою.

Я підійшов до міні-підсилювача, пошукав кнопку чи вимикач і нічого не побачив.

— Ззаду, малий.

— А. — Знайшовши тумблер, я ним клацнув. Засяяло червоне світло, підсилювач тихо загудів. Те гудіння мені сподобалось одразу. То був звук потужності.

Норм пошукав у шафці для гітар кабель і вставив у розетку. Його пальці пройшлися по струнах, і з маленького підсилювача почувся звук БРОНК, атональний, немузичний і абсолютно прекрасний. Норм простягнув мені гітару.

— Що? — Мене це стривожило і водночас кинуло в захват.

— Твій брателло каже, ти граєш ритм. То зіграй якийсь ритм.

Я взяв гітару, і з маленького підсилювача «Буллноуз» біля моїх ніг знову долинув звук БРОНК. Ця гітара була набагато важча за братову акустичну.

— Я ніколи не грав на електричній, — зізнався я.

— Різниці нема.

— А що мені зіграти?

— Може, «Зелену річку». Зумієш? — З кишеньки для годинника в джинсах він витяг медіатор і простягнув мені.

Мені вдалося його взяти, не впустивши.

— Ключ тут — Е? — Міг би й не питати. Уся ця херня починається з Е.

— Сам вирішуй, малий.

Я перекинув через голову ремінь і прилаштував його на плечі. «Яммі» висіла низько (Норман Ірвін був набагато вищим за мене), але я сильно хвилювався й навіть не думав про те, щоб відрегулювати довжину ременя. Я взяв акорд Е й аж підскочив від того, як гучно він прозвучав у закритому просторі музкімнати. Норм широко всміхнувся, і ця усмішка (що оголила його зуби, які в майбутньому мусили завдати йому чимало клопотів, якби він не почав за ними доглядати) поліпшила моє самопочуття.

— Малий, двері зачинені. Врубай звук і лабай.

Гучність звуку стояла на 5. Я підняв до 7, і УАНННГ, що прозвучав внаслідок цього, був приємно гучним.

— Я ні хріна не вмію співати, — знову зізнався я.

— Співати тобі не треба. Співаю я. Ти просто грай ритм.

У «Зеленій річці» був базовий рок-н-рольний ритм, не зовсім такий, як у «Черрі, Черрі», але схожий. Я знову вжарив Е, паралельно прокручуючи в голові першу фразу пісні й розуміючи, що граю правильно. Норман почав співати. Його голос майже губився на тлі звуку гітари, але я чув достатньо, щоб зрозуміти — горлянка в нього така, як треба.

— «Забери мене туди, де тече холодна вода, так…»

Я перейшов на А, і він замовк.

— Хай лишається Е? — спитав я. — Вибач, вибач.

Перші три рядки всі йшли під Е, та коли я знову перейшов на А, з яким здебільшого має справу рок, все одно було не так.

— Де? — спитав я в Нормана.

Він просто дивися на мене, запхавши руки в задні кишені. Я прокрутив пісню подумки, потім знову почав. А коли дійшов до четвертого рядка, то перейшов на С, і цього разу все було як слід. Мені довелося почати спочатку, але тепер це було завиграшки. Все, що нам потрібно було, — барабани, бас… і, звичайно, соло-гітара. Джон Фоґерті з «Кріденс»[51] давав такого жару на тому соло, що мені й у найшаленіших снах приснитися не могло.

— Давай сокиру, — сказав Норман.

Я простягнув йому гітару, жалкуючи, що треба віддавати.

— Дякую, що дав на ній пограти. — І я пішов до дверей.

— Мортоне, стій. — Набагато краще не стало, та принаймні мене підвищили від «малого» до «Мортона». — Прослуховування ще не скінчилося.

Прослуховування?

З шафки він витяг менший чохол, відкрив його і дістав подряпану Кей, напівакустичну (900-Джі, якщо ви ведете рахунок).

— Врубай її у великий підсилювач, тільки прикрути до чотирьох. Цей «Кей» нехріново так фонить.

Я зробив так, як мені сказали. «Кей» підходив моїй комплекції краще, ніж «Яммі», мені не треба було нахилятися вперед, щоб на ньому грати. Медіатор був вплетений між струн, і я його витяг.

— Готовий?

Я кивнув.

— Раз… два… раз-два-три і…

Я був весь на нервах, поки силкувався відтворити просту ритмічну послідовність «Зеленої річки». Та якби я знав, як круто грає Норман, то взагалі б не починав — я би просто втік звідти. Він класно зіграв вступ Фоґерті [52], з тими самим фішками, що в тому старому синглі «Фантазія». І мене підхопило хвилею.

— Гучніш! — закричав він на мене. — Врубай, пофіг, хай фонить!

Я підняв гучність великого підсилювача до вісімки і знов увімкнувся. На тлі обох гітар і підсилювача, що фонив, як свисток поліцейського, Нормів голос загубився. Але це не мало значення. Я тримався хвилі й дозволив йому мене вести. То було наче ковзати скляною хвилею, що котила безперестанку дві з половиною хвилини.

Та от вона скінчилася, і знову з гуркотом впала тиша. Мої вуха дзвеніли. Норм втупився поглядом у стелю, розмірковуючи, потім кивнув.

— Не фонтан, але й не кошмар. Трохи практики — і ти будеш кращий за Нюхла.

— Хто такий Нюхло? — спитав я. У вухах дзвеніло.

— Чувак, який переїжджає в Ассачусетс. Спробуймо «Голки-булавки». Ну, «Шукачів», знаєш?

— Е?

— Ні, ця з D починається, але не з прямого D. Треба в обхід. — Він продемонстрував, як я маю зіграти високий Е мізинцем, і я миттю підхопив. Звучало не зовсім як на платівці, але близько до того. Коли ми дограли, з мене градом лився піт.

— ОК, — сказав він, знімаючи з плеча гітару. — Ходімо на перекур. Тре’ подиміти.

Місце для куріння було в нас позаду будівлі профтехучилища. Саме там зависали стукачі й хіпі, з дівчатками, які вбиралися в обтислі спіднички, сережки-дармовиси й накладали на обличчя забагато косметики. Біля дальнього краю металевої майстерні присіли навпочіпки двоє хлопців. Я їх бачив у школі, як і Нормана, але знати не знав. В одного було піcково-світле волосся й купа прищів. Інший мав на голові химерну руду шевелюру, яка стирчала в дев’ять різних боків. Вони були схожі на невдах, але мені було байдуже. Норман теж скидався на невдаху, але він найкрутіше грав на гітарі з усіх, кого я чув не на платівках.

— Ну як він? — поцікавився пісковий блондин. Потім виявилося, що його звуть Кенні Лафлін.

— Кращий за Нюхла, — відповів Норман.

— Це ні хріна не говорить, — вишкірився в усмішці скажено-рудий.

— Ага, але хтось нам по-любому треба, бо не зможем грати в «Ґранжі» в суботу ввечері. — Він витяг пачку «Кулз» і нахилив у мій бік. — Куриш?

— Ні, — сказав я. І додав, відчуваючи, що це абсурдно, але не в змозі себе зупинити: — Вибач.

Норман не звернув на це уваги й підкурив від «Зіппо», на боці якого була вигравіювана змія і напис «НЕ НАСТУПАЙ НА МЕНЕ».

— Це Кенні Лафлін. Бас-гітарист. Рудоголовий — Пол Бушард. Барабани. А цей шкет — брат Конні Мортона.

— Джеймі, — сказав я. Мені відчайдушно хотілося сподобатися цим хлопцям, щоб вони мене прийняли, але я не хотів зав’язувати стосунки з ними, якими б вони не були надалі, у ролі меншенького братика Містера Футбола. — Я Джеймі. — Я простягнув руку.

Рукостискання в них були такі самі мляві, як і в Норма. З того дня, як Норман Ірвін прослухав мене в музкімнаті СШҐФ, я поручкався з сотнями музикантів, і майже в кожного, з ким я працював, був такий самий потиск — нагадував дохлу рибу. Неначе рокери вважали, що всю силу треба берегти для роботи.

— То що скажеш? — спитав Норм. — Хочеш бути в банді?

Чи я хотів? Та якби він сказав мені, що пройти ініціацію я зможу, лише з’ївши свої шнурки, я б негайно витяг їх з вічок і почав жувати.

— Авжеж. Але я не зможу грати там, де продають випивку. Мені лише чотирнадцять.

Хлопці здивовано перезирнулися. І розсміялись.

— Подумаємо про те, як зіграти в «Холлі» й «Двадцять чотири», коли репу відлабаємо, — сказав Норман, випускаючи дим крізь ніздрі. — Поки що ми лише граємо на танцях для підлітків. Таких, як ті, які в «Юріка Ґранжі». Ти ж звідти, так? З Гарлоу?