Відродження - Кінг Стівен - Страница 21

— Блюз — це зла музика. А той хлопець наче тільки-но надзюрив у штанці й боїться, шо мамка насварить.

Почувши це, хлопці дружно розсміялися — частково від задоволення, частково від подиву, що в Гекторі помер музичний критик.

— Ану ждіть, — сказав він і повільно піднявся сходами, хапаючись за поруччя вузлуватою рукою й підтягуючись. Його не було так довго, що хлопці вже майже про нього забули. Але зрештою Гектор спустився сходами, несучи за гриф покоцану гітару «Сілвертон». Її корпус був потертий і перев’язаний шматком обстріпаного солом’яного джгута. Кілки настроювання були покривлені. Дід сів, крекнувши і перднувши, та підтягнув гітару собі на кістляві коліна.

— Вимкніть це гівно, — наказав він.

Ронні послухався (все одно щотижневий фолк уже майже підійшов до кінця).

— Діду, я й не знав, що ти граєш, — сказав він.

— Сто років не грав, — відповів Гектор. — Відклав її, коли артрит став гризти. Не знаю, чи зможу цю сучку знов настроїти.

— Тату, мова, — гукнула місіс Пекет із кухні.

Гектор Цирульник не звернув на неї жодної уваги. Втім, як і завжди, крім випадків, коли хотів, щоб вона передала йому картоплю-м’ячку. Він повільно настроїв гітару, бурмочучи собі під носа матюки, а потім узяв акорд, що трохи змахував на музику.

— Ми чули, що вона розладнана, — пізніше розказував мені Кон, — та все одно це було круто.

— Ого! — вигукнув Ронні. — Діду, а який це акорд?

— Е. Уся ця херня починається з Е. Але ждіть, ви ше нічо не чули. Зара’ побачим, чи я ще пам’ятаю, як грати на цій курвоматері.

Із кухні:

— Тату, мова.

Цього разу він приділив не більше уваги, ніж попереднього, просто бринькав на старій гітарі, водячи по струнах покрученим, жовтим від нікотину нігтем, як медіатором. Спочатку він грав повільно і все бурчав попід носом несхвальні слівця, та потім увійшов у рівний рваний ритм, чим змусив хлопців з подивом перезирнутися. Його пальці ковзали вгору і вниз грифом, спершу незграбно, та потім, коли по нервах поволі потекли давні рефлекси пам’яті, справа пішла трохи більш гладко: від B до А та G, а потім назад до E. Цю послідовність я програвав потім сотні тисяч разів, хоча 1963-го я не зміг би відрізнити акорд Е від спинної хорди.

Високим плаксивим голосом, що так відрізнявся від того, яким він говорив (коли взагалі говорив), дід Ронні заспівав:

— «Щось у тобі, маленька, такого є… тривожиш-турбуєш, татко спокою не знає…»

Із кухні, витираючи руки рушником, вийшла місіс Пекет. Вигляд у неї був такий, наче вона побачила екзотичну птаху — африканського страуса чи ему, приміром, — що з пишним виглядом походжав по трасі 9. Біллі й маленька Ронда Пекет, якій на той час не могло бути більше від п’яти рочків, спустилися з другого поверху до середини сходів, перехилилися через поруччя й круглими від подиву очиськами втупилися в старигана.

— Та мелодія, — згодом розказував мені Кон. — На «Як його там» такого точно ніколи не грали.

Гектор Цирульник тепер пристукував ногою в такт і вдоволено шкірився. Кон сказав, що ніколи раніше не бачив, щоб старий усміхався, і то було трохи лячно, наче він враз перекинувся на якогось співочого вампіра.

— «Мене мамка не пускає гуляти до ранку… боїться, що якась жінка… жінка… — Це слово він протягнув. — Жіііінка щось мені зробить до світанку».

— Давай, діду! — гукнув Ронні, розсміявся і заплескав у долоні.

Гектор перейшов на другий куплет, про те, як бубновий валет сказав виновій дамі, що вона може спускатися й починати повзти, та раптом порвалася струна: ТРЕННЬ.

— От пизда смердюча, — прокоментував він, і на цьому імпровізований концерт Гектора Цирульника скінчився. Місіс Пекет вирвала з його рук гітару (порвана струна просвистіла небезпечно близько до її ока) і сказала йому, хай іде надвір і сидить на ґанку, якщо хоче й далі так розмовляти.

Гектор Цирульник не пішов на ґанок, просто повернувся до своєї звичної мовчанки. І більше ніколи хлопці не чули, щоб він співав і грав. Він помер наступного літа, і Чарльз Джейкобз (1964 року, у рік «Бітлз», він ще був у силі) відправив службу на його похороні.

Наступного дня після тієї скороченої версії «Мене мамка не пускає» Артура «Біґ Боя» Крудапа[39] Ронні Пекет знайшов гітару в діжці для помиїв на задньому дворі, куди її викинула розлючена матуся. Ронні відніс її в школу, де місіс Колхаун, учителька англійської, котра також вела уроки музики в середніх класах, показала йому, як натягти нову струну і як наладнати її, співаючи собі під носа перші три ноти «Тепс»[40]. А ще вона дала Ронні примірник журналу «Співай!», присвяченого фолк-музиці, де були слова й акорди для пісень, таких як «Барб’рі Аллен»[41].

Протягом наступних двох років (з короткою перервою, коли Лижна Палиця Долі зробила Кона німим) Ронні з Коном розучували пісню за піснею з народного репертуару, передаючи стару гітару з рук у руки й вивчаючи ті самі основні акорди, що їх Свинцеве Пузо[42], поза всіляким сумнівом, награвав, поки сидів у тюрмі. Жоден із них ні хріна не вмів грати, але в Кона був непоганий голос (хоч і занадто м’який та солодкий, щоб звучати переконливо в тих блюзових мелодіях, які він так любив), і кілька разів вони виступали на публіці як «Кон і Рон». (Щоб домовитися, чиє ім’я стоятиме першим, кидали монетку.)

Зрештою Кон розжився власною гітарою — акустичною, фірми «Ґібсон», вишневого кольору. Вона була збіса кращою, ніж старезний «Сілвертон» Гектора Цирульника, і на ній вони грали, коли співали щось таке, як «Сьомий син» і «Цукровий край» у «Юріка Ґранжі» на «Вечорі талантів». Наші мама й тато нахвалювали їх, і батьки Ронні теж, але з гітарами, у принципі, так само, як з комп’ютерами: сміття на вході — сміття на виході.

Я мало уваги звертав на спроби Кона і Рона зажити слави місцевого фолк-дуету, тож і не помітив, коли інтерес мого брата до ґібсонівської гітари потроху зійшов на пси. Після того як преподобний Джейкобз поїхав на своїй новій-старій машині з Гарлоу, у моєму житті наче діра утворилася. Я втратив і Бога, і свого єдиного дорослого друга, і ще довгий час по тому мені було сумно і трохи страшно. Мама старалася мене підбадьорити, і Клер теж. Навіть тато — і той пробував. Я намагався знову стати щасливим, і зрештою мені це вдалося, та коли на зміну 1965 прийшов 1966, а потім і 1967, я навіть не помітив, що згори перестали литися погано зіграні мелодії, такі як «Не думай двічі».

На той час Кон захопився найпопулярнішим шкільним видом спорту (і це в нього виходило збіса краще, ніж грати на гітарі), а що ж до мене… до нашого містечка переїхала новенька, Астрід Содерберг. У неї було шовковисте біляве волосся, волошково-блакитні очі й маленькі горбочки під светром, які з часом обіцяли перетворитися на справжні груди. Впродовж перших років, які ми провчилися в школі разом, вона навряд чи хоч раз про мене подумала — звісно, коли їй не треба було списати домашнє. Зате я думав про неї постійно. Мені здавалося, якби вона дозволила торкнутися свого волосся, у мене б серце стало. Одного дня я стягнув із полиці довідкових матеріалів словник Вебстера, відніс його собі на парту й навпроти визначення слова «поцілунок» ретельно вивів друкованими літерами «АСТРІД». Серце важко гупало в грудях, по шкірі бігли мурашки. «Громовиця» — хороше слово для таких захоплень, бо я був мов громом уражений.

Узяти Конову гітару ніколи не спадало мені на думку. Коли потрібна була музика, я вмикав радіо. Але талант — дивна штука. Він має звичку тихо, але твердо нагадувати про себе, коли настає для цього слушний час. Як і певні наркотики, що спричинюють звикання, маскуються під друга, і так триває довго, поки ти нарешті не збагнеш, що це тиран. Я про це дізнався на власній шкурі того року, коли мені виповнилося тринадцять.