Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ) - Еременко Оксана Георгиевна - Страница 10

А ви знаєте, що є такі ляльки-вбивці? – лякала вона таємничим голосом. – От одна дівчинка купила ляльку, а потім впала з четвертого поверху. Ляльку розрізали – а всередині знайшли людське волосся.

Після таких розмов малу ледь знову не везли до бабці викачувати яйцем, а ляльками ми ще довго не гралися. Та все ж подібне нам подобалось, і ми вирішили створити «товариство опівнічників». Таке ми бачили по телевізору. Там хлопці й дівчата збирались о дванадцятій годині ночі посеред лісу, розпалювали багаття й по черзі розповідали страшні історії. Вони вважалися дуже сміливими, й у це товариство міг ввійти не кожен. Але, так як нам ніхто не доволив би вийти надвір опівночі, ми вирішили зустрітися о дев`ятій вечора.

Давайте придумаємо випробування для тих, хто хоче бути в товаристві? – запропонувала я.

Наприклад? – поцікавилась Вікушка. – Треба ж так, щоб і Куська могла там бути.

Куська в нас смілива, вона пройде всі випробування. Так, мала? – звернулась я до сестри.

Куська кивнула головою, проте не дуже впевнено.

Отже, пропоную зібратись о дев`ятій, піти у наш сарай, запалити свічку й так спуститися у льох. По одному. Хто це зробить – той автоматично потрапляє в «товариство опівнічників», - сказала я.

Всі погодились, проте з певним острахом.

Якщо ти думаєш, шановний читачу, що це так просто, значить ти просто не був у нашому сараї. Лише уяви таку собі будівлю з напівзгнившими стінами та стелею, з якої в дощ капле вода. Усередині темнісінько, смердить цвіллю та павуками, навколо купи мотлоху, павутиння, мишей та пацюків. Серед цього всього стоять лопати, граблі, ночви та залізне ліжко покійного прапрадіда. В сараї є одне-єдине віконечко, малесеньке й замурзане, з якого уночі бліде місячне сяйво потрапляє прямісіньку у чорну пащеку відкритого льоху. Є в сараї й світло, проте якщо його ввімкнути, буде зовсім не страшно, а нам потрібно якраз навпаки.

Отже, ми зібрались ввечері, коли вже стемніло. Було трохи лячно.

Свічки є? – тремтячим голосом запитала сестричка.

Що, боїшся? – пирхнула Вікушка. – Таким не місце в нашому товаристві.

Куська увібрала голову в плечі й замовкла.

Так, хто перший? – голосно запитала подруга.

Вона поспішала, доки не прийшла її бабуся й не забрала до хати.

Давай я піду, - голос був наче не мій.

Сестричка злякано вхопилася за мою руку, проте Вікушка відірвала її від мене.

Хай іде, не заважай, - сказала вона. – Побачимо, яка вона смілива.

Я повільно переступила поріг сараю, затиснувши у кулаці свічку й сірники, обернулась до дівчаток, немов востаннє. Дві постаті бовваніли на виході, як примари.

Йди вже! – нетерпляче промовила Вікушка й потягнула на себе вхідні двері.

Вони зловісно заскрипіли й з грюкотом зачинилися. Я почула, як скавульнув засув. Залишившись сам на сам із темрявою й павуками, я трохи злякалась. Проте вирішила взяти себе в руки. Звичайно, можна було простягнути руку й ввімкнути світло, але ж так було б зовсім нечесно й нецікаво. Я навпомацки рушила уперед, до розявленої пащі погреба. Щось тихо пискнуло й переповзло через ноги. Я завмерла, відчувши щурячі вуса на своїй литці. Щось зашамкало в соломі, ворухнулось на бантині над самісінькою головою. Холодний страх почав закрадатися за пазуху. Я спробувала запалити свічку тремтячими руками, але протяг задував полум`я, не давав сірнику розгорітися. Стало ще страшніше, навіть виникла думка повернутися назад. Та, постоявши, я трохи заспокоїлась, і вирішила все ж спуститися у льох. «Що тут може бути?» - заспокоювала себе. – «Лише пацюки та павутиння, і більш нічого.»

Раптом нога ступнула у провалля і я ледь не полетіла сторчголов у погріб. «Треба обережніше», - подумала я й почала повільно, крок за кроком, спускатися. Свічку, зрештою, вдалося запалити, але вона була така малесенька й нещасна, що із нею стало лише страшніше. Бліді чорні тіні підскакували на стінах, вихляли, наче язики полум`я.

І ось я вже внизу. Хочеться кричати від переможного захвату, адже я не побоялася й спустилась сама вночі у льох! Та раптом моя нога підсковзується і я лечу на долівку. Свічка гасне, я гублю її у темряві. Плечі сковує холод, а рука потрапляє у щось тепле і слизьке. Від жаху волосся на голові стає дибки і я не криючись верещу на весь сарай. Я чую, як грюкає засув, видно, Вікушка не може його відчинити з переляку. Я підіймаюсь на ноги і кулею вилітаю із льоху на тремтяче місячне сяйво. Пацюки з шаленою швидкістю носяться по підлозі, пищать, снують між ногами. Щось велике і страшне б`є крилами на бантині, струшуючи сіно мені на потилицю. Я вже не тямлю, що роблю, біжу до вимикача й клацаю світло. Та лампа не світиться, очевидно, перегоріла. І коли я вже майже втрачаю свідомість від страху, двері нарешті відчиняються й сестра кидається мені назустріч. Але й подруга з малою вже здаються мені не людьми, а чимсь потойбічним. Не стуляючи рота, кричу на всю вулицю й біжу до хати, де мати вже стелить на ніч постіль. За мною женуться дві постаті, перелякані до тремтіння у колінах від одного мого вигляду.

При штучному освітленні лампи та присутності живих людей я потроху заспокоююсь.

Що там було, що? – допитується Куська. – Ти чого така перелякана?

А от підіть, та й самі дізнаєтесь, - хитро примружую око я. – Там такее…

Але щось ніхто не виявляє такого бажання.

Я не піду, - задкує мала, боячись, як би її не запхали в той сарай силоміць.

А мені щось здається, що це якась дурна ідея – «товариство опівнічників»… - дає задній хід Вікушка.

Я підсміююсь. Значить, випробування витримала лише я…

ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ

На цьому наша розповідь не закінчується. Після мого вдалого проходження випробувань, які, доречі, не пройшов більш ніхто, ми вирішили дати волю власній фантазії й влаштувати для сусідських дітей атракціон під назвою «кімната страху». «Кімнатою» мав стати той же сарай. Вікушка доречно зауважила, що треба підготуватися як слід, добре все продумати та прикрасити будівлю належним чином. «Щоб було страшно», - сказала вона. Як на мене, там і так було досить лячно навіть удень. Тому я стала заперечувати.

Ти що, хочеш осоромитись? – сердито сунула брови подруга. – І це після нашого тріумфу на концерті? Так, дівчаткам буде достатньо просто переступити поріг сараю, але як ти могла забути, що є ще й хлопці? Ти не знаєш, які вони скептики? Вони ж ітимуть сюди, наперед бажаючи зробити так, щоб ніхто не злякався!

Зауваження було правдивим. Із хлопчаків ми дружили тільки Костиком, інші ж нас били. Або ми їх. Словом, наші відносини були близькими, але не дуже душевними. Та в «кімнату» вирішили запросити всіх. А раптом вони змінять свою думку про нас?

Тож почали міркувати, як влаштувати все найстрашніше. Спочатку сестричка запропонувала відірвати лялькам голови й порозвішувати їх окремо від тілець на бантині. Ми розреготались, проте вбачили щось розумне в її ідеї. Нещасні ляльки були негайно роздягнені та вимазані кетчупом. Для більшого ефекту – як сказала подружка. Опісля взяли магнітолу й пішли в літню кухню записуватись.

О-ууу-ааа-гм… - завивали ми утрьох.

Стіни відлунювали наші стогони та хрипи, посилюючи їх. Для того, щоб було ще жахливіше, ми ввімкнули насос від криниці, імітуючи звуки пилки. Господи, й прийшло ж таке до наших світлих голів!

По «кімнаті» розставили свічки, які випросили в бабусі, запалили їх. Віконечко завішали мішком. Під стінкою поклали ночви, за якими мала заховатися я. Моєю місією було вмикання-вимикання магнітофону. Вікушку та малу Куську закутали, неначе в кокон, у білу тканину. Зробили «страшні привидські» голоси. Почали сходитись діти (оголошення про атракціон ми зробили попередньо).

О-у-а… Проходьте, але бійтеся страшних примар! – вила подружка, виглядаючи в прорізані для очей дірки в простирадлі.

Доречі, простирадло ми взяли тихцем з комода, і я боялась материного віника більше, ніж самої «кімнати страху». Діти з острахом протискалися у хвіртку, боком обминали Вікушку й малу, що корчились і хрипіли. Хочу додати, що дія відбувалась теплого сонячного дня, а на подрузі, окрім білого простирадла, були на ще три розміри більші темно-зелені шльопанці, які ми чомусь випустили з уваги.