Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 82

Швидко чи ні, а Ярославна розповіла йому про спробу брата захопити княжу владу в граді.

Ігор був вражений і спершу й вірити не хотів.

– Де він, шуряк мій? – зрештою запитав.

– Під наглядом варти. У місті вільний, але з міста йому не велено виходити. До твого повернення.

– І добре вчинила, що взяла його під варту. Заколотник заслуговує кари на горло.

– Що чують мої вуха? – жахнулась княгиня. – Ігоре, князю і чоловіче мій, Володимир…

– Знаю, твій брат, а мій шуряк.

– І поки я жива, кров брата я не довзолю пролити. Що б він не вчинив.

– Але маю покарати змовника. Хоча б в науку іншим любителям княжої влади.

– Ти маєш на мислі бояр? Які пристали до Володимира, щоби відібрати в мене владу, а його проголосити князем?

– І бояр теж…

– Хай Володимир… Він ще неврівноважений молодик. Чужий на Сіверщині, прибився до мене, як до сестри, з Галича вигнаний рідним батьком, а бояри… Вони ж тобі, як князеві, присягали на вірність…

– Присягали…

– То як вони могли зрадити свою присягу?

– Як тобі пояснити… Коли вони присягали, я був при владі і силі. Вони й служили вірно, славили мене як мудрого правителя. Навіть гнулися переді мною, возносячи мене аж-аж…

У його мові відчувалася гіркота.

– А я, тоді ще молодий, вірив їм. Що вони щиро те роблять. А вони тому вірні мені були, що я при силі був. І оружній теж. А тільки опинився в Половеччині яко раб, так і забули про свою присягу. Та що там я, всього лише князь удільний Сіверщини. З богами таке лучалося…

– Але ж боги всемогутні.

– Це коли вони при… божій владі. На небесах. А коли їх скинуть на землю, так одразу ж ті, хто їм служив, починають з них кепкувати…

Розповів Ярославні. Коли Володимир хрестив киян, старих богів, кумирів колишніх, в один день повикидали геть. Вчора ще могутніх богів, яких усі боялися і яким, здавалося, всі вірно служили. У Києві Перуна, бога грізного, володаря громів і блискавок, якому до того поклонялася вся Русь, прив’язали до хвоста коня і поволочили дерев’яного ідола Боричевим узвозом, а дванадцять мужів йдучи поруч, били його жезлами. А потім кинули дерев’яного бога в Дніпро – пливи, мовляв, куди хочеш. Ще й наказали відштовхувати його від берега, якщо він де пристане, і так аж до Дніпрового Низу, до Хортиці…

У Новгороді Перуна посікли, теж били залізом, штурхали його ногами, а потім кинули в річку Волхов. Ідол і поплив. Та невдовзі хвилі його прибили до берега. Це побачив якийсь смерд, відштовхнув його палицею, зневажливо мовивши при цьому:

– Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…

Ще й ногою його штурхонув на прощання…

– Але ж він, напевне, – почала вражена Ярославна, – смерд той…

– Ти хочеш мовити: раніше поклонявся Перуну? – закінчив за неї Ігор. – Так. Шанував його. Як Перун був богом і при владі небесній був і міг кожного громом і блискавкою поразити. Славив його той смерд, кланявся йому покірно, дари до капища Перунові носив… Боявся його вогняних небесних стріл… А тільки Перуна позбавили влади, побили його, зневажили і кинули в річку, як смерд і сказав йому: «Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…» Ще й ногою штурхонув поверженого бога. Того, якому ще вчора так затято кланявся-молився і служив йому теж затято.

Ярославна вражено дивилася на мужа – таке вперше почула.

– Виходить, коли ти при владі, то кожен смерд тобі служить?

– Виходить. І ще виходить: коли ти втратиш владу, то кожен смерд, ще вчора тобі вірний, буде тебе поганити.

– Невже ми такі?

– Не знаю, чи всі, але – такі. – Ігор помовчав, певно, сам був вражений тим, що розповідав. – Зі мною теж таке лучилося. Хоч я і не бог. Коли був при княжій владі, бояри кланялись мені, дістаючи бородами чи не до землі, віншували мене навперебій, усіляко показуючи свою вірність. А тіко опинився я в чужій стороні в неволі, так і сказали… Як той новгородський смерд Перунові: «Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…» Але вони поквапилися, дали маху. Я повернувся і знову при владі, що належить мені, а не комусь. І їх треба покарати, зрадливих бояр. А з ними і Володимира, хоч він і твій братик рідний. Зрадники і змовники мають отримати по заслугах.

У синіх очах княгині (йому враз пригадалося, як він у полоні, думаючи про неї, згадуючи її, співав: «У моєї Єфросинії очі сині-синії…») забриніли сльозинки.

– Покаравши брата мого смертію, ти покараєш і мене, – помовчавши, додала. – Мене ще тяжкіше. Я не хочу бути братовбивцею. На Русі цього й без мене багацько.

Він пальцем обережно зняв з її вії сльозинку. Попробував її язиком, вона була солоною.

– Спасибі богам, що ти все така ж…

– Яка?

Замість відповіді він тихо проспівав:

– «У моєї Єфросинії очі сині-синії…» Твої очі, твій голос і вся ти мене рятувала в полоні. І врятувала. Спасибі тобі. А щодо Володимира Осмомисла, брата твого…

Подумав і рукою махнув.

– Бути по-твоєму. Милую твого братана і мого шуряка, який скориставшись лихом, хотів було захопити владу. Хоч він і заслуговує смертної кари, та обмежусь лише вигнанням його з Путивля.

– Куди ж він подасться, як він – ізгой?

– Куди захоче. Це вже його клопіт. Ми прихистили його, а він… Як та змія, яку пригріли на грудях. Хай повертається до Галича, мириться з батьком. Князь Ярослав, думаю, простить сина свого.

Володимир мовчки вислухав ухвалу князя і став збиратися в дорогу.

Лише сказав, що неодмінно скористається порадою шваґера свого і неодмінно помириться з батьком.

І зник з Путивля і з очей Ярославни. Як час покаже – назавжди. Більше братові й сестрі зустрітися не доведеться.

VІ

Того ж року було знамення… Тьма настала по всій землі…

Ставши сватом – по суті родичем, – руського князя Ігоря Святославича, віддавши за сина його Володимира дочку свою Кончаківну, – Кончак все ж не припинив свої спустошливі набіги на Русь. І навіть на край свого свата.

«У той же рік – 1187 – пустошив хан Кончак по річці Росі з половцями, – фіксує Літопис Руський і додає: – А після цього стали вони часто пустошити по Росі і в Чернігівській волості».

«На ту осінь була зима вельми люта, – далі безпристрасно фіксує Літопис Руський. – Такої ж за нашої пам’яті не бувало ніколи.

Тої ж зими Святослав увійшов у зносини з Рюриком, сватом своїм, і надумали вони оба йти на Половців. Рюрик бо уподобав мову Святославову і сказав йому: «Ти, брате, їдь у Чернігів і зберися з братами своїми, а я тут – зі своїми».

І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру, – бо не можна було інде йти, бо був сніг великий. – І дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі – коло Голубого лісу».

Ярославу ж [Всеволодовичу] не до вподоби було далі піти, і став він мовити брату Святославу: «Не можу я йти далі од Дніпра. Земля моя далеко, а дружина моя знемоглася». Рюрик тим часом став слати [послів] до Святослава, спонукуючи його [і] кажучи йому: «Брате і свате! Нам було [б] сього в Бога просити. Адже вість нам є, що половці осьо отаборилися за півдня [путі]. Якщо хто роздумує і не хоче йти, то ми обидва до сих пір хіба на се зважали? А що нам Бог давав, теє ми оба відали». Святославу ж було [це] до вподоби, і він сказав йому: «Я, брате, готов є завше і нині. Але ти пошли до брата Ярослава і застав його, щоби ми поїхали всі». Рюрик тоді послав [посла] до Ярослава і сказав йому: «Брате! Тобі не гоже було знехтувати нами. Адже вість нам правдива є, що вежі половецькі осьо за півдня [путі], і великої їзди нема. Тому, брате, я кланяюсь тобі, ти задля мене піди всього півдня, а я задля тебе їхатиму десять днів». Але Ярослав, не хотячи їхати, сказав: «Не можу я поїхати один. Адже полк мій піший. Ви б сказали єсте мені вдома, що доти йти». І стався межи ними розлад, бо Рюрик, сильно спонукуючи їх, не зміг їх повести. Хоча Святослав хотів іти з Рюриком, але не лишив брата Ярослава, і вернулися вони до себе».