Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 29

Отже, Ігор народився в сім’ї чернігівського князя Святослава Ольговича, який чимало років боровся з нащадками Володимира Мономаха за Київ. Він був онуком Олега Святославича… Буцімто од нього, від свого одіозного діда, і успадкував Ігор вдачу й характер, водив, як і дід, дружбу з половецькими ханами, використовуючи їх у міжкнязівських чварах. А тим це було тільки на руку, адже за їхню допомогу з ними розплачувалися тим, що дозволяли їм грабувати беззахисне населення та брати його в полон… Його старший брат Олег був новгород-сіверським князем і по смерті батька у 1164 році тринадцятилітній Ігор, онук «Гориславича», переїхав до нього жити. Вже в тринадцять років вперше взяв участь у військовому поході. На жаль, на Київ. Разом з іншими Ольговичами добряче його пограбував. У 20 років вперше взяв участь у битві з половцями – тоді вони були ворогами Ольговичів, і проявив себе як хоробрий і відважний воїн. На той час він залишався безземельним князем і жив при дворі старшого брата Олега, який і годував його. Себто був князем-ізгоєм, це негативно вплинуло на його характер і вдачу – він став невитриманим, злим і мстивим, ніколи не дотримувався міжкнязівських угод, діючи на свій розсуд. Тоді ж він заприятелював із найзлішими ворогами Русі – половецькими ханами, і завжди користувався їхньою воєнною допомогою, аби досягнути свого.

А все тому, що не мав свого столу. Бодай маленького, удільного. (Князів на Русі завжди було на кілька порядків більше, як столів).

Простих смертних завжди саджали (і саджають, і саджатимуть) за стіл. (Правда, існувало ще прислів’я: лягти на стіл, себто померти). І тільки князі на Русі сідали на стіл. Себто на престол. Сів на стіл, – казали про такого щасливця, значить, отримав князівську владу, адже княжий престол на Русі звався столом, і неодмінно з епітетом золотий. (А втім, влада завжди золота. Особливо верховна. Особливо для тих, хто до неї рветься). Недарма ж у «Слові» про Ярослава Осмомисла сказано, що він «високо угорі», мовляв, «сидить на своєму золотокованім столі». Автор поеми з пошанівком звертається до Ярослава Осмомисла: «Ти стріляєш із отчого золотого столу».

Ігор Святославич довго чекав свого столу і навіть ні-ні та й впадав у відчай: раптом посивіє в тому чеканні?!

І протягом 1170-х років залишався в підвішеному стані – безземельним князем, або князем без столу, якого тримав при собі й годував старший брат Олег – спасибі йому й за таку милість. Та за хліб-сіль. Але гірким був для Ігоря той братів хліб, адже перебував він тоді у становищі князя-ізгоя. (Ізгоєм у Київській Русі називалася людина, яка вийшла зі свого колишнього суспільного стану у зв’язку з викупом із холопства, розоренням, втратою свого місця в житті й суспільстві тощо).

Всі дивилися на ізгоя, бодай він був і князем – без поваги. Князь-нахлібник у рідного брата. Власне, княжич. Це і дратувало, і пекло Ігоря. Про свій стіл він тоді думав і вдень, і вночі – як то дістати б своє князівство, але… Але мрії все не збувалися й не збувалися, а силою стіл у брата не захопиш. По-перше, достатньої сили він тоді не мав, по-друге, Ольговичі цього не дозволять вчинити. І раптом – удача! Негадано помер старший брат Олег, у якого він жив чи не на пташиних правах. Не було б щастя, так нещастя – правда, не його, а Олегове, – допомогло. Нарешті з’явився вільний стіл в Ольговичів. Своєчасно, дуже своєчасно помер братан.

Глава Ольговичів Святослав Всеволодович чернігівський і посадив Ігоря на стіл, що звільнився. Так, завдяки смерті брата, Ігор вокняжився.

«Ніхто так не радується смерті брата, яко Ігор, який, завдячуючи бабі з косою, посів княжий стіл», – казали сіверяни, і це, звичайно ж, було так. Хоч Ігор старанно приховував свою радість з приводу смерті брата і усіляко намагався вдавати, що він дуже – зело – сумує за передчасно померлим братаном.

Сіверська земля була однією з двох складових частин великого Чернігівського князівства (друга – сама Чернігівщина). Крім Новгород-Сіверського, там було ще значне місто Путивль, а також Трубчевськ, Курськ, Рильськ. Князівство хоч і удільне, й на пограниччі Русі, але не бідне. Ігор міг нарешті самому собі казати: повезло! Нарешті повезло! Новгород-сіверський князь – це вже було щось. Це вже була влада. Був свій стіл, що його нарешті таки дочекався Ігор Святославич і міг тепер покнязювати всмак.

Ось звідтоді він і стане активним членом свого клану і підніметься ближче до перших ролей серед войовничих і завжди буйних Ольговичів, які тільки те й робили, що ворогували з нащадками Мономаха за київський стіл. (Боротьба між Ольговичами і Мономаховичами триватиме з поперемінним успіхом чи не до самої загибелі Київської Русі під ударами татаро-монголів).

Тоді Ігор, ставши нарешті князем повноправним і чогось вартим бодай серед родаків своїх, Ольговичів (тепер вони мають з ним рахуватися), буде певний: Новгород-Сіверський – це лише початок. Перша сходинка. Перший стрибок пардуса (леопарда) до вершин влади. Правда, за Новгород-Сіверським на шляху до Києва має бути Чернігів – найзнаменитіша вотчина Ольговичів, а вже потім і стольний град Кия.

– Бо ми – Ольговичі, – все частіше й частіше хвастатиме Ігор (він узагалі любив зайвий раз хвастнуть). – з удільного князівства ми лише починаємо, але завершуємо неодмінно Києвом!

І вірив тоді міцно, що саме так і буде: Новгород-Сіверський – Чернігів – Київ. Буде, бо «ми – Ольговичі»!

Можливо б, так і вийшло, і став би він врешті-решт великим київським князем, владикою Русі («Ми – Ольговичі!»), якби не його злощасний, авантюрний похід на половців в році 1185-му, коли він погубить всю свою дружину, сина, племінника і ще сімнадцять (сімнадцять!) своїх родаків і на Русь повернеться в статусі раба, завдяки половчанину Овлуру.

Проклята Каяла, проклятий Дінець! Вони погублять не лише його військо, а вкоротять і самому віку і зроблять Київ недосяжним – навіть для пардуса, яким він збирався кинутись на стольний град.

До того походу ще було далеко. Ще князя Ігоря називали сонцем – так повелося – називати князів сонцем, – з часів Володимира Великого, коли він здобув титул «Красне Сонце». Руських князів піддані й почали величати сонцями, хоч деякі з них і на місяць не тягнули. Ігор, ставши князем повноправним, теж почав йменуватися сонцем Руської землі. І це його страшенно тішило, хоч нічого «сонячного» він ще тоді для Русі не зробив.

Та як би там не було, а Ігор все ж намагався дотримуватися заповіту Володимира Мономаха:

– Постарайтеся робити добрі діла на землі, смерті, діти, не бійтесь ні на війні, ні од звіра, труд виконуйте мужський, як вам те подобає…

– Бо нам і справді подобає, – додавав од себе, – виконувати труд мужський. На тім і стіймо, браття!

Все ще було попереду – і слава, і неслава, успіхи і невдачі. Перемоги й поразки. Ще час мав або підтвердити, або спростувати, чи Ігор справді дотримується заповіту Мономаха, а чи згадував його ім’я всує, для вящої краси своєї мови, щоби вдати з себе новітнього Бояна, соловія руської мови.

Йшов 1168 рік. Ігор ще був не правлячим князем – та й скільки він там тоді мав од роду – менше двадцяти літ! – а всього лише княжичем-ізгоєм, князем без стола. А таких князів на Русі і за князів не вважали.

Все ще було попереду. Тоді він жив іншим – зустріччю з Єфросинією Галицькою, княгинею своєю.

До Єфросинії Ігор був молоданом, неодруженим парубком, якого ще називали удалим молодцем. (Бути удалим молодцем на Русі завжди було почесно). Ігор тоді молодикував, і молодощі били з нього через край. Попереду – вірилось – ще стільки його чекає молодечих забавок. І Кирилом Кожум’якою стане, і київський стіл з часом посяде – ми ж бо Ольговичі! – і залишить свій добрий слід на Русі. І в це тоді кріпко вірилось. Але це все буде потім, а на часі була довгождана зустріч молодої, яка у ті дні їхала до нього з-під самих Карпат і ось-ось мала з’явитися в Новгороді…