Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 68

— Гаразд, — сказав я, — ми приймаємо цей порядок. Але тоді давайте вже йти до кінця. Як ми діятимемо далі? Я одержую від вас картки. Збираю їх усі, щоб зустрітися з людьми?

— Хвилиночку, — блукаючи поглядом у незмірних далях Британської імперії, перепинив мене Робінсон, — на чому ми зупинилися? Містер капітан Спринчак після консультації зі мною передає вам картку. Так?

— Абсолютно!

— Після цього ми втрьох уважно вивчаємо наявні тут картки і уточнюємо, де саме народилася дана особа, по який бік від лінії Керзона, на схід від неї чи на захід…

Так я вперше в житті почув про лінію Керзона (англійською мовою це звучало «Керзон-лайн»), Про самого лорда Керзона я щось ніби чув, але до війни плутав його з Чемберленом і Черчіллем. Тепер виходило, що цей лорд ніби воскресав, бо новий кордон між Польщею і Радянським Союзом (вже після Ялтинської конференції) проходив по лінії, яку Керзон ультимативно продиктував нашій молодій Радянській державі ще в 1919 році. Лінія Керзона відсунула на схід встановлений було в 1939 році кордон, тепер до Польщі відходили навіть такі древні руські городи, як Перемишль і Холм, а з білоруських — Білосток, я не мав про це зеленого поняття, зате прекрасно поінформований про все був Робінсон, а пан капітан Спринчак те й знав, що долдонив: «Керзон-лайн» та «Керзон-лайн». То ж для «Керзон-лайн» вони заздалегідь припасли й карти, щоб не випустити за проклятущу лінію жодної грішної душі, а я не мав ні карти, ні знання, ні твердої лінії поведінки, бо ніхто про це не подумав, не подбав. Та й хто? Козурін чи його шеф підполковник Дурас?

Добалакавшись до проблеми «Керзон-лайн», старший лейтенант Робінсон виявив, що наближається обідня пора, тому ми роз’їхалися на обід кожен до себе додому.

— Ну, — звернувся я до Попова, — що скажеш? По-моєму, видобути з цих таборів бодай одну людську душу однаково, що вирвати грішника з чортячих пазурів у пеклі. Я вважав, що найцупкіше тримає людину наша державна машина, тепер бачу — британська машина ще чіпкіша.

— Ваша машина січе людей, а британська жує,— відповів Попов.

Я хотів образитися за свою рідну «машину», але не було сили навіть на образу. Справді відчував себе ніби пожованим. Цей негідник Козурін мовби здогадувався, яка це марудна справа виловлювати поодинокі заблуканї душі в безмежному морі чужих доль, і вмив руки, знайшовши дурнішого за себе. Коли так посуватиметься справа, то мені доведеться сидіти тут до другого пришестя Ісуса Христа, а про домівку, про маму й малого братика, про Оксану й не згадувати?

По обіді ми все ж взялися до роботи, пан капітан Спринчак переглянув картки на А, щось там ніби виловив, але після довгих рад-порад з Робінсоном вони поклали переді мною одну-єдину картку з прізвищем Аніщенка. Аніщенко Степан Іванович, народився 1926 року в Ровеньках, Ворошиловградської області, неодружений, повертатися на батьківщину не бажає.

— Пропонується така процедура, — заявив Робінсон, — в кінці кожного дня запрошувати сюди всіх тих (звчайно, кожного окремо), кого ми відберемо, не порушуючи при цьому добровільності.

— Тобто? — поцікавився я.

— Наприклад, сьогодні ми узгодили особу Аніщенка Степана Івановича, як занотовано в реєстраційній картці, він відмовляється репатріюватися. Тому ми повинні запитати його, чи захоче він стати перед комісією.

— Але це ж радянський громадянин! — обурився я. — Він зобов’язаний з’явитися до представника радянської влади! Коли вже на те пішло, я визволяв його від фашистського рабства, кров’ю своєю визволяв! У мене бойових орденів стільки ж, як нашивок за поранення. і тепер цей Аніщенко не захоче навіть говорити зі мною?

— Пан капітан, мабуть, забув, — єхидно підшепнув Спринчак, — що, перш ніж визволити свого молодшого земляка, пан капітан полишив його безборонного на розтерзання жорстокому окупанту.

Я тільки креснув поглядом по панських житніх вусах і стримав своє серце, щоб не наговорити зайвого, не нагадати, приміром, того, що я, хоч і відступав у сорок першому, хоч і покинув свою рідну землю, та все ж знов повернувся, щоб відбити її у ворога, тоді як пан, забігши аж до Лондона, спокійненько досидів там до кінця війни, а тепер поливає мої рани ядучою отрутою.

— Я переконаний, — сказав я спокійно, — що авторитет радянської армії достатньо високий, і коли наші люди, які з тих чи інших причин опинилися в цих таборах, довідаються, що з ними бажає поговорити радянський капітан — фронтовик, вони не знехтують такою нагодою.

— Ми з капітаном Спринчаком поділяємо це переконання, — відгукнувся Робінсон. — і на підтвердження цього, як представник британського командування, дозволяю запросити сюди радянського громадянина Аніщенка Степана Івановича.

Комендант табору метнувся викликати Аніщенка по радіо, Робінсон же далі нудив світом, довбаючи нещасну процедуру, як сорока маслак.

— Всі запитання запрошеним ставитиму я, — попередив він, а коли я спробував заперечити, терпляче пояснив: — Тут британська зона окупації і всі права належать виключно представникам британського командування.

— Але я повинен порозмовляти з своїми людьми! — вигукнув я.

— Ви це й зробите.

— Яким чином, коли мене позбавляють права слова?

— Все, що ви захочете сказати, ви скажете мені, в свою чергу я, зваживши доцільність тих чи інших ваших слів, передам їх (або ж не передам) запрошеному. Це буде справедливо, законно і гуманно.

Ось так я, представник великої держави-переможниці, воїн-визволитель, мов останній прихвостень, повинен був сидіти й ждати, чи зволить з’явитися переді мною такий-то і такий, а коли й з’явиться, то й тоді спитати його не навпростець, а через дорогу навприсядки, зазираючи в рот містеру Робінсону.

Яке приниження!

На щастя, той незнаний Аніщенко хоч не заєрепенився і став перед комісією, щоправда, не сам, а з білявою вродливою дівчиною, та й сам він був доволі гарний: високий, з циганкуватим жвавим обличчям, якийсь замашний і розкований. Я хотів висловити протест щодо присутності при розмові подруги Аніщенка, бо так хтось може привести з собою добру половину табору, та вчасно стримався, щоб не ускладнювати й без того заплутаний спосіб нашої розмови. Поминаючи все безглуздя наших багатоповерхових запитувань-перепитувань (досі я вважав, що багатоповерховими бувають тільки будинки, а стосовно мови — матюки), я передам мою розмову з цим дев’ятнадцятилітнім хлопцем, якого шістнадцятилітнім вивезли до Німеччини фашисти на рабську працю, а тепер ще хтось намагався поярмити його душу. Тоді ув’язнене тіло, тепер ув’язнена душа. Принаймні так малювалася мені ситуація.

— Ви хочете вернутися додому? — спитав я.

— Ні.

— Чому?

— Щоб мене там Сталін у табір посадовив?

— Але ж ви й тут сидите в таборі?

Робінсон заявив, що запитання поставлено некоректно: тут немає ніяких таборів, а тільки збірні пункти. Аніщенко, ясна річ, чув мої слова і від кожної моєї поразки єхидна усмішечка визміювалася на його молодих губах. Щоб остаточно доконати мене, він заявив:

— До того ж я одружений. Ось моя дружина Данута. У нас тепер спільна доля.

— У картці записано, що ви холостяк, — нагадав я.

— Коли то писалося! А тепер ми з Данутою — чоловік і жона. Наш шлюб освячений церквою. Ми були в священика.

— В німецькій церкві?

— А в якій же? Інших тут немає.

— Ви православний, ваша дружина католичка, а священик — лютеранин — як же можна вважати дійсним такий шлюб?

Тут негайно втрутився Робінсон:

— Нагадую, що проблема віри тут не обговорюється. Віра не піддається регламентації, обмеженням і політичним структурам. Ми всі живемо в єдиному християнському світі, де на перший план повинні ставитися проблеми людської гідності, її цінності й захисту.

«А хто ж захистить мою людську гідність?» — гірко подумалося мені.

Ровеньківський хлоп’яга, зневажливо посвистуючи, взяв під руку біляву Дануту і пішов собі геть, а я зрозумів, що навряд чи вдасться видобути з цього людського юрмовиська якусь душу, знайти добровольців, пробудити в комусь патріотичні почуття.