Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 59

Останню ніч ми з Оксаною не спали, розгублено тулилися одне до одного в тривозі, відчували, як вповзає між нас темний страх, і не могли його відігнати.

— Їду до мами, а самій страшно, — шепотіла Оксана, — ось ніби було, було сонце, а тоді ніч і ніякого просвітку…

Я мовчки гладив її волосся, не знав, що казати, як заспокоїти.

— Ти яку пісню найдужче любив, ще як був удома? — неспо дівано спитала Оксана.

Я розгубився:

— Ну, не знаю. Може, оту, що попереду Дорошенко…

— А я пісню про Бондарівну. Ще малою не могла без сліз чути, як ото — Ой повели Бондарівну помежи крамниці, прицілився пан Каньовський з срібної рушниці… Мені здавалося, ніби то все про мене — і червонії стрічки, і кривавії річки, і в сирій землі гнити… і як же я тоді плакала від цієї пісні! А тоді вийшло, що я теж — мов Бондарівна, і довкола самі пани Каньовські, тільки рушниці вже не срібні, а залізні, чорні, страшні…

Я мовчки гладив Оксану, обіймав, хотів заспокоїти її своєю силою, а страх стояв між нами темний, холодний і невідступний.

Не було мені радості ні від усвідомлення добре виконаного обов’язку, ні від розкішних вілл у Бергіш-Гладбаху, куди ми невдовзі переселилися, ні від уважливості союзників, які вирішили переділити між собою зони окупації і тепер Рейнську область американці віддавали англійцям, підполковник Сейс переїздив до Франкфур-та-на-Майні, а тут з’явився британський майор Гарвей із старшим лейтенантом Робінсоном і перекладачем доктором Томбергом. Мені все було байдуже після того, як поїхала Оксана, хоч, правду кажучи, британська трійця — Гарвей, Робінсон і Томберг — не полишила б байдужим навіть мертвого. Після безмежно демократичних американців з їхнім рузвельтівським культом свободи нові господарі прикро вражали своєю прискіпливістю, дріб’язковістю і, сказати б, неймовірною занудливістю. Зануди є скрізь, їх упізнаєш уже здалеку, тільки глянувши, але ці належали до якоїсь зовсім незнаної породи, тут головну роль грала не зовнішність, а сама душевна сутність, переконання, нутро.

Зовні це були абсолютно чужі між собою люди. Квадратний, червонолиций, крикливий майор Гарвей, стрункий білявий красень Робінсон з аристократичними манерами і здохлякуватий, мов колгоспний кінь в тридцять третьому році, доктор Томберг, — нагадували мені, селянському синові, химерну комбінацію з двох буряків — червоного столового та цукрового і сухого будяка. Та це зовні. Коли ж бралися за якусь справу, то згризалися в неї з однаковою настирливістю і вибудовували довкола найпростішої проблеми такі бюрократичні загорожі, хоч бийся головою об стіну.

Гарвей поселився поблизу від нас у Дельбрюку, зайняв там великий особняк з червоної цегли, всередині — щось чи то палацик, чи якийсь музей. Кожен свій крок він обставляв такими церемоніями, ніби був мало не англійським королем, і Попов аж сичав од зневаги й ненависті до цього Томмі. Я заспокоював його: „Згадай казку про колобка, Попов. Я від баби втік, я від діда втік, я й од тебе втечу!.. Заткнемо за пояс і цього майора“.

Однак спершу заткнули за пояс мене. і кому ж за пояс!

Підполковник Дурас все ж узяв реванш, і, треба сказати, реванш бурхливий. Щойно я познайомився з майором Гарвеєм та його командою і щойно став розправляти пір’я, щоб показати британцям нашу радянську гордість, як Дурас завдав мені удару майже смертельного. Неждано, як сніг на голову, впав він на нас у Бергіш-Гладбаху, але не сам і не з майором Йотковим, а з якимсь молодесеньким лейтенантиком — щось дрібненьке, молокососне, шибздик, обличчя — суцільна кімната сміху, зате обмундируваннячко таке, що я за всю війну не бачив і на генералах, хоч заслуг у лейтенантика — кіт наплакав: гвардійський значок і медаль за перемогу над Німеччиною, теж новісінька, як обмундирування, щойно викувана, я ще такої й не мав, бо поїхав сюди до Перемоги.

Дурас потирав руки од вдоволення, лейтенантик приндився, ну, компанія!

— Так, капітане Сміян, знайомтеся: лейтенант Козурін. Ваш начальник. Присланий з самої Москви. Прошу любити й жалувати.

Везти таке добро аж із Москви і навіщо ж? Аби лиш принизити фронтовика Сміяна?

— Мені що — подавати рапорт про відправку на батьківщину? — спитав я Дураса.

— Відставити рапорт, капітане Сміян! — загримів той. — Ми тут не для рапортів, а для виконання особливих завдань! і попрошу без амбіцій і амуніцій! Вам ясно? Зберіть особовий склад і представте лейтенанта Козуріна.

Я збирав і представляв. Чхати мені на Дураса, на Козуріна, на божу благодать, коли немає Оксани, коли я сам послав її туди, де вже, мабуть, порядкують отакі лейтенантнки, які не нюхали пороху, а тепер прискочили на готовеньке і будуть коверзувати й козуритися досхочу.

Козурін виявився занудою ще більшою, ніж мої друзі-англійці. Я навіть зрадів: найде коса на камінь! Лейтенантик доскіпувався до кожного, ніби у відділі кадрів. А де, а що, а як? Викладай йому все, розстібай сорочку, знімай підштаники, катай автобіографію, сповідуйся, мов перед попом. Цей не дасть спати на посту! Вимели з московських засіків хіба ж таке добро! Гидко мені було на душі, а тут ще Коляда заходив ходорком перед підполковником, припрошуючи підобідати чи там щось перехопити на ходу.

— Ти б не набридав, Колядо, — сказав я йому недоброзичливо. — Може, товариш підполковник поспішає, а ти зі своїми обідами-переобідами!

— Поспішаю — це точно, але чарку за нове начальство вип’ю з охотою! — заіржав Дурас. — Ти, Сміян, темний чоловік, не знаєш, яке тобі щастя привалило! Не дивись, що лейтенант такий молодий, — за ним он які сили стоять! Тобі й не снилося!

Козурін вдоволено плямкав губами, морщив носик, блимав оченятами, як кіт у сметані. Шибздик та й годі!

В нашій розкішній їдальні, прикрашеній оленячими рогами і кабанячими мордами, Коляда взявся накачувати Дураса і Козуріна коньяком, підполковник залпом бахнув кілька бокалів, кивнув Коляді, щоб той не забув покласти обплетений лозою бутиль в машину, бундючно махнув мені рукою, обійняв за плечі Козуріна і відбув до своїх емпірей, А я лишився з лейтенантом і з Колядою. Компанія, прямо скажемо, — хоч з шапки вбийся!

— Може, покличемо майора Михна? — запропонував я. — і капітана Попова теж годилося б.

— З безпартійними не п-п’ю, — проплямкав Козурін, тягнучи до себе бокал з коньяком. — Так-ких фронтовиків, як т-ти, капітан Сміян, л-люблю й п-поважаю, а всіх ц-цих т-табірників, в-ворож-жий елемент я б с-стріляв!

— Ну-ну, — гмикнув я зневажливо. — Запізнився ти з своїм стрілянням! Стріляти треба було раніше в тих, хто міг дати здачі,— у фашистів. А тепер — молодець проти овець.

— Т-ти мене ще не знаєш, — белькотав Козурін, — але ще взнаєш!..

Він скис після перших двох бокалів, весь заслинився, осоловів, але вперто пив далі, поліз до мене обійматися і навіть цілуватися, вишльопував губами мені над вухом:

— К-капітан, х-хочеш знати п~правду?

— На хрена мені твоя правда! Ти губи витри, а заодно й соплі!

— Ні-ні, ти послухай… Ти послухай, щоб н-не думав… Ти д-ду-маєш, я — гвардія?

— Яка з тебе гвардія? Соплі втри!

— П-правильно! Гвардія — це для маскування. Б-бо я не просто л-лейтенант — я лейтенант держбезпеки. Ч-чув?

— А що це за хреновина?

— Ц-це вище май-йора. Ясно? А т-ти тільки капітан… Так що п-попрошу!..

— Чхати я хотів на твоє липове майорство!

— Не р-раджу, капітан. Рідний мій дядько знаєш де? Не знаєш! Він г-генерал у с-самого Лаврентія Павловича Берії. Ясно? К-комісар держбезпеки… Т-тому просив би…

Він зсунувся з стільця під стіл, я ще додав йому навздогін ногою, тоді покликав Коляду, звелів:

— Прибери й доглянь наше начальство. Ти це вмієш.

Гидко було мені на душі і не хотілося жити. Хто я і що? Бойовий офіцер, переможець, краса і гордість свого народу, чи жалюгідний попихач всіх оцих дурасів і козуріних і самого господа бога?

Козуріна прислали до нас на зламі літа, коли з прирейнської зони, власне, закінчувалася відправка ешелонів. Ми вивезли людей з найбільших збірних пунктів, тепер підчищали простір од Бонна до Дюссельдорфа, знаходили маленькі табори, приховувані англійською адміністрацією або ж просто ніким не помічені, ешелони з Дельбрюка відходили тепер не щодня (і не по три-чотири, як місяць тому), не похапцем, без метушні й сум’яття, а чітко, розмірено, з суто англійським педантизмом ф навіть, сказати б, занудливістю.