Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 39

— Не можу ніяк зрозуміти, — сказав я, — чому мене кинули на цю халепу. Ну, з вами, товаришу майор, ясно — Герой, доблесний представник Червоної Армії, ще, може, й мови знаєте — англійську, німецьку… А я — що я? Звичайний офіцер, щодо мов — крім «ес лебе», ні в зуб… Місяць був начштабу полку, але це випадок, тимчасовість…

— Стривай, — гостро глянув на мене Йотков, — ти хіба не з органів?

— Звідки, звідки? Та я мінометник од самої Волги! А починав війну ще веселіше: командиром кулеметного взводу.

Йотков ляпнув мене по плечу.

— Ну! А я думав, ти — смершівець.

— Між іншим, те саме міг подумати і я, — прискалив я на нього око.

— Смершівці Героями не бувають. Може, думаєш — моя Зірка з снарядної гільзи? Можеш перевірити на зуб — чисте золото!

— Та вірю, вірю!

— Тоді держи руку!

За Ельбою ніби й не було війни. Акуратні містечка і чистенькі села тихо дрімали під весняним сонцем, ні руїн, ні пожеж, ні потрощених дерев і здибленої землі. Нам на німецькій території доводилося кожен метр поливати власною кров’ю, а тут божа благодать.

Руїни я побачив тільки в Кельні, куди мене послано збирати радянських громадян для відправлення на батьківщину. Від мільйонного міста лишився, здається, тільки собор, що тяжко простромлював високе блакитне небо темними стрімчаками двох своїх кострубатих веж, та ще бетонне громаддя тюрми, якої, мабуть, не взяли й тисячокілограмові американські бомби. Але навіть у цьому мертвому місті вціліли і спокійно жили околиці, і саме на одній з них — в Оссендорфі — й містився збірний пункт радянських громадян, що зайняв колишні казарми німецького бронетанкового корпусу. Ціле містечко, десятки багатоповерхових корпусів, величезні гаражі для танків і машин, штабні й інтендантські приміщення, солдатські й офіцерські їдальні — і на всій території не впала жодна бомба, так ніби союзники берегли цей об’єкт, щоб згодом використати його для власних потреб.

Тепер згодилося для радянських громадян — вчорашніх в’язнів концтаборів, каторжних команд, остарбайтерів, рабів поверженого Третього Рейху. Я застав Оссендорфське військове містечко переповнене, хоч «студебекери» ще звозили з Рейнської області людей, для яких вишукували місце, ставлячи в кімнатах двоповерхові койки, ущільнюючи і зовсім витісняючи до залізних танкових гаражів самозвану адміністрацію, що плодилася тут, мов мухи на сонці. П’ятнадцять тисяч чоловік. Майже половина з них — молоді жінки, дівчата, а то й зовсім діти. Та це не завадило якійсь чорнильній душі розписати всіх на полки, батальйони, роти, призначити командирів, запровадити караульну службу, виставити пости, чергових і днювальних і навіть — о, невмируща службістика! — примусити чоловічу частину збірного пункту, тобто цілу дивізію, щодня займатися стройовою підготовкою!

«Додж», на якому ми з майором Йотковим добралися до Хемера, було віддано в моє розпорядження разом з сержантом Наумкіним і автоматниками, моє нове начальство — полковник Воронов і підполковник Дурас — було милостиве: адже мені належало, висловлюючись фронтовою мовою, вирушити на передову. Війна ще тривала, в північних секторах безтурботного німецького неба щодня можна ще було спостерігати кошлато-білі траси німецьких ракет ФАУ-2, які вистрілювалися вже й не знати куди і навіщо, але свідчили про те, що тупий опір фашистської військової машини триває. Я спробував поцікавитися, звідки ж летять фашистські ракети — з Голландії, з Бельгії чи й з самої Німеччини, і що роблять наші доблесні союзники, американці і англійці, і їхні не менш доблесні полководці — генерал Ейзенхауер і маршал Монтгомері, але підполковник Дурас, маслакуватий українець з Вінниччини, вміло і вправно поклав край цій недоречній цікавості, мало не силоміць запхав мене в «додж» і прокректав крізь долоню, прикладену до козирка:

— Капітане Сміян, відправляйтесь на місце своєї нової служби!

До Оссендорфа я добрався тоді пізно вночі. В комендантському корпусі для мене вже тримали велику кімнату з такими вигодами, що й не снилися селянському синові з України, я міг би там спати хоч і до обіду наступного дня, але за фронтовою звичкою схопився, ледь засіріло за вікнами, кинувся під потоки води, якої тут було досхочу в ванній кімнаті, поголився, причепурився, готовий був до всіх боїв на світі. «Вперед, народе, йди на бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!»

До мене з’явилися майор Михно і старший лейтенант Коляда. Були, як і всі наші люди тут, з учорашніх концтабірників, — страшна доля, яку годі збагнути таким благополучним людям, як я, Гаврило Панасович Михно, міцний густобровий чоловік з розумними очима, одягнений був у гімнастерку й галіфе якогось ніби чорнильного кольору, на чорнильних погонах саморобні майорські зірки. Коляда — в американській уніформі: розстебнута вгорі сорочка, штани на випуск, офіцерські ботинки з тонкої шкіри, погони теж саморобні, але з якоїсь попівської ризи, чи що, бо вилискують золотом. Обличчя в Коляди якесь тупе, очі розбігані, рука, яку подав мені, неприємно-пітнява. Як сталося, що саме вони тут у комендатурі разом з американцями, хоч на збірному пункті є й полковники і підполковники, є навіть генерали, три професори, один письменник, два художники, три заслужені артисти? Майора Михна привіз з його товаришами з концтабору чи не найперший «студебеккер». Тут тоді були самі американці, а з ними — Попов і Коляда. На кожного з прибулих треба було заповнювати привезені аж з Америки картки, майор знав англійську мову, засів за ті картки, ось так і застряв у начальстві. Тепер американський комендант підполковник Сейс не відпускає їх од себе, поклавши на них обов’язки своїх заступників, чи що. Попов — перекладач при Сейсі. Він, звичайно, не радянська людина, але на нього можна покластися. Походить з донських козаків. Його батько, козачий осавул, брав участь у повстанні проти радянської влади на Дону, тоді втік за кордон, зумівши вивезти дружину і сина-гімназиста. Зрештою козачий осавул заякорився в далекій Канаді, молодий Попов закінчив там університет, начитався марксистської літератури і газетних повідомлень про небачені успіхи індустріалізації в СРСР, порвав з батьками і через радянське посольство в Оттаві став клопотатися про одержання радянського громадянства і повернення на батьківщину своїх предків. З дозволом повернутися в кишені Попов сів на океанський лайнер, а коли зійшов на берег у французькому порту Гавр, виявилося, що там німці, бо війна після Польщі охопила всю Західну Європу. Попова інтернували, простіше кажучи, кинули за колючий дріт, він просидів у таборі п’ять років аж до приходу союзницьких військ після дня «Д», злості проти фашистів у ньому напризбирувалося стільки, що він одразу кинувся в бій, зважаючи на університетську освіту, канадське командування присвоїло йому звання капітана, так він дійшов до Рейну, а вже тут нарешті здобув можливість приєднатися до радянських людей.

Всю цю заплутану історію переповів мені майор Михно, Коляда тупо мовчав, тільки покивував довбешкою, схвалюючи кожне слово свого старшого товариша, і все це мені якось не дуже сподобалося.

— Ви ж сказали, що знаєте англійську, — звернувся я до Гаврила Панасовича, — а тепер переконуєте мене, що без такого перекладача, як цей Попов, нам ніяк не обійтися. Якось воно не тулиться.

Гаврило Панасович трохи погмикав не без деякої поблажливості і, треба прямо сказати, без належної поштивості до мене, як до справжнього переможця, до речі, єдиного тут на Рейні з-поміж тисяч і тисяч викинутих з війни, тоді, так і не відповівши на моє запитання, запитав у свою чергу:

— А ви, товаришу капітан, якими іноземними мовами володієте?

Доволі несподіване і, сказати б, підступне запитання. В Хемері, випроводжаючи мене до Кельна, підполковник Дурас застерігав:

— Головне, капітан, не піддавайся на провокацію! Як вчить нас товариш Сталін? Пильність, пильність і ще раз пильність!

І ось, мовби почувши застереження підполковника Дураса, ворожі (або просто несвідомі) сили вже провокують мене.