Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 81

— Чом ти мовчиш, Джейн?

Я терпіла страшну муку: ніби якась розпечена залізна рука стисла мені серце. Це була жахлива мить, повна внутрішньої боротьби, мороку, вогню! Жодна людина, що жила будь-коли на землі, не могла б побажати собі кращого кохання над те, яким він кохав мене, і кращого коханого, якого я просто обожнювала. І от я маю відмовитись від кохання й від божества. Те, що я мусила зробити, вкладалося в одне сумне слово: «Втекти!»

— Ти розумієш, Джейн, чого я тебе прошу? Тільки обіцянки: «Я буду ваша, містере Рочестер».

— Містере Рочестер, я не буду ваша. Знову довга мовчанка.

— Джейн, — почав він так ніжно, що я сповнилась нестерпним жалем і вся похолола від зловісного жаху, бо цей тихий голос був схожий на голос лева, що прокидався зі сну. — Джейн, чи не надумала ти піти в світ однією дорогою, а мене лишити на іншій?

— Так.

— Джейн, — провадив він далі, нахиляючись і пригортаючи мене до себе, — ти й тепер так думаєш?

— Так.

— А тепер? — спитав він, ніжно цілуючи мене в чоло й щоки.

— І тепер... — відповіла я, швидко випручавшись з його обіймів.

— О Джейн, як гірко це слухати! Це... це неправильно. Правильно було б любити мене.

— Було б неправильно, якби я вас послухалась.

Його очі метнули дикий погляд, брови підскочили вгору, спотворили риси обличчя; він підвівся, однак усе ще стримував себе. Я вхопилась за спинку крісла, щоб не впасти; я вся тремтіла, проте не втрачала рішучості.

— Хвилинку, Джейн. Уяви собі на мить моє страшне життя, коли ти підеш геть. Ти забереш із собою все моє щастя. А що зостанеться? За жінку — ота божевільна на горішньому поверсі; це однаково, якби ти мене залишила з мерцями он на тому кладовищі. Що мені робити, Джейн? Де знайти собі друга і надію?

— Робіть так, як я: вірте в Бога і в себе самого. Вірте, що в царстві небесному ми знову зустрінемось.

— То ти не передумаєш?

— Ні.

— То ти мене засуджуєш на безрадісне життя і страшну смерть? — спитав він, підвищивши голос.

— Я раджу вам жити безгрішно й умерти спокійно.

— То ти забираєш у мене любов і чистоту? Ти хочеш, щоб я знов повернувся до легковажних розваг, до розпусти?

— Я зовсім не хочу, містере Рочестер, щоб ви поверталися до такого життя, не бажаю я його й собі. Ми обоє, — і ви, і я, — народжені на те, щоб терпіти й страждати, тож скоріться своїй долі. Ви мене забудете раніше, ніж я вас.

— Цими словами ти робиш із мене брехуна і плямуєш мою честь. Я ж сказав, що не можу тебе зрадити, а ти мені кажеш у вічі, що я зраджу, і то скоро. З твоєї поведінки видно, що ти не так мене зрозуміла й перекручуєш мої думки! Невже краще довести свого ближнього до розпачу, аніж переступити людський закон? Чи ж хто постраждає від такого переступу? У тебе немає ні рідні, ні знайомих, яких би ти могла образити, живучи зі мною.

Це була правда. І поки він отак говорив, совість і розум по-зрадницькому виступали проти мене й звинувачували, що я роблю злочин, не слухаючи його. Вони промовляли так само голосно, як і почуття, а почуття нестямно волали в моєму серці: «Погодься! Подумай про його біду, подумай, в якій він буде небезпеці, уяви, що з ним станеться, як ти його покинеш самого, згадай його запальну вдачу, зваж, що з відчаю він зробить не одну дурницю. Заспокой його, приголуб його! Скажи йому: «Я вас кохаю і буду ваша». Кому ти в світі потрібна? Кого принизить твій вчинок?»

Але відповідь була несхитна: «Він принизить мене. Що самітніша я, без друзів і підтримки, то дужче повинна себе поважати. Я дотримуватимусь закону, даного Богом і освяченого людиною... Я не відступлюся від засад, що їх додержувала, бувши при своєму розумі, а не такою божевільною, як тепер. Закони й засади існують не для часу, коли нема спокуси, — вони призначені для таких спокусливих хвилин, як оці, коли тіло й душа бунтують проти їх суворості. Хоч які вони обтяжливі, я їх не зламаю. Якби я могла переступати їх, коли мені заманеться, чого б вони тоді були варті? А вони мають вічну вартість —у це я завжди вірила, а коли й не вірю тепер, то тільки тому, що божевільна, зовсім не при тямі: моїми жилами біжить вогонь, моє серце несамовито б'ється. Мої давні переконання, колишні рішення — ось чого я повинна триматися в цю годину, і я не відступлюся від них.

Я твердо стояла на своєму. Містер Рочестер прочитав це на моєму обличчі. Його лють дійшла краю, і хоч би що сталося далі, він їй мав хоч на якусь мить піддатись. Він підступив до мене, схопив за руку і обняв за стан. Він ніби пожирав мене вогненним поглядом. Я почувала себе тієї миті кволою билинкою, на яку пахнуло палючим жаром. Але я все ще володіла собою і не втрачала певності, що я в цілковитій безпеці. Душа, на щастя, має свого тлумача, часто несвідомого, однак правдивого, — це наші очі. Я глянула в його запекле обличчя і мимоволі зітхнула. Його обійми були болючі, сили вже покидали мене.

— Ніколи, — мовив він, зціпивши зуби, — ніколи я не бачив тендітнішої і водночас непокірнішої істоти. Як взяти в руки, то це ж очеретинка — не більше! (Він добряче труснув мною). Я можу зігнути її двома пальцями, тільки ж який з того пожиток, коли я її зігну, зламаю, знищу? Погляньте в ці очі — перед вами рішуча, непокірна, вільна істота! Вона дивиться на мене сміливо, ба навіть із суворим тріумфом. Хоч би що я зробив з його оболонкою, я ніколи не доберусь до нього самого —

свавільного, прекрасного створіння. Якщо я зламаю, якщо я в своїй люті зруйную цю тендітну в'язницю, то тільки випущу бранку на волю. Я можу бути звитяжцем тільки над домом, але пожилець втече на небо швидше, ніж я стану господарем його тлінного виталища. І саме тебе, духу, — з волею і завзяттям, доброчесністю й чистотою —

прагну я, а не тільки твоєї крихкої оболонки. Тільки з власної волі ти можеш прилинути й пригорнутись до мого серця, та, схоплена силоміць, ти випорснеш з моїх рук, наче невловимі пахощі, що їх я не встигну навіть вдихнути. О, ходи до мене, Джейн!

Мовивши це, він випустив мене зі своїх обіймів і тільки дивився на мене. Опиратися тому поглядові було куди важче, ніж його несамовитим обіймам. Однак тепер було б і зовсім нерозумно поступитись. Я кинула виклик і погамувала його лють, тож я повинна здолати і його печаль. І я рушила до дверей.

— То ти йдеш геть, Джейн?

— Іду, сер.

— Ти мене кидаєш?

— Так.

— І ти більше не прийдеш? І не захочеш бути моєю розрадницею, моєю рятівницею? Виходить, моє глибоке кохання, моя страшна туга, мої нестямні молитви — все це для тебе ніщо?

Яке несказанне піднесення було в його голосі! Як тяжко було сказати: «Так, я іду».

— Джейн!

— Що, містере Рочестер?

— Гаразд, іди, тільки пам'ятай, ти полишаєш мене на муку. Піди до себе в кімнату, гарненько обміркуй усе, що я сказав, зглянься на мої страждання, Джейн, подумай про мене.

Він одвернувся і впав долілиць на канапу.

— Джейн, надіє моя, кохання моє, життя моє! — болісно злітало з його уст. Потім я почула глухе ридання.

Я вже була коло дверей, але, читачу, я повернула назад — я вернулась так само рішуче, як і відступила. Я вклякла перед ним, підняла з подушки й повернула до себе його лице, поцілувала його в щоку і погладила його по голові.

— Хай вас благословить Господь, мій любий господарю! — сказала я. — Нехай Бог береже вас від зла й помилок, направляє, втішає, винагородить за вашу добрість до мене.

— Любов моєї крихітки Джейн була б для мене найкращою винагородою, — відповів він, — а без неї моє серце буде розбите. Але Джейн іще віддасть мені свою любов, атож, і шляхетно, й щедро.

Кров прилила йому до лиця, очі спалахнули вогнем, він скочив на ноги й простяг до мене руки. Та я ухилилася від його обіймів і одразу вийшла з кімнати. «Прощай!» — волало моє серце, коли я йшла від нього. А розпач доказав: «Прощай навіки!»

Я думала, що не засну тієї ночі, та тільки-но я лягла в ліжко, як мене здолав сон. Я полинула в дитинство: мені приснилось, що я лежу в червоній кімнаті у Ґейтсхеді, надворі глупа ніч, а моє серце стискає дивний страх. Той самий промінь світла, який колись так налякав мене, аж я зомліла, знову сковзнув угору стіною й завмер, тремтячи, посеред темної стелі. Я звела голову і подивилася туди. Стеля обернулась на хмари, високі й імлисті; світло стало примарне, як ото буває, коли місяць має от-от проглянути крізь туман. І я чекала, щоб він визирнув, чекала з дивною надією, так ніби мій вирок має бути написаний на його кружалі. І він з'явився, та ніколи місяць не випливає так із хмар: спершу чиясь рука розсунула темну заволоку, а потім у чистій блакиті засяяв не місяць, а біла людська постать, що схилила до землі своє осяйне чоло. Вона пильно дивилася на мене. Вона озвалась до моєї душі; голос був незмірно далекий і водночас такий близький — він шепнув мені в самісіньке серце: