Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 48

Потребу животворної присутності містера Рочестера товариство відчуло особливо гостро, коли одного дня його викликали у справах до Мілкота і він мав повернутися аж пізно ввечері. З обіду пішов дощ, тож екскурсію до циган, які недавно стали табором біля Ґея, довелося відкласти. Дехто з чоловіків пішов до стайні, а юнаки разом з жінками подались до більярдної. Леді Інґрем та леді Лін розважалися грою в карти. Бланш Інґрем, відхиливши всі спроби місіс Дент та місіс Ештон втягти її в розмову, спочатку наспівувала якусь сентиментальну пісеньку та грала на роялі, а потім, узявши з бібліотеки якийсь роман, вмостилася з гордовитою байдужістю на канапі, щоб перебути час до вечора за читанням цікавої книжки. І в кімнаті, і в усьому будинку було тихо. Тільки вряди-годи з більярдної чути було голоси гравців. Вечоріло, і бій годинника вже попередив, що пора переодягатися на обід, коли раптом маленька Адель, яка примостилася коло мені! на підвіконні, скрикнула:

— Містер Рочестер приїхав!

Я озирнулася. Міс Інґрем схопилася з канапи. Інші також відірвалися від своїх занять. Саме цієї хвилі заскрипіли колеса й стало чути тупіт кінських копит по мокрій жорстві. Під'їздила карета.

— Чому це йому заманулося так вертатись? — запитала міс Інґрем. — Адже він виїхав на Мезрурі? І Пілот був з ним. Куди ж ділися його кінь і пес?

Вона підійшла до вікна — висока, в пишній сукні — і стала так близько, що я мусила відхилитися назад, мало не зламавши собі хребта. Зопалу вона мене не помітила, а коли побачила, то скривила губи й перейшла до іншого вікна. Карета стала; візник подзвонив коло дверей, і з карети вийшов чоловік у подорожньому вбранні. Але це виявився не містер Рочестер, а якийсь високий елеґантний незнайомець.

— От тобі й маєш! — вигукнула міс Інґрем. — Вредне мавпеня! (Це до Аделі). Хто посадив тебе на вікні, щоб ти нас дурила! — І вона метнула на мене лютий погляд, ніби в цьому винна була я.

Із холу почулась розмова, і за якусь хвилю до вітальні зайшов подорожній. Він уклонився леді Інґрем, вважаючи її за найстаршу серед дам.

— Здається, мені не пощастило, пані? — запитав він. — Мого друга, містера Рочестера, нема дома? Та я приїхав з далекої дороги і, гадаю, що з огляду на нашу давню дружбу, можу почекати тут до його приїзду.

Незнайомець говорив дуже чемно, але його вимова видалась мені незвичайною — може, не такою вже чужоземною, але й не зовсім англійською. Він міг бути такого віку, як містер Рочестер, тобто мав десь із тридцяти до сорока років. Обличчя його вражало жовтим кольором, та загалом він був гарний чоловік, а надто на перший погляд. Однак придивившись ближче, можна було виявити в його обличчі щось неприємне, чи, скоріше, не зовсім приємне. Його риси були правильні, хоч і дуже мляві, очі великі і, сказати б, гарні, проте в них не було життя, вони здавалися порожніми та бездумними. Принаймні я мала таке враження.

Дзвоник переодягатися на обід розпорошив товариство. Гостя я знову побачила аж після обіду. Він тримався як вдома. Проте його лице сподобалось мені ще менше, ніж першого разу. Воно спантеличило мене: якесь ніби неживе, а водночас мало невловимий вираз. Він блукав очима й нібито зовсім не знав, чого шукає. Це надавало йому дивного виразу. Такого погляду я ніколи не бачила. Хоч цей чоловік був гарний, не мав у собі нічого відразливого, та все-таки чимсь відштовхував від себе. У правильному овалі його гладенького обличчя не було ніякої сили, а в орлиному носі та маленькому червоному роті — ніякої волі. Під низьким рівним чолом не таїлися глибокі думки, а в порожніх карих очах не було тепла.

Сівши, як і завжди, в куточку, я розглядала гостя при світлі жирандолей, що стояли на каміні, бо він вмостився в кріслі коло вогню й тягнувся до полум'я, ніби його морозило. Я порівняла його з містером Рочестером. Різниця між ними була ще більша, ніж між сонним гусаком і гордим соколом чи між сумирною вівцею та її вартівницею — гострозорою вівчаркою. Гість назвав містера Рочестера своїм давнім приятелем.

Кумедна мала бути ця дружба: якнайпереконливіша ілюстрація до старої приказки, що «крайнощі сходяться».

Зо три джентльмени сиділи круг нього, і я часом чула уривки їхньої розмови. Спочатку я не могла розібрати, про що йдеться, бо теревені Луїзи Ештон і Мері Інґрем, що сиділи ближче до мене, заважали мені слухати. Вони перебирали гостя по кісточках і обидві вважали його, на мій подив, вродливим. Луїза сказала, що він «просто чудовий» і що вона таких обожнює, а Мері підкреслила, що він має «гарні вуста й тонкий ніс» і що це її ідеал чоловічої краси.

— А яке в нього чудове чоло! — захоплювалася Луїза. — Гладеньке-гладеньке, без жодної зморщечки! Я просто ненавиджу нерівні лоби! А очі, а усмішка!

Аж тут містер Генрі Лін покликав їх в інший кінець кімнати, щоб домовитися про екскурсію до циганського табору в Ґеї. Це було мені на руку. Тепер я могла зосередити всю свою увагу на гуртку коло вогню. І я відразу ж довідалася, що новоприбулого звати містер Мейсон, що він тільки-но приїхав до Англії з якоїсь тропічної країни. Мабуть, через це він мав таку жовту шкіру й сидів дуже близько до вогню, та ще й у плащі. Згадувано Ямайку, Кінґстон, Спаніштаун, і це свідчило, що він прибув з Вест-Індії. Я дуже здивувалася, коли почула далі, що саме там він уперше зустрівсь і заприятелював з містером Рочестером. Він розповідав, як його приятель не міг витримати палючої спеки, ураганів та злив тих країв. Я знала, що містер Рочестер багато мандрував: місіс Фейрфакс розповідала про це, та я думала, що його мандри обмежувались Європейським континентом. Досі я не чула, що він їздив аж так далеко. Я почала міркувати над цим, та одна несподівана подія урвала мої думки. Містер Мейсон, який щоразу, як відчиняли двері, щулився, попросив підкинути вугілля у вогонь, хоч камін пашів жаром. Лакей, що приніс вугілля, йдучи назад, спинився біля стільця містера Ештона і пошепки щось сказав йому. Я розчула тільки слова «стара відьма» і «причепилась, як смола».

— Скажіть їй, що, коли вона не піде звідси, її посадять до буцегарні, — промовив суддя.

— Стривайте, — втрутився полковник Дент. — Не гоніть її, Ештоне. Можна-бо

розважитися, та ще й добре. Спершу краще спитаймо дам. — І вже зовсім голосно він казав далі: — Шановні пані, ви збиралися йти до Ґея дивитися на циган. А от Сем каже, що одна з них — стара ворожка — прийшла оце зараз у челядню і хоче поворожити «панам». Чи не бажаєте ви її бачити?

— Схаменіться, полковнику, — обурилася леді Інґрем. — То ви станете потурати шахрайству? Женіть її без церемоній, і то чимшвидше.

— Якби ж то я міг змусити її піти, міледі, — сказав лакей. — І ніхто із слуг не може. Як тільки місіс Фейрфакс не умовляла її — вона сіла на стілець біля каміна і каже, що ніщо і ніхто не підведе її з нього, поки їй не дозволять пройти сюди.

— Чого ж вона хоче? — запитала місіс Ештон.

— Вона каже: «поворожу і всю правду скажу», пані, і божиться, що таки зробить це.

— А яка ж вона з себе? — спитали разом обидві міс Ештон.

— Гидка стара відьма, міс, чорна, як сажа.

— Еге, то вона й справді ворожка! — гукнув Фредерік Лін. — Тоді нехай її пустять.

— Ось побачите, — докинув його брат, — ми самі потім пожалкуємо, якщо пропустимо таку розвагу.

— Що ви собі думаєте, діти! — скрикнула леді Лін.

— Я не можу такого дозволити в своїй присутності, — докинула леді Інґрем.

— Не можете, а самі хочете, — глузливо мовила Бланш. Досі вона сиділа мовчки, розглядаючи якісь музичні п'єси. Тепер же, крутнувшися на дзиґлику перед роялем, вона обернулася до всіх. — Я хочу знати свою долю. Впустіть, Семе, ту кралю.

— Моя люба Бланш, подумай тільки...

— Ой мамо! Я це все давно знаю. Хай буде так, як я хочу. Ну, швидше, Семе!

— Авжеж! — підхопила молодь, а за ними дами й джентльмени. — Хай зайде — це буде чудова розвага!

Лакей і далі вагався.

— Коли б ви знали, яка вона... — сказав він.

— Ідіть! — прорекла міс Інґрем, і він вийшов.