Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 22

Директриса прийняла мене під час обідньої перерви. Я сказала їй, що хочу влаштуватися на нове місце, де платня буде вдвічі більша, ніж тут (у Ловуді мені платили тільки п'ятнадцять фунтів річно), і просила її довести це до відома містера Броклґерста або когось із членів комітету, щоб дістати мені рекомендацію. Вона люб'язно погодилася стати за посередницю. Наступного дня вона розповіла усе містерові Броклґерсту, який сказав, що треба написати місіс Рід, бо вона моя опікунка. Цій дамі було послано листа, на який вона відповіла, що я можу робити все на свій розсуд, вона, мовляв, уже давно перестала втручатись у мої справи. Цього листа дали прочитати всім членам комітету. Нарешті, після всієї цієї тяганини, що здалася мені нескінченною, я одержала офіційний дозвіл влаштуватися на ліпшу посаду, якщо мені трапиться така нагода, і, крім того, оскільки я показала себе як добра учениця і вчителька, мені пообіцяли видати відповідну характеристику та свідоцтво про освіту за підписом інспектора цього закладу. Цю характеристику я одержала через тиждень, переслала копію місіс Фейрфакс і дістала від неї відповідь, що мої рекомендації її цілком задовольняють і що через два тижні я можу посісти місце ґувернантки в її домі.

Я почала збиратися в дорогу, і два тижні проминули дуже швидко. Ґардероб мій був не вельми багатий, хоч і цілком достатній для моїх скромних потреб, тож за останній день я встигла спакувати свою валізу, — ту саму, що я вісім років тому привезла з собою із Ґейтсхеда.

Валізу стягли ременями й наклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, де зупинявся диліжанс, а сама я мала прийти туди пішки завтра вранці.

Я почистила мою чорну подорожню сукню, наготувала капелюшок, рукавички й муфту, ще раз заглянула в усі шухляди, чи, бува, нічого не забула. Тепер, коли більше не було ніякої роботи, я сіла, щоб трохи перепочити. Однак мені не сиділося, дарма що була цілий день на ногах. Я була дуже схвильована і ніяк не могла заспокоїтись. Сьогодні ввечері кінчається цілий період у моєму житті, а завтра починається інший. Тож годі й думати про сон у цю ніч, і я наготувалася спостерігати, як відбувається цей перехід.

— Міс, — промовила покоївка, котра зустріла мене у вестибюлі, де я тинялася, мов неприкаяна, — вас хтось питав внизу.

«Мабуть, приїхали по валізу», — подумала я і одразу кинулася до східців. Щойно я пробігла повз маленьку вітальню, або учительську, двері якої були напіввідчинені, як звідти хтось вискочив.

— Вона! Це вона! Я б її будь-де впізнала! — вигукнула незнайома, зупиняючи мене й хапаючи за руку.

Я подивилась на неї. Переді мною стояла жінка, на вигляд добре вдягнена служниця, огрядна, хоч іще досить молода й гарна, чорнява, чорноока, з рум'яними щоками.

— Ану вгадайте, хто я така! — сказала вона, усміхаючись; голос і усмішка здались мені дуже знайомі. — Невже ви зовсім мене забули, міс Джейн?

За мить я вже ніжно обіймала й цілувала її. «Бесі! Бесі! Бесі!» — повторювала я схвильовано, а вона тільки сміялась крізь сльози. Потім ми обидві пішли до вітальні. Біля каміна стояв маленький хлопчик-триліток у шотландській курточці й штанцях.

— Це мій синок, — сказала Бесі.

— То ви одружені, Бесі?

— Так, уже п'ятий рік, з візником Робертом Лівеном. Крім Бобі, в мене є ще донечка, я назвала її Джейн.

— Ви вже не живете в Ґейтсхеді?

— Ми мешкаємо в будиночку воротаря; старий воротар пішов від нас.

— Ну, як вам там усім живеться? Розказуйте мені геть усе, Бесі, тільки спершу сядьте. А ти, Бобі, іди до мене на коліна.

Проте Бобі присунувся ближче до мами.

— А ви мало виросли, міс Джейн, і майже не поповніли, — провадила далі місіс Лівен.

— Мабуть, вам не дуже солодко жилося в цій школі: он міс Рід на цілу голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі за вас ширша.

— Джорджіана, певно, гарна, Бесі?

— Дуже. Минулої зими вона поїхала з матір'ю до Лондона; там усі захоплювалися нею,

а один молодий лорд навіть закохався й хотів одружитися, але його рідня була проти. І, уявіть собі, він і міс Джорджіана надумали тікати, та їх вистежили й завернули. А виказала їх міс Рід, я гадаю, із заздрощів. Тепер сестри живуть, як кішка з собакою, — самі тільки сварки.

— Так, так. Ну а як там Джон Рід?

— З ним не все так гаразд, як би хотілося його матері. Він пішов учитись до університету, та його звідти виключили — так, здається, там кажуть? Тоді дядьки захотіли зробити з нього адвоката і послали його вивчати право. Тільки ж це такий непутящий хлопець, що з нього навряд чи що вийде.

— Який він із себе?

— Дуже високий. Дехто називає його вродливим юнаком, але я б цього не сказала — у нього надто товсті губи.

— А як поживає місіс Рід?

— Пані огрядна і з лиця нічого, але, мені здається, вона весь час стурбована, їй не до вподоби поведінка мастера Джона: надто вже він тринькає гроші.

— Це вона тебе сюди послала, Бесі?

— Ні, повірте, я давно вже хотіла навідати вас, а коли оце почула, що від вас був лист і що ви переїжджаєте в інше місце, я подумала собі ще раз глянути на вас, поки ви не заїхали дуже далеко.

— Боюсь, ви в мені розчаровані, Бесі, — мовила я, сміючись; я помітила, що її погляд, хоч який був шанобливий, аж ніяк не виказував захоплення.

— Та ні, міс Джейн... Ви дуже елеґантні, як справжня леді, такою я вас і сподівалася побачити: адже в дитинстві ви не були красунею.

Я всміхнулася, почувши її відверту відповідь. Я відчувала, що вона каже правду, однак, признаюсь відразу, її слова мене трохи засмутили: у вісімнадцять років кожній дівчині хочеться подобатись, і не дуже приємно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність.

— Певно, ви тепер дуже розумна, — провадила далі Бесі, ніби втішаючи мене. — Чого ви навчились? Ви вмієте грати на піаніно?

У вітальні стояло піаніно. Бесі відкрила його і попросила мене сісти й заграти їй що-небудь. Я заграла один-два вальси, і вона була в захваті.

— Наші панночки не вміють так добре грати! — вигукнула вона в захопленні. — Я завжди казала, що ви здібніші до науки, ніж вони. А ви вмієте малювати?

— Онде над каміном одна з моїх картин. То був пейзаж, намальований аквареллю, — я його подарувала директрисі із вдячності за її люб'язне посередництво; вона вставила картину в засклену раму.

— Ой, як гарно, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель малювання, а за самих панночок я вже мовчу: далеко їм до вас. А ви вчили французьку мову?

— Так, Бесі, я можу читати й розмовляти по-французькому.

— І ви вмієте шити й вишивати?

— Умію.

— То ви тепер справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде. Ви доб'єтеся свого і без допомоги рідні... Я ще хотіла спитати вас, міс Джейн, чи ви коли-небудь чули про своїх родичів по батькові?

— Зроду не чула.

— Як ви знаєте, пані завжди казала на них, що вони бідняки й зовсім прості люди. Може, вони й бідні, та, як на мене, вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Якось років із сім тому такий собі містер Ейр приїхав у Ґейтсхед і хотів вас бачити. Пані відповіла, що ви вчитесь у школі за п'ятсот миль. Йому, здавалося, було дуже прикро, та він не міг довго залишатись, бо їхав кудись за кордон і його корабель за день-два мав відпливти з Лондона. На вигляд він справжній джентльмен, і я гадаю, що це брат вашого батька. —А куди він мав їхати, Бесі?

— На якийсь острів за тисячі миль, де роблять вино... Наш буфетник казав мені...

— Мадейра? — підказала я.

— Еге ж, саме так — достоту так він його й називав.

— І він потім поїхав?

— Так він і години у нас не пробув. Пані поводилася з ним дуже гордо, а потім називала його нікчемним гендлярем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином.

— Цілком можливо, — сказала я. — А може він службовець або аґент якоїсь виноробної фірми.

Ми з Бесі ще з годину говорили про минуле, потім вона пішла. Ще протягом кількох хвилин ми бачились наступного ранку в Лоутоні, коли я чекала на диліжанс. Нарешті ми попрощались коло дверей заїзду «Герб Броклґерстів», і кожна попрямувала своєю дорогою: вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав забрати її назад до Ґейтсхеда, а я сіла в диліжанс, що мав відвезти мене до місця моєї нової роботи і нового життя в незнаних околицях Мілкота.