Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 19

Моїм улюбленим місцем був великий гладенький камінь, сухий і білий, що лежав посеред струмка. До нього можна було дістатися тільки вбрід, і я брела туди по воді босоніж. На камені могли вільно поміститися двоє, і ми завжди сиділи там з моєю новою подругою. Останнім часом я заприятелювала з дівчинкою, на ім'я Мері Ен Вілсон, розумною і спостережливою, її товариство мені подобалось — вона була дотепна й своєрідна, і я почувалася з нею легко й невимушено. Старша за мене на кілька років, вона краще знала життя, розповідала мені багато цікавого і могла вдовольнити мою допитливість. До моїх наївних розмов вона ставилась вибачливо, ніколи мене не спиняла й не повчала. Мері Ен мала нахил до оповіді, я — до роздумів, вона любила пояснювати, а я розпитувати. Тому ми добре ладнали одна з одною і наше спілкування було приємне, хоч і не дуже корисне для нас. А де ж була Елен Бернс? Чом я не проводила ці любі дні свободи з нею? Хіба я її забула? Чи, може, стала такою легковажною, що мені надокучила її щира приязнь?

Безперечно, Мері Ен Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою подругою: вона тільки розповідала мені смішні історії та балакала зі мною про те про се, що ж до Елен, то вона вміла пробудити у кожного, кому випадало щастя розмовляти з нею, інтерес до високих матерій. Все це правда, читачу, я й сама це знала і почувала. Хоч яка я недосконала істота — з багатьма вадами і зовсім нечисленними гарними рисами, однак мені ніколи не набридала Елен Бернс, мене ніколи не покидало почуття прихильності до неї, таке сильне, ніжне й шанобливе, яке потім рідко прокидалося в мені. Та й хіба ж могло бути інакше? Адже Елен завжди і в усьому виявляла до мене щиру, лагідну приязнь, що її не могли затьмарити ні непорозуміння, ані роздратування. Але Елен була хвора, я не бачила її вже кілька тижнів; я навіть не знала, у якій кімнаті на горішньому поверсі вона лежала. Я дізналась, що її не поклали в лазарет, де лежали тифозні, бо вона хворіла на сухоти, а сухоти я в своєму невіданні вважала за якусь легку недугу, що її можуть вилікувати час і дбайливий догляд.

Мою думку підтверджувало й те, що в сонячні дні міс Темпл двічі або тричі виводила Елен погуляти до саду. Проте мені й тоді не дозволяли підходити й розмовляти з нею; я тільки бачила її з вікна класної кімнати, до того ж не дуже виразно, бо вона була тепло закутана й сиділа віддалік на веранді.

Одного вечора на початку червня я допізна загулялася в лісі з Мері Ен; ми, як звичайно, відокремились від гурту й зайшли так далеко, аж заблудили й мусили питати дорогу в одинокій хатині, де мешкали чоловік і жінка, які пасли в тому лісі табун напівдиких свиней. Коли ми повернулися, вже зійшов місяць; біля садової хвіртки ми побачили поні, на якому до нас приїжджав лікар. Мері Ен зауважила, що, мабуть, комусь із хворих дуже погано, якщо в таку пізню пору викликали містера Бейтса. Вона пішла в дім, а я затрималась на кілька хвилин надворі, щоб посадити на своїй грядці кілька кущиків, викопаних у лісі: я боялась, що вони зів'януть, пролежавши до ранку. Потім я ще трохи постояла в саду. Вже впала роса, солодко пахли квіти; вечір був чудовий, тихий, теплий, на заході ще червоніла заграва, обіцяючи й на завтра гарний день. Повний місяць велично випливав на потемнілому сході. Я по-дитячому милувалася цією красою, коли раптом мені набігла в голову гнітюча думка: «Як сумно лежати зараз у ліжку і знати, що тобі загрожує смерть! Цей світ такий прекрасний! Тяжко розлучатися з ним і йти невідомо куди!»

І тоді я вперше спробувала осягнути розумом вкладені мені в голову уявлення про небо й пекло, і вперше відсахнулася перед незбагненним, і вперше, озирнувшись довкола, я побачила всюди безмежну порожнечу. Я відчувала тільки одну-єдину точку опори — сучасне, все інше здавалося мені безформним туманом і бездонною прірвою, і я здригнулась від страху, що можу заточитися й полетіти в цей хаос. Поринувши в ці нові для мене роздуми, я раптом почула, як одчинились парадні двері: вийшов містер Бейтс, а за ним доглядальниця. Вона постояла, поки він сів на свого коника й поїхав. Доглядальниця вже хотіла була зачинити двері, коли я підбігла до неї.

— Як почуває себе Елен Бернс?

— Дуже погано, — відповіла вона.

— То до неї приїжджав містер Бейте?

— Так.

— І що ж він сказав?

— Та каже, вона вже недовго буде з нами.

Якби хтось сказав це вчора, я б тільки подумала, що Елен мають відвезти додому, в Нортумберленд. Я б і не запідозрила, що вона вмирає. Та зараз я збагнула це одразу. Мені стало ясно, що Елен Берне уже недовго жити і що вона невдовзі полине в царство духів, якщо тільки таке царство справді існує. Мене охопив жах, потім я відчула невимовний жаль, а далі бажання, скоріше потребу, побачити її. Я спитала, в якій кімнаті вона лежить.

— Вона в кімнаті міс Темпл, — відповіла доглядальниця.

— А мені можна зайти й поговорити з нею?

— Ой ні, дитинко! Навряд чи це можливо! Тобі час додому. Ти теж можеш захворіти,

якщо залишишся в саду: вже впала роса.

Доглядальниця зачинила парадні двері. Я подалася коридором до класної кімнати і ввійшла туди саме вчас: уже вибило дев'яту годину, і міс Мілер кликала учениць до спальні.

Минуло зо дві години, вже, певно, було десь близько одинадцятої, а я все ще не могла заснути. У спальні панувала мертва тиша, і, подумавши, що мої товаришки міцно сплять, я нечутно підвелася, натягла сукню поверх нічної сорочки, вислизнула босоніж у коридор і попрямувала до кімнати міс Темпл, що була в другому кінці будинку. Я добре знала туди дорогу, до того ж яскраве сяйво літнього місяця, що стояв у безхмарному небі, лилося у вікна в коридорі, освітлювало мені шлях. Запах камфори і деревного оцту вдарив мені в ніс, коли я наблизилася до дверей тифозної палати, і я мерщій поминула її, боячись, що мої кроки почує чергова доглядальниця.

Я тремтіла від страху, що хтось помітить мене і заверне назад. Я будь-що-будь хотіла побачити Елен, хотіла обняти її, перш ніж вона помре, поцілувати її востаннє, востаннє поговорити з нею.

Зійшовши вниз сходами, я покралася нижнім поверхом; мені пощастило тихенько відчинити й прихилити за собою двоє дверей. Нарешті я дійшла до ще одних сходів і, піднявшись ними, опинилась перед дверима кімнати міс Темпл. Крізь замкову щілину та з-під дверей пробивалося світло; довкола панувала глибока тиша. Підступивши ближче, я побачила, що двері трохи прочинені, — мабуть, для того, щоб у кімнату недужої могло заходити свіже повітря. Сповнена рішучості й нетерпіння, із серцем, що завмирало від горя і болю, я відчинила двері й заглянула в кімнату. Я шукала очима Елен і водночас боялась побачити її мертвою.

Поруч з ліжком міс Темпл, напівзакрите білою запоною, стояло дитяче ліжко. Я розгледіла обриси тіла під ковдрою, однак лице ховалося за завісою. Доглядальниця, з якою я розмовляла в саду, спала, сидячи в кріслі; на столі тьмяно блимала свічка. Міс Темпл ніде не було видно. Згодом я дізналась, що її покликали в тифозну палату до дівчинки, яка почала марити. Я перейшла кімнату і спинилася перед ліжком; моя рука торкнулася запони, однак я вирішила спершу заговорити, а тоді вже її відслонити. Я все ще боялася побачити перед собою мертве тіло.

— Елен! — прошепотіла я. — Ти не спиш? Вона поворухнулася, відгорнула запону, і я побачила її лице — бліде, схудле, але цілком спокійне; вона так мало змінилась, що мій страх миттю розвіявся.

— Невже це ти, Джейн? — спитала вона своїм лагідним голосом.

«Ні, — подумала я. — Вони помиляються, Елен не вмирає! У неї таке спокійне лице, і говорить вона так спокійно».

Я нахилилась над ліжком і поцілувала її: чоло було холодне, щоки позападали, руки схудли, проте усмішка була та сама.

— Чом ти сюди прийшла, Джейн? Вже дванадцята година, я чула, як пробило одинадцяту кілька хвилин тому.

— Я прийшла навідати тебе, Елен. Я чула, що ти дуже хвора, тож не могла заснути, не поговоривши з тобою.

— Виходить, ти прийшла зі мною попрощатися і, мабуть, вчасно.