Прорив блокади - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 3

- Ач який швидкий! - відповів Джеймс Плейфер.- А звуть тебе як?

- Крокстон, ваш слуга покірний.

Капітан відступив на кілька кроків назад, щоб ліпше роздивитися цього геркулеса, який так зухвало набивався йому в матроси. Постава, тіло, весь вигляд незнайомця аж ніяк не спростовували його слів. Відчувалося, що він справді наділений від природи великою фізичною силою і що відваги йому теж не позичати.

- Де ти плавав? - спитав Джеймс Плейфер.

- Скрізь потроху.

- А ти знаєш, з якою метою вирушає в море «Дельфін»?

- Знаю, і саме це мене до вас привело.

- Ну, гаразд, чорти б мене взяли, якби я відпустив хлоп'ягу твого гарту. Йди знайди мого помічника містера Метью, і хай він запише тебе, в команду.

Сказавши ці слова, Джеймс Плейфер сподівався, що його співрозмовник круто обернеться й побіжить на бак корабля. Одначе він помилився. Крокстон не зрушив із місця.

- Ти хіба не чув,- що я тобі сказав? - спитав капітан.

- Чув,- відповів матрос- Але це не все, я маю до вас іще одну пропозицію.

- О, ти вже мені набрид! - сердито відрубав Джеймс.- У мене не так багато часу, щоб я гаяв його на пусті балачки.

- Я заберу його у вас зовсім трохи,- відповів Крокстон.- Ще два слова - і кінець. Зараз я вам усе викладу. В мене є племінник.

- У твого племінника чудовий дядько,- відповів Джеймс Плейфер.

- Ет! - відказав Крокстон.

- Ти коли-небудь закінчиш чи ні? - спитав капітан з явним нетерпінням у голосі.

- Так от у чім справа. Коли наймають дядька, то на додачу беруть і племінника.

- Та невже?

- Безперечно. Такий звичай. Ці двоє не продаються окремо.

- І що ж він таке, твій племінник?

- П'ятнадцятирічний хлопець, юнга, якого я навчаю матроського ремесла. Він беручкий до діла, й колись із нього вийде добрий моряк.

- Так затям собі, Крокстоне - вихователю юнг: «Дельфін» - не школа для шмаркачів.

- Не будемо говорити погано про юнг,- відказав Крокстон.- Один із них став адміралом Нельсоном, а інший - адміралом Франкліном.

- Ну, біс із тобою, приятелю,- відповів Джеймс Плейфер.- Язик у тебе підвішений добре, й мені подобається, як ти ним орудуєш. Приводь свого племінника. Але якщо його дядько виявиться не таким силачем, як ти запевняєш, дядькові доведеться мати справу зі мною. Іди і щоб через годину ти був тут.

Крокстонові не треба було двічі це повторювати. Він досить незграбно віддав честь капітанові «Дельфіна» і спустився трапом на пристань. Через годину він уже був на борту корабля із своїм племінником, хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, тендітним і трохи наче кволим; він мав боязкий і здивований вираз обличчя і був явно не до пари своєму дядькові з його самовпевненістю та фізичною силою. Крокстон мусив навіть підбадьорити його кількома енергійними словами.

- Ану вище голову! - сказав він - Нас тут не з'їдять, хай йому чорт! І, зрештою, ще є час повернутись назад.

- Ні, ні! - відповів хлопець.- І хай поможе нам бог! Того ж таки дня матроса Крокстона та юнгу Джона Стіггса внесли до списків команди «Дельфіна».

На п'яту наступного ранку кочегари розпалили в топках пароплава жаркий вогонь. Палуба затремтіла від двигтіння казана, і пара із свистом шугнула крізь клапани. Настала мить відплиття.

Незважаючи на ранню годину, на пристані й на мосту Глазго-брідж юрмився досить великий натовп. Люди прийшли попрощатися з відважним кораблем. Вінсент Плейфер теж прийшов обняти на прощання капітана Джеймса, але він повівся за цих обставин, як римлянин стародавніх добрих часів. Він тримався по-геройському, і два лункі поцілунки, які він вліпив племінникові, свідчили про його незламну рішучість.

- Вирушай, Джеймсе,- сказав він молодому капітанові.- Пливи швидко і повертайся ще швидше. А головне, не забудь скористатися всіма вигодами свого становища. Продавай дорого, купуй дешево, і ти здобудеш повагу свого дядька.

Після цих повчальних слів, запозичених із «Посібника для негоціантів», дядькои небіж розлучилися, а всі гості покинули борт корабля?

У ці хвилини Крокстон та Джон Стіггс стояли поруч на баку, і дядько казав племінникові:

- Усе буде добре, усе буде гаразд! Через дві години ми вже вийдемо у відкрите море. Наша подорож почалася досить незвичайно, а закінчиться успішно, я цього певен!

Замість відповіді юнга міцно стиснув руку Крокстона.

- Як там тиск пари? - спитав Джеймс Плейфер у свого помічника.

- Нормальний, капітане,- відповів містер Метью.

- От і гаразд. Віддайте швартови.

Необхідний маневр зразу виконали. Гвинти прийшли в рух. «Дельфін» здригнувся, зрушив з місця, пройшов між кораблями, що стояли в порту на якорі, й незабаром зник з-перед очей натовпу, який вітав його останніми «ура».

По річищу Клайду пройшли без особливих труднощів. Можна сказати, що русло цієї річки рукотворне і створила його рука хазяїна. Завдяки роботі землечерпалок та постійній очистці її глибина за останні півсотні років досягла п'ятнадцяти футів, а ширина між набережними міста збільшилася втричі. Незабаром ліс щогл і труб сховався за туманом і димом. Дзенькіт молотів у ливарнях та стукіт сокир на будовах завмер у далечині. Проминули селище Партік, і тепер замість заводів по берегах тяглися сільські будинки, вілли, маєтки. Раз у раз зменшуючи оберти своєї парової машини, «Дельфін» петляв між дамбами, які утримують річку в берегах. Фарватер там місцями дуже вузький, але це не така вже незручність, бо для судноплавної річки куди більше важить глибина, ніж ширина. Біля стерна стояв один із найкращих лоцманів Ірландського моря; він упевнено вів пароплав між плавучих бакенів, кам'яних стовпів та куп каміння, що позначали фарватер,;- на кожному такому знакові було встановлено ліхтар. Залишилося позаду й містечко Ренфру. Далі потяглися Кілпатрікські пагорби, і Клайд поширшав, виходячи в затоку Баулінга, від якої починається канал, що з'єднує водним шляхом Едінбург і Глазго.

Нарешті з'явився огорнутий туманом силует Дамбартонського замку, здіймаючись угору на чотириста футів, потім на хвилях, які розходились від «Дельфіна», затанцювали кораблі на рейді Порту-Глазго. Ще через кілька миль проминули і Грінок, батьківщину Джеймса Уатта. На той час «Дельфін» уже доплив до гирла Клайду і був на вході до затоки, через яку він переносить свої води у Північний канал. Там на пароплав накотилися перші морські хвилі.

Потім пройшли попід мальовничими берегами острова Арран, обігнули мис Кентайр, що виступає в канал, мали нагоду роздивитися острів Ретлін, а тоді лоцман пересів у шлюпку й повеслував до свого невеличкого катера, що погойдувався на хвилях у відкритому морі. «Дельфін» перейшов під команду свого капітана і взяв курс до північного узбережжя Ірландії. То був морський шлях, яким користувалося не так багато кораблів, і скоро останні клапті Європейського суходолу зникли з очей. Пароплав, один-однісінький, вийшов у відкритий океан.

III. В ОКЕАНІ

«Дельфін» мав добру команду. То були не військові моряки, не абордажні матроси, а люди, які вправно виконували обов'язки, необхідні під. час маневрів. А це все, що було треба «Дельфінові». Ті хлопці були народ відчайдушний, але кожен більш або менш мав у собі жилку купця. Вони прагнули не слави, а багатства і не збиралися воювати за прапор, який майорів над їхнім кораблем. Не мали вони й вимпелів, що їх гордо підіймають під гарматні постріли. А втім, уся артилерія «Дельфіна» складалася з двох маленьких мортир, що годилися лише подавати сигнали.

Зате «Дельфін» мав дуже швидкий хід. Він цілком виправдовував надії, що їх покладали на нього конструктори й капітан. Незабаром британські територіальні води залишилися далеко позаду. Поки що їм не зустрівся жоден корабель: великий океанський шлях був вільний. Правда, кораблі північноамериканського військового флоту не мали права напасти на судно під англійським прапором. Але вони могли стежити за ним, щоб перешкодити йому прорвати лінію блокади. Тому Джеймс Плейфер усім пожертвував заради швидкості ходу свого корабля; він хотів мати певність, що зможе відірватись від будь-якого переслідування.