Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 32

Талькавові, що зважив всі ці обставини, залишалось тільки чекати на дальші події, і він чекав, напівпідвівшись, охопивши голову руками й спершись ліктями на коліна, втупивши погляд удалину, як людина, що її збудила зненацька і нагла тривога.

Так минула година. Хтось інший на місці Талькава, заспокоєний навколишньою тишею, знов уклався би спати. Але там, де чужинець не побачив би нічого непевного, збуджене й загострене природпе чуття підказало індіянинові, що небезпека близько. Раптом Таука стиха заіржала. Повернувши голову до війстя рамади, вона втягувала тріпотливими ніздрями повітря.

- Таука зачула якогось ворога, - пробурмотів Талькав і вийшов за огорожу, щоб пильно оглянути рівнину.

Навколо досі стояла тиша, але вона була неспокійна. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно сновигали серед кущів курра-маммель. Тут і там миготіли рухливі блискучі цятки - вони то схрещувались, то згасали, то знову засвічувались. Здавалось, на величезному дзеркалі лагуни сплітались у фантастичному танку відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужинець, безперечно, узяв би ці летючі іскри за світляків, котрі мерехтять вночі в багатьох місцях пампи, але Талькава вони не могли ввести в оману: він збагнув, що то за ворог. Індіянин набив рушницю і став на чатах біля входу в рамаду.

Він чекав недовго. Чудний крик - чи то гавкіт, чи то виття, - розітнувся пампою. Йому відповів постріл з карабіна, і тоді залунали жахливі зойки, немов заволала враз сотня горлянок.

Нагло розбурхані, Гленарван і Роберт зірвалися на рівні ноги.

- Що сталося? - вигукнув Роберт.

- Індіанці? - запитав Гленарван. 

- Hi, - відповів Талькав, - агуари.

- Агуари? - запитуючи Гленарвана поглядом, перепитав Роберт.

- Так, - відповів той, - червоні вовки пампи.

Обоє схопили зброю і приєднались до Талькава. Він указав на рівнину, відкіля долинав жахливий концерт хижаків. Роберт мимоволі відступив на крок.

- Ти не боїшся вовків, мій хлопчику? - спитав його Гленарван.

- Ні, сер, - твердо відказав хлопчина. - З вами я нічого не боюся.

- От і гаразд. Ці агуари не дуже страшні; якби їх не була така сила, вони мене зовсім не турбували б.

- Хай хоч і сила! - відказав Роберт. - Ми ж добре озброєні, спробуй лишень до нас підійти!

- І ми їх гостинно зустрінемо!

Кажучи так, Гленарван хотів заспокоїти хлопчика, але потай з жахом думав про зграю розлючених нічних хижаків. Може, їх налічувалось тут кілька сотень, - і трьом чоловікам, хоч би й добре озброєним, не до снаги буде відборонитись від такої тьми звірів.

Коли патагонець вимовив слово “агуар”, Гленарван одразу згадав: так у пампі називають червоного вовка. Природознавцям цей хижак відомий під назвою canis jubatus. Заввишки він як великий собака, з лисячою головою, червоно-брунатний на масть, а вздовж хребця в нього стовбурчиться, неначе грива, смуга чорної шерсті. Це дуже меткий і надзвичайно сильний звір. Живе він переважно поблизу боліт і плавом переслідує водяних тварин. Ніч вигонить червоного вовка із його лігва, де він спить удень. Особливо бояться його в естансіях, тобто великих скотарських господарствах, розташованих у пампі, бо голодний агуар нападає навіть на велику худобу й чинить чималі спустошення. Зустріч з поодиноким червоним вовком не страшна, але зі зграєю голодних агуарів - вельми небезпечна, і краще вже наразитися на одного кугуара чи ягуара, з яким можна битись сам на сам.

Дослухаючись до виття, вдивляючись у тіні, котрі метались рівниною, Гленарван збагнув, що до берегів Гуаміні бігло безліч агуарів. Вони нюхом відчули здобич - коняче й людське м’ясо, і кожен з них покладав собі повернутися до лігва з своєю часткою. Отже, мандрівникам загрожувала страшна небезпека.

Тим часом коло вовків щільнішало. Коні пробудилися й кинулись, пойняті жахом.

Лише Таука била копитом у землю, силкуючись розірвати недоуздок, щоб звільнитись і помчати геть звідсіль. Талькав безперестанку насвистував - тільки в такий спосіб можна було її вгамувати. Гленарван і Роберт стали біля входу в рамаду, готові до оборони. Вони вже націлились у перший ряд агуарів, аж раптом Талькав одвів рукою вгору їхню зброю.

- Чого хоче Талькав? - спитав Роберт.

- Він нам забороняє стріляти, - відповів Гленарван.

- Чому?

- Може, він вважає, що не настав час!

Але причина Талькавової поведінки була набагато важливіша, й Гленарван зрозумів це, коли індіанець, перевернувши свою відкриту порохівницю, показав - вона майже порожня.

- Ну, що? - спитав Роберт.

- А те, що треба берегти наші припаси. Сьогоднішнє полювання нам дорого обійшлося, свинцю й пороху залишилося обмаль. Вистачить на пострілів двадцять.

Хлопець нічого не сказав.

- Ти не боїшся, Роберте?

- Ні, сер.

- То й добре, мій хлопчику.

О цій хвилині розітнувся постріл: Талькав звалив на землю надо зухвалого звіра. Вовки, що насувались щільними лавами, відступили й з’юрмились кроків за сто від загону. Зараз же Гленарван, на знак індіанця, заступив його місце, а Талькав заходився згрібати постілки, суху траву, все, здатне горіти. Згорнувши все на купу біля входу в рамаду, він укинув туди кілька розжарених вуглинок. Невдовзі на чорному тлі неба запалала висока вогняна завіса, і між омахами полум’я можна було розгледіти рівнину, освітлену рухливою загравою. Тепер Гленарван пересвідчився на власні очі, проти якої сили-силенної хижаків їм доводилось боронитись. Навряд чи хто бачив будь-коли таке страхітливе збіговище вовків, та ще й до краю збуджених голодом. Вогняна перепона, що її спорудив Талькав, зупинила агуарів, але й подвоїла їхню лють. Декілька вовків наблизились навіть до вогнища й обпекли собі лапи. Аби стримати цю страшну навалу, доводилось вряди-годи палити з карабінів, і невдовзі близько п’ятнадцяти вовчих трупів вже вкривали рівнину.

Становище обложених тепер було не таке загрозливе. Поки є порох, поки вогняна завіса загороджує вхід до рамади, можна не боятися нападу. А далі, що робити далі, коли ці засоби захисту дійдуть краю? Гленарван глянув на Роберта, й серце йому стислося. Забуваючи про себе, він думав лишень про цього хлопчика, такого мужнього, як на свій вік. Роберт був блідий, але міцно тримав зброю, без страху очікуючи наскоку розлючених звірів.

Між тим Гленарван, тверезо розміркувавши, вирішив негайно шукати способу, як вийти із скрути.

- За годину, - сказав він сам собі, - в нас не буде ані пороху, ані куль, ані вогню. Не слід цього чекати. Треба діяти.

І, повернувшись до Талькава, пригадуючи всі іспанські слова, що збереглися в його пам’яті, він почав розмову, котру часто переривали постріли.

Нелегко було цим двом чоловікам порозумітися. На щастя, Гленарванові були відомі звички червоних вовків. Якби не це, він би не спромігся збагнути слова й жести патагонця. І все ж таки минуло чверть години, перш ніж він зміг переказати Робертові свою розмову з Талькавом. Гленарван спитав індіанця, як, гадає він, треба чинити в їхньому майже безнадійному становищі.

- І що він відповів? - спитав Роберт.

- Талькав каже: ми повинні за всяку ціну триматися до ранку. Агуар виходить на полювання тільки вночі, а з першими проблисками дня повертається у своє лігво. Це нічний хижак, звір-боягуз, що ховається від денного світла, - справжня чотиринога сова!

- Ну, то будемо захищатися до ранку!

- Будемо захищатися, мій хлопчику, і візьмемось за ножі, коли вже не зможемо палити з рушниць.

Талькав уже давав цьому взір коли якийсь вовк надто близько підкрадався до вогню, озброєна ножем довга рука індіанця розтинала полум’я - і за мить ніж здіймався вгору, червоний від крові.

Однак засобам захисту вже надходив край. Близько другої години ночі Талькав кинув у багаття останній віхоть сухої трави, а пороху залишилось тільки на п’ять набоїв.

Гленарван обвів усе навколо тужним поглядом.

Він думав про хлоп’я, що стояло поруч, про друзів, про всіх, кого він любив.