Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 9

Думка про Ізу — наче дотик потопельника. Влада пересмикнуло.

«…крім своїх шахів».

«Я розумний, — кидав Влад у відповідь. — Ти не помітила? Я дотепний…»

«Мене всі люблять», — хотів він додати. — «Усі потребують моєї допомоги».

«Нікому ти не потрібен, — жорстоко заперечувала Іза. — Та хто ти такий? Таких, як ти, в кожнім класі по два десятки…»

«Відчини! Ну, відчини! Будь ла-а-ска! А-а-а!»

З’являвся страшний спогад — і світ втрачав реальність, обпливав брижами сизої шибки. Можливо, Іза справді була божевільною? Але чому раніше, до зустрічі з Владом, це божевілля не давалося взнаки?

Автобус звернув на ґрунтову дорогу. До табору залишалося хвилин п’ятнадцять хитавиці. Влад приплющив очі, купаючись, як у киселі, у несподіваній самотності.

«А що би ви робили без мене? — подумав він з несподіваною жорстокістю. Що би ви без мене робили?»

Автобус загальмував. І, дивлячись на веселенькі шеренги корпусів, Влад пообіцяв собі півтора місяця не думати про Ізу, ні про сизу шибку, ані про дерево з блідими грибами.

«Мамо! Зі мною все гаразд. Я вже самостійний. Не хвилюйся. Влад».

Телеграфістка кинула схвальний погляд — вирішила, напевно, що бачить перед собою найтурботливішого сина на багато кілометрів довкруж. Тим часом Влад мав намір завдати мамі купу неприємних клопотів.

Влад потішив себе надією, що телеграма хоч трішки придасться для маминого спокою — ну, хоч крапелиночку. Вчора, коли вони бачилися, Владові плани на сьогоднішню втечу вже цілковито визріли і він уже встиг навіть разів зо триста повторити, наче заклинання, що в нього усе в порядку і, чи сяк чи так, усе буде гаразд…

Він розрахувався з телеграфісткою, завдав рюкзак на плече і ступив під ранкове сонце.

Похопляться за ним години через півтори — за обідом… Цікаво, які в них будуть обличчя?

Владу уявилася географічка, яка цього року виявилася ще й начальником табору. Червонясті плями на запалих щоках, чіпкий погляд: «Скажи, навіщо ти це зробив?»

Підійшла електричка — напівпорожня. Влад закинув рюкзак на дірчасту, як волейбольна сітка, полицю і сів біля вікна, спиною по ходу потяга.

«Навіщо ти це зробив?!»

Він жодного поняття не мав, навіщо. Хіба йому було зле в таборі? Дурня, значно краще, ніж позаминулого року і, навіть, торік. Скучив за мамою? Дивно для чотирнадцятилітнього підлітка, якого до того ж відвідують щотри-щочотири дні (ох же й благав він маму, просив, просив: ну, не мотайся ти так часто! Скільки часу і сил убивається на ці поїздки, та невже я не проживу тиждень без полуниці?!)

Якби він повернувся зараз додому — мама просто додзвонилася б до табору, ну, телеграму дала… Усі б розізлилися, звісно, але зрештою будь-яка злість минає…

Але він не поїде додому. Він сам не знає до ладу, куди везе його електричка. Й уже поготів не відає, навіщо.

Владові знову снилося, що він — поросле грибами дерево. Марилося іще щось, незрозуміле і неприємне. На зарядці він змахував руками значно різкіше й енергійніше за сонних товаришів — начебто намагався розірвати поліетиленову плівку сну.

Учора вони з Дімкою заспівали хуліганським дуетом зі сцени літнього клубу — і мали приголомшливий (у межах табору) успіх.

Сьогодні після сніданку він миттю зібрав рюкзак і майнув через дірку в паркані, таку вузьку, що, протискуючись, добряче обдер лікті. Тепер електричка погойдувалася, лікті саднили, за вікном мелькали чергуючись поля і лісосмуги, а Влад подумки відповідав — і годі було знайти відповідь на ще невимовлене обурене: «Нащо ти це зробив?»

Нінащо. Просто так.

* *А* *

Колись він частенько й охоче використовував слово «самотність», однак що це таке — довідався лише зараз.

Бази відпочинку, старі та нові, наметові табори, спортшкола на воді — все це стояло щільно, паркан до паркану, і скрізь хтось жив. Влад чимчикував далі, вишуковуючи місце цілком безлюдне, однак стояла літня спека, всі, хто тільки міг, перебралися в намети та до лісу й до лісосмуги, чи у вербові зарості на березі ріки. Влад уже й надію втратив знайти затишне місце — але ліс виявився куди більшим, аніж він міг собі уявити. Люди траплялися все рідше і рідше, і нарешті Влад зупинився: повне безлюддя, виявляється, гнітить сильніше, ніж галаслива юрба. Він хотів повернути назад і потихеньку приєднатися до якихось туристів — але вилаяв себе за малодушність і таки не повернув. Ноги нили від утоми. Сутеніло швидко, тож Влад вирішив, що варто подбати про ночівлю і ліпше завтра вибрати місце без поспіху, ґрунтовно. Кефір і пиріжки він купив іще вдень, на станції, і тепер повечеряв при світлі ліхтарика, з головою закутався в ковдру і заснув на хвої, під дружнє дзижчання комарів.

…Самотність.

Влад мав дуже скромний туристський досвід, тож усе доводилося випробовувати на власній шкірі. Він мерз і страждав від спраги, пив росу і збирав малину, смажив на багатті свіжо спійманих верховодок і їв їх, водянистих, без солі. Скусана кровожерами шкіра свербіла. До найближчого сільського магазину, де Влад купував хліб, було дві години ходи. Іноді його підгодовували туристи, але частіше він цілісінькими днями не зустрічав жодної живої душі. Час тягся, як жуйка, Владу здавалося, що він уже тижнями і місяцями так живе, не чує голосів і не бачить облич, тоді як насправді вся його імпровізована робінзонада тривала днів вісім.

Щовечора він думав про маму: як вона там? Хвилюється? Поряд з магазином була пошта, вічно зачинена, але якось Влад усе-таки достукався до поштарки і додзвонився в місто. Мами не було вдома — ніхто не брав слухавку. Тоді Влад зателефонував сусідам, протараторив, що він здоровий і все гаразд, і щоб це переказали мамі — на цьому розмова перервалася…

На дев’ятий день уранці Влад придумав відповідь на запитання директриси: «Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім чоловіком»…

Звучало патетично, але водночас і зворушливо, тож Владові подумалося, що мають повірити. Злитимуться, обурюватимуться… але і радітимуть, що Влад нарешті знайшовся. Напевно, та-таки директриса не раз говорила собі: нехай лишень живим буде, я йому все пробачу!

Подумавши так, Влад, котрий уже не перший день мріяв про тарілку гарячого супу, теплу воду і справжнє ліжко, підтюпцем припустив додому.

Електричка затримувалася, тож на пероні зібрався справжнісінький натовп. Влад занурився у нього, як у тепле море, і довго блукав туди-сюди, не наважуючись відійти убік. Юрба! Люди! Галасливі, не надто ввічливі, обвішані пакунками і кошиками, пропахлі потом і перегаром, живі люди!

Проштовхуючись у задушливе нутро вагона, Влад посміхався. Треба ж було затіяти цю дурнувату витівку з утечею, аби відчути нарешті, наскільки любі йому представники власного виду, причому не якісь особливі, а всі без винятку. Повернутися б зараз у табір… може, його ще візьмуть?

Утім, він не посмів би повертатися до табору саме зараз. Доїхав до міста, ввійшов у телефонну кабінку, збираючись подзвонити мамі.

Монеток не було.

Влад покрутився, вийшов. Йому раптом стало так лячно, адже він прирік маму на вісім днів невідомості! І наївно думав, що його дзвінок сусідам — короткий плутаний дзвінок! — здатен хоч трішечки її заспокоїти!

Він скочив у автобус і поїхав додому.

Коли дзвінок відгукнувся в надрах будинку, його знову охопив переляк, майже такий самий, як і тоді, коли під вікнами ридала божевільна Іза…

Довго не долинало ані звуку. Може, мами немає вдома? Він взявся гарячково нишпорити по кишенях у пошуках ключа, якого там не було, бо до табору ключ вирішили не брати. Раптом за дверима почулися невпевнені важкі кроки, замок клацнув…

— Пробач, — швидко мовив Влад.

І відсахнувся.

Мама стояла перед ним у нічній сорочці — обличчя її було наче вибілене полотно. Щоки запали, ніс загострився, а губи взялися скоринкою дрібних ранок. І з цього постарілого, немічного лиця дивилися цілковито щасливі, глибокі очі: