Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 7

Що він, по суті, знає про дівчат? Крім того, що вони носять сукні, підмальовують вії й у середньому вищі за пацанів на півголови?

Сякі-такі знання підказують йому, що дзвінок Ізи — нонсенс. Що це неправильно. Що вона не повинна була б телефонувати.

А може, він замало знає про себе? У світовій історії повнісінько ловеласів, які, здавалося б, нічим зовні не привабливі, скоряли серця найгордовитіших панянок — просто так, зі спортивного інтересу…

Влад не втримався і розреготався.

— Ти чого? — запитала мама.

— Уяви — дівчата жити не дають!

Мама стримано посміхнулася:

— Дивись мені…

От він і став дивитися.

Його, Влада, всі люблять. Дівчатка теж. Що в цьому дивного? Ось якби не любили — було б дивно. А так…

Пригадалося жалюгідне Ізине: «Загалом, я занедужала…»

Хотіла, щоб Влад її пожалів? Чи справді?..

«Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…»

Влад скривився. Йому зовсім не було шкода Ізу, ну, майже зовсім. Зате він знав: совість треба заспокоїти. Принести їй маленьку жертву, тоді не обурюватиметься, якщо Ізу справді кудись-там заберуть.

— Може, поснідаємо? — запитала мама.

— Я не хочу їсти, — сказав Влад. — Повернуся за годину.

— Знову дівчатка? — зачудувалася мама. — Ну-ну…

(Мама всерйоз була переконана, що Влад має колосальний успіх у дівчаток. Цю оману посилювали й дзвінки захворілих Владових однокласниць, які, проваландавшись кілька днів удома з застудою або грипом, обов’язково дзвонили Владові й вимагали — буквально вимагали! — щоб їм принесли домашнє завдання й допомогли зробити уроки. Правда, пацани в таких випадках теж дзвонили…

Добре, що весною хвороб у класі поменшало).

Ізині батьки були вдома. Влад бачив її батька вперше, та й матір лише вдруге або втретє.

Обоє мали не найкращий вигляд, у матері були запалені очі, Владові одразу ж стало шкода її — значно більше, ніж Ізу.

Влада довго тримали на порозі. Спершу йому пояснили, що дівчинка важко хвора й ніякого побачення не буде. Але потім у глибині квартири почувся Ізин голос — гучний, напружений, і за хвилину мати видала Владові розтоптані домашні капці й веліла йти за нею.

В Ізиній спальні Влад ніколи раніше не бував. Стіни були обклеєні афішами якихось концертів, а сама Іза, страшенно бліда й, здавалось, якась здрібніла на вигляд, сиділа серед подушок на широкому ліжкові.

— Владе!

Її губи самі собою роз’їхалися, посмішка вийшла радісна і водночас жалюгідна.

— Ти… привіт! Заходь!

Він остовпів, не знаючи, куди запхати руки, ноги, куди заховати розтоптані схожі на лижі капці на його маленьких ногах, і гарячково намагався зметикувати, які ж обставини загнали його до цієї достобіса фальшивої сцени: чиїсь тато, мама, хвора дівчинка, щаслива чомусь дівчинка…

На блідому Ізиному обличчі хвилею, вибухом проступав рум’янець.

Наступного дня вона видужала. Лікарі списали дивне нездужання на примхи організму у процесі активного росту.

Влад зумів-таки великодушно не докоряти Ізі тим випадком у сквері, і їхні зустрічі поновилися, але це були вже інші зустрічі. Вони більше не грали ні в шахи, ні в карти. Зате вони цілувалися.

Іза не відразу зрозуміла принадність цього заняття. Вона була домашньою дівчинкою, відмінницею, і її пізнання в мистецтві поцілунків були в основному теоретичними; втім, як людина наполеглива, Іза звикла домагатися результату через «не хочу», вона шурувала губами і язиком, ніби дорожній робітник шурує молотком і лопатою, і зрештою навчилась-таки віднаходити в поцілунках певну приємність…

Що ж до Влада, то він просто божеволів. Ці поцілунки снилися йому ночами, і він крутився, збираючи простирадла у вузенький джгут; перед очима його суцільною кінострічкою вертілися кольорові сни. Він був, напевно, щасливий — тиждень, може, два…

Влад навіть хотів показати їй свій зошит у жовтій обкладинці. Не той, де було про «прибульців і роботів» — дитячі штучки він давно занедбав… Ні, інший, там йшлося про хлопця з одинадцятьма пальцями на руках, так виходило, що в нього постійно щось у житті виявлялось зайвим. І час від часу до нього приходила людина в чорних окулярах і пропонувала вибирати: що зайве? Яка річ? Який друг?

Владові самому було страшно писати про таке. Мамі він не зважувався показувати — соромився, а ось Ізі мало не показав. Навіть приніс якось жовтого зошита до Ізи додому — але останньої миті не наважився, злякався…

І слава Богу, що стримався. Не оминув би кпинів, бо Ізине кохання потроху стало проростати колишнім роздратуванням.

Вона, як і раніше, соромилася Влада і ніколи не приходила до нього сама, першою. Час од часу Влад ловив на собі запитальний погляд: ну, що я в ньому знайшла? Ну, що я, розумна, вродлива, доросла, знайшла в цьому карапузові, безбарвному, ніякому?! Подумаєш, уміє цілуватися…

У такі хвилини Влад намагався козирнути дотепністю, на жаль, Іза незабаром перестала сміятися з його жартів. Навпаки — вони все більше дратували її.

— Ходімо на танці, — запропонував якось Влад.

Іза закопилила губи:

— Мені там нецікаво.

— Тоді йдемо на вулицю.

Іза тужливо зиркнула у вікно. Дня прибуло, темніло тепер пізно, і на кожній лаві було по дві-три пліткарки.

— Знаєш що, — сказав Влад проникливо, — якщо ти мене соромишся, то знайди собі когось іншого. Старшого й соліднішого.

Після цих слів він пішов собі, а Іза не кинулася його затримувати. Цієї миті Іза й сама була переконана, що між нею та Владом усе скінчено, він їй набрид, вона виросла з нього, як виростають із дитячих сандаликів…

Через два дні вона подзвонила йому, а згодом і прийшла — покірно, наче собачка.

…Усе змінилося.

Тепер Іза ходила до нього. І він вирішував, де й коли гуляти, він вибирав найлюдніші місця, демонстративно брав Ізу за руку (у цьому дотику вже не було нічого хвилюючого) і простував, ніби маршал по плацу. Він цілував її мало не у всіх на очах, тож кпини незабаром припинилися, тим паче, що Іза відмовилася від підборів, а Влад ублагав знайомого шевця наростити підошву на черевиках. Тож щодо зросту вони майже зрівнялися — однак вищість (або навіть рівність) Влада залишалося для Ізи приниженням. Вони зустрічалися два-три дні, потім Іза, полаявшись, ішла, але обоє чудово знали, що вже скоро вона знову опиниться під Владовими вікнами.

«Невже в тебе нема сили волі?» — обурювалися подружки.

Ізині однокласники не раз і не двічі намагалися влаштувати «розбиралово», однак Владові щоразу вдавалося довести, що «їхня дівчинка» діє винятково з власної ініціативи. «Та заберіть ви її, — пропонував Влад, зітхаючи. — Я не тримаю… Сама ж не знає, чого хоче!»

За Ізою, яка раніше вважалася «зубрилкою» і «синьою панчохою», тепер тягся шлейф божевільної закоханої. «Фатальна пристрасть» дуже швидко позначилася на оцінках, і до Влада на серйозну розмову приходила Ізина мати, однак отримала у відповідь те саме байдуже: «Я її не тримаю».

Тим часом Іза призвичаїлася до нової ролі та її навіть, здається, тішила загальна співчутлива увага. Одного чудового дня Владові все це набридло: надокучлива, прилиплива Іза, круги під її очима, не закоханими, а радше похмурими. Остогиділи її подруги-вболівальниці, настовбісили ревниві однокласники, приїлася метушня довкіл — і він перестав відповідати на її дзвінки.

На третій день його мовчання Іза з’явилася попід вікна Владового будинку.

— Вона божевільна, — із тривогою сказала мама. — У сучасних дівчаток немає не те, що гордості…

Влад змовчав.

Мама вийшла на подвір’я й довго розмовляла з Ізою.

— Послухай, — сказала вона по поверненню, — та будь ти людиною, все-таки… Не думала, що ти такий жорстокий… Спустись ти до неї, хоч на хвилинку!

Влад вдав, що не чує.

Іза простояла під вікнами дотемна — пізно ввечері її батько потяг закохану додому силою.

Наступного дня Іза втекла з шостого уроку й припхалася зустрічати Влада після школи, а Влад, вчасно довідавшись про це від вірного Дімки, виліз через вікно в спортзалі й повернувся додому іншою дорогою.