Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 66

Пута люблять фізичну близькість. Анжела пестила бадьорого, пружного, по-щенячи ласкавого підлітка — і при цьому розважливо прив'язувала його.

…А Ярик був щасливий! Він думав, що нарешті затягнувши Анжелу до ліжка, пізнає якусь таємницю, якою вона підманила його тоді на пляжі. Однак ніч промайнула, а таємниця залишилася. Зазвичай із Яриковими подружками бувало навпаки — вранці вистачало емоцій тільки на мляве «ну, бувай здорова».

Може, вся справа в тому, що він був молодшим від Анжели на вісім років? Йому було шістнадцять, і він учився в школі, точніше, переживав останні в житті канікули. До його послуг була велика п’ятикімнатна квартира в комплекті з кухарем і домашньою робітницею.

Саме у цій квартирі й оселилася доросла подружка багатенького молодика.

— Ти ж знав про цього Ярика, — мовила Анжела над силу.

Влад кивнув:

— Знав, але тільки факти. Ви одружилися, прожили якийсь час…

— Дев’ять місяців. Усе одно що дитину виносити.

Анжела замовкла. Влад теж мовчав. За вікнами смеркалося.

— Мені було його шкода, — додала Анжела. — Якийсь він був… Маленький, жалюгідний… І водночас страшенно високої був про себе думки. Батьки його до ладу не любили, з дитинства по няньках… І купа грошей. І вічно ображене достоїнство. Мені снилося… кілька разів. Жах, що повторювався і повторювався…

Вона запнулася.

— Якщо не хочеш, не розповідай, — запропонував Влад.

Анжела перевела подих:

— Мені снилося, ніби я заходжу до великої зали… Просто величезної… А посеред неї стоїть стіл. А на столі — іменинний пиріг. З м’ясом. Іменинний — з м’ясом… І я починаю їсти. Пам’ятаю смак цього м’яса, неначебто ніжна така яловичина, вимочена у вині… І усі на мене дивляться. І я розумію, що це пиріг з… з… Ярика…

Анжела різко піднесла долоню до рота. Втрималася, впоралася з нудотою. Зацьковано подивилася на Влада:

— Ось так. Ти зрозумів?

Влад сів поруч і обійняв її за плечі:

— Зрозумів. Заспокойся.

— Я його терпіти не могла, — сказала Анжела. — Спершу ще жаліла… Але він такою сволотою виявився! Такий… нездатний на людські почуття. Не здатний розуміти. Порожній. Саме тому він і не вмер, коли… Уявляєш! Він єдиний не вмер. Він збожеволів. Але воно ж бо все одно. Точніше, йому так навіть краще. Подейкували, він тепер цілком щасливий… Чому ти мене слухаєш? Я обзиваю сволотою парубійка, якого прив’язала до себе, аби смачно пожерти… Якому віддалася за миску супу…

Влад мовчав.

У купе було майже темно.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Депресія

Репортери, несподівані друзі, просто шанувальники — рівноправні перед путами. Сьогодні з тобою п’ють шампанське одні залицяльники, завтра зовсім інші, а ти щодня в юрбі — і страшенно самотній.

Влад з Анжелою вешталися по містах і країнах, жили в готелях і санаторіях, наметах, бунгало, палацах і багатоповерхівках, усюди їх приймали на «ура», всюди захоплювались й оточували турботою — то хіба дивина, що за останні три-чотири місяці Влад не написав ані рядка?

Йому пропонували проект за проектом, йому підсовували контракти на солодких як мед умовах. Він увійшов у модний струмінь, як цвях у деревину. Щодня в його електронній поштовій скриньці (реальної скриньки, з замочком і листоношею, Влад давно не мав) збиралися десятки листів. Ділових. Вітальних. Від фанатів.

Від Ганни за увесь час після тієї їхньої зустрічі прийшов один тільки лист. Усе гаразд, діти пишаються книжкою з автографом автора, доконали білою заздрістю всіх друзів і подруг. Ганна радіє з Владових успіхів. Бажає удачі. Все.

Влад надіслав Ганні акуратну привітну відповідь. Решта листів — закінчених і недописаних, виважених і випадкових — залишилися в його комп’ютері назавжди.

Тим часом юрби дітей і дорослих штурмували кінотеатри заради радості побачити Гран-Грема на екрані. Романи перекладалися все новими й новими мовами, і Владова слава повзла по земній кулі, як черв’як по яблуку. Напосідалися журналісти, озброєні посмішками і мікрофонами. Клацали фотоспалахи, й знову, і знову лізли під руку книги охочих до автографів…

— Ти по-дурному втрачаєш шанс, — якось мовила замислена Анжела.

Останнім часом задума була звичним її станом. Цілісінькі дні — у перервах між перельотами, банкетами і презентаціями — вона приділяла читанню. Особливо часто Влад помічав у її руках мемуари і життєписи великих.

— Ти по-дурному втрачаєш шанс…

Зависла пауза.

— Тобто? — запитав Влад, коли зрозумів, що без навідного питання Анжела не додасть ані слова.

Анжела зітхнула:

— Бач… Тобі ніколи не хотілося змінити світ?

Влад не вигадав нічого кращого, крім як тупо відгукнутися:

— А я його змінюю…

Анжела захихотіла:

— Ага… Тобто світ добрішає, бо читає книжки про Гран-Грема. Так?

— Так, — мовив Влад з викликом. — Зокрема, й так.

— Щось непомітно, — скептично гмикнула Анжела. — Які там новини… З останньої війни?

Влад насупився:

— Можеш пояснити, чого ти від мене хочеш?

— Я хочу, щоб ти на секунду виринув зі світу тролів і ельфів і хоч трішечки задумався. Про майбутнє, наприклад.

— Про чиє майбутнє?

— А в нас воно спільне.

— Наше майбутнє забезпечене якнайкраще, — жорстко сказав Влад.

— Тобто ти цілком задоволений. Це все, чого ти прагнув. Автографи, інтерв’ю, верескливі дітлахи…

Влад вирішив змовчати. Утретє запитувати в Анжели, чого вона хоче і куди гне, було безглуздо. Вона затіяла цю розмову — тож рано чи пізно таки дійде до суті.

Анжела зрозуміла, що він не відповість. Посміхнулася:

— Ти ніколи не задумувався про те, що пута можуть бути не тільки прокльоном… і не тільки зброєю… але й знаряддям для перетворення світу? Для зміни на краще? І скільки їх було, таких, як ми, — в історії?

Вона походжала кімнатою, одне за одним називаючи імена, відомі кожному школяреві. Від найвеличніших, священних, що лежать біля підвалин світових релігій, — до імен звичайних диктаторів, малорослих узурпаторів, славетних президентів.

— …Вони були такими само, як ми. Хоча б дехто із них — інакше й бути не може. Це траплялося повсюдно і завжди — люди спершу просто разом п’ють, потім разом горланять на вулиці, а потім їх стає мільйон. І решта приєднуються до них просто за законом великого натовпу. І світ змінюється, Владе. З волі одного носія пут — змінюється світ. А з волі одразу двох…

Вона зробила багатозначну паузу. Влад дивився їй у вічі. Так, Анжелу охопив кураж. Вона дійсно вірила в те, про що говорила.

— Знаєш, — повільно мовив Влад, — тоді, у лікарні… Коли ти, ледве жива, пішла на цей ризик, на цей біль, на всі ці… заради того, щоб не прив’язувати до себе лікаря, сестер і санітарок — тоді я подумав про тебе… Якоїсь миті подумав про тебе дуже добре. Це правда.

Анжела спалахнула. Рвучко втягла повітря, щоб відповісти щось різке — і стрималася. Відвернулася:

— Та мені плювати насправді, що ти про мене думаєш.

Вона брехала. І знала, що обман цей помітний.

— Послухай, Владе. Послухай… Скільки людей умирають щодня під бомбами… від голоду… від розпачу? Якби ми… прив’язали до себе кількох людей… точно знаючи, що зуміємо у такий спосіб змінити світ на краще…

— Анжело, — м’яко сказав Влад. — Ти дуже приблизно уявляєш собі світобудову.

Вона насупилася:

— Чому ти так думаєш? Бо ти інтелектуал, а я недоучка?

— Я теж недоучка, — заперечив Влад.

— От-от, — Анжела люто посміхнулася. — Тобі здається, ніби світ складний. А світ — сучасний світ — влаштований, як пірамідка з дитячих кубиків. У кого нині гроші — в того й влада. Тільки грошей повинно бути багато.

— Здивувала, — кинув Влад.

— Так, — майже вигукнула Анжела з викликом. — І якби… Якщо…

Влад обірвав її. Легко перескочив через безліч «якщо… щоб… коли…»:

— І що би ти зробила, отримавши необмежений доступ до необмежених грошей?