Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 63

Жінка розгубилася:

— Ну, звісно… Колись ми разом вступали до театрального інституту… Мене Агнією зовуть… Ми зустрілися в потязі…

Агнія. Тепер він упізнав її. «Дивина, — подумалося, — як це можна було відразу її не впізнати».

Цікаво, а що сталося б, не зведи їх тоді, у потязі, доля? Він не поїхав би до столиці? І, може, батьки Дімки Шила зуміли б його розшукати?

І Дімка жив би дотепер — і ненавидів Влада, свого господаря?

— Дуже приємно, — сказав Влад Агнії. Та дивилася, явно чогось очікуючи: обійм? Запрошення в гості? Чого?

— Нам час іти, — ласкаво нагадала Анжела.

— Дуже приємно, — повторив Влад. — Удачі… Всіляких гараздів.

І, тепер уже скоряючись Анжелі, обійшов жінку на сходах і пірнув у розчахнуті дверцята таксі.

— Це ще що за індивідуум? — строго запитала Анжела, коли машина рушила.

— Це привіт з далекої юності, — глухо пролунало у відповідь. — Майже примарний.

— Ви справді разом вступали? До театрального? Ти хотів бути артистом? Ти?

Влад посміхнувся:

— Не варто про це говорити.

— Вона була твоїм першим коханням?

— Ми майже не були знайомі. Бачиш, я навіть не впізнав її…

Обоє замовкли.

Цяпотів дощ. Краплі, зметені «двірниками», скочувалися з вітрового скла.

— Ти забув її…. Усі ми схожі на медуз, що повзуть по склу, — сказала Анжела. — Рівномірна драглиста маса. Медузі нелегко залишити по собі чіткий слід, особливо на склі. Нас немає. Але кожному хочеться бути. Тому люди психують, тицяються туди-сюди, божеволіють… Убивають.

— На мою думку, ти добряче перебільшуєш, — констатував Влад.

— Ти не знав Соника, — сумно заперечила Анжела. — Його немає. І вже не буде. Бідний Соник.

— Художники і поети — особливий народ, — сказав Влад.

— Як і дитячі письменники, — парирувала Анжела. — Ні, серйозно, мені сподобався цей фільм… Ти вже майже є, Владе. Уже майже є. А мене… Мене — немає.

— Але ж я бачу тебе, — мовив Влад. — Ти мені цікава…

Анжела зітхнула:

— Напевно, мені доведеться цим задовольнитися.

— Ти мене ображаєш, — сказав Влад.

— Пробач, — Анжела протерла запітніле скло. — Щось у мене настрій сьогодні… дивний. Певно, через увесь оцей шум. Шум, тріщання, ля-ля-ля… Ця твоя приятелька… Їх немає. Нікого. Ти — майже є.

— А ти хотіла бути володаркою світу? — запитав Влад, розглядаючи її профіль на тлі мокрого скла, що дрібно дробило нічне світло.

Анжела скоса глипнула на нього:

— А тобі не спадало на думку, що всі, хто є, кого пам’ятає половина нині живих людей… Або навіть усі… Що це були… такі, як ми? Що вони могли… вміли… розумієш?

— Ні, — впевнено кинув Влад, подумавши. — Це неможливо. Почитай будь-яку біографію будь-якого полководця… Або президента… Зовсім інший механізм.

— Ти впевнений? Біографії пишуться вже потім. Хто знає, наскільки вони правдиві? А ось коли з групи впливових людей, скутих круговою порукою, раптом виділяється один і стає найвпливовішим… А колишні його соратники один за одним умирають за різних обставин?

— Ти кого це маєш на увазі?

— Не важливо, — сказала Анжела. — Такі випадки траплялися, цього досить. Може, я знайду час для відвідин якихось архівів… І накопаю чогось конкретнішого.

— Навіщо? — здивувався Влад.

— Задля цікавости, — лагідно відгукнулася Анжела. — Ти, певна річ, скажеш, що все це дурня і нісенітниці…

— Анжело, пута не працюють на юрбу. Це особливість індивідуальних стосунків…

— Твої пута. Пута, створені тобою. І мною, згодна… Усі мої спроби реалізуватися, вивищитися над юрбою, бути… ні до чого не призвели. Хоча, можливо, винен мій ідіотський характер, а зовсім не… Ну, та добре. Але хто сказав тобі, що якщо носії пут народжуються так часто, що можуть запросто натрапити один на одного, ось як ми з тобою… Якщо носії пут так поширені на землі — чи всі вони однакові? Чи всі підвладні тим самим законам? Може, є підвиди. Ось ми з тобою, наприклад, колі, а є ще й пекінеси, вівчарки, бульдоги… Вибач за «собачу» аналогію. І скажи: чому я не можу мати рації?

Влад мовчав.

— Я можу бути права, — додала Анжела. — Воно, звісно, не виглядає так. Але я можу мати рацію, а це вже чимало. Так?

— Мені здається, ти помиляєшся, — мовив Влад. — Я це відчуваю. Але пояснити, чому саме так, а не інак — не можу. Вибач.

…Коли машина зупинилася перед готелем, синюватий циферблат курантів на вежі навпроти показував за п’ять другу. Дощ припинився, на мокрому асфальті відбивалися вогні фар і ліхтарів. На помпезному фасаді найбільшого в місті готелю світилося небагато вікон, їхні теплі квадрати складалися чомусь у стилізовану букву «Ю».

(Фрол Ведрик сидів у в’язниці ось уже майже рік. Сім місяців тому Влад із Анжелою офіційно стали подружньою парою — безлюдно і беззвучно, без фати і свідків. Старий Владів будинок було продано, взимку подружжя жило в готелях, улітку подорожували у фургончику-трейлерові. У газетах писали, що модний письменник Влад Палій, який давно вже перестав бути винятково дитячим автором, — персона дивна і навіть загадкова. Утім, допитувалися один в одного журналісти, а хіба сучасний казкар не повинен бути таємничим?

Екранізація приречена була на успіх. Влад працював над п’ятим романом із серії про Гран-Грема, і в перспективі маячіли ще три або чотири. Коли Влада запитували, чи не набрид йому його улюблений герой, — він тільки таємниче посміхався.).

Влад вибрався з авто і подав руку Анжелі. Скляні двері готелю гостинно розійшлися, великий хол був залитий білим неяскравим світлом, за стійкою бару смакували, потягували з соломин, ліниво поглядали на екран телевізора пізні відвідувачі. У нічних новинах саме передавали повідомлення про сьогоднішню прем’єру, і на мить Влад побачив себе — далекий, маленький, він беззвучно ворушив губами перед чорним кулаком мікрофона.

— А в дитинстві ти мріяв, аби тебе показували по телевізорі? — поцікавилася Анжела.

— Ні, — відповів Влад, подумавши.

— А я мріяла, — мовила Анжела.

І відразу з’явилася на екрані — на мить. Жінка з чарівною посмішкою у бордовій вечірній сукні, більше схожа на кінозірку, ніж на скромну дружину сценариста.

— Ну, як? — Влад кинув на дружину запитливий погляд. — Дитяча мрія збулася?

Анжела невиразно гмикнула.

У номері вона відразу ж упала на ліжко, а Влад витяг з бару пляшку червоного вина. Відкоркував, наповнив келихи, простягнув один Анжелі:

— Мені здається, що ми — є. Тут, зараз. Хіба цього не досить?

Вони були.

Влад прокинувся пізно. Вікна номера дивилися на схід, тож важкі темні штори — опущені повіки великої кімнати — мужньо прийняли на себе удар квітневого сонця. Кімната потопала в дрібнюсіньких іскорках-променях, що пробилися крізь невидимі оку дірочки і діри.

Анжела тихо посапувала. Влад не квапився вставати. Приємно було лежати ось так нерухомо, розслаблено, згадувати вчорашню прем’єру.

Дивно, він не міг чітко пояснити сам собі, задоволений він фільмом чи ні. Загалом — десь там, у глибині душі — все-таки не задоволений, але й сформулювати претензій не може. Кіновтілення Гран-Грема було цілком переконливим, але це був інший Гран-Грем, не мешканець Владової уяви, його власного маленького екрана. Чи реально витягти його внутрішнього троля назовні? А головне, чи варто?

З іншого боку, він розумів, що окремо від його власних фантазій про світ Гран-Грема створена на екрані країна виглядала потужно і вражала уяву. Вона мала повне право на життя, ця країна, ось лишень Владу в ній місця не було.

Чи трагічно це? Не більш трагічно, ніж одруження улюбленого сина з чужою для батьків невісткою. Як Влад мріяв про цю прем’єру, як чекав її роки й роки, — а от не відчуває нічого, крім втоми. Треба б сісти за комп’ютер і переглянути написане напередодні — але немає сил. І бажання теж, це сумно…