Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 55

— Воля, — сказав поліцейський у камуфляжі, з гумовим кийком біля пояса, — це завжди самотність. Що досконалішою є воля — то повнішою самотність.

— Що? — здивувався він.

— Я це кажу до того, що будь-яка прихильність — перший крок до рабства, — охоче пояснив міліціонер, залишаючи своє місце біля обмінного кіоску і наближаючись.

— Навряд чи, — нерішуче сказав він.

— Без сумніву, — заради переконливості поліцейський доторкнувся до наручників на поясі поруч з кийком. — Саме так. Навіть якщо це прив’язаність до своїх капців. Або до одного сорту цигарок. Або до країни. Особливо до країни.

— Я не палю, — заперечив він. — І в мене немає капців.

— А отже, ви дуже самотні, — сказав міліціонер. — Я вам заздрю.

— Здається, я спізнююся на роботу, — мовив він.

— А я вас не затримую, — значимо додав поліцейський. — Йдіть собі.

І він почимчикував далі; здоровий глузд, здавалося, вражений був зустріччю з власником кийка і тепер мовчав, не надокучаючи підказками.

Він піднявся на поріг із трьох бетонних сходинок і, звично пригнувшись, увійшов до тісної чистенької контори. Уздовж стіни стояли засклені вітрини з виставленими напоказ мобільними телефонами, а добре одягнена довгонога дівчина уважно вивчала моделі й ціни. За стійкою сидів елегантний молодий клерк, найяскравішою деталлю його зовнішності була жовтогаряча краватка на міцній жилавій шиї.

— Ти знову спізнився, — сказав клерк ворожо. — Шеф ось уже п’ятнадцять хвилин…

— ТРОЛЬ! Допоможіть! ТРОЛЬ!

Він обернувся.

Дівчина, яка ще секунду тому розглядала телефони, тепер кричала, утискаючись спиною у вітрину. Обличчя її було білим, як сорочка елегантного клерка, а рот роззявлявся так широко, що видно було маленький, тремтячий у горлі «язичок»:

— А-а-а! Троль! Троль! ТРОЛЬ!

І в склі вітрини за її спиною Гран-Грем побачив власне відображення.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Катастрофа

Їхні зустрічі набули характеру обміну заручниками. Крижаний погляд, сухий кивок, формальне рукостискання. Кожен отримував із рук іншого часточку своєї украденої волі й квапився геть, намагаючись скоріше забути принизливу процедуру обміну.

Анжела виїхала з їхнього готелю і зняла невелику квартиру неподалік від центру; вона думала, що Влад не знає її нової адреси, однак наступного ж дня після її переїзду Богорад повідомив Владу вулицю, номер будинку, квартиру, поверх, прізвище господині, у якої орендували квартиру, і деякі подробиці (біля парадного входу консьєрж, є чорний хід із залізними дверима і кодовим замком, однак двері квартири тонкі й замок не витримує критики).

— Людина, настрашена переслідуванням, могла б обрати надійніший притулок, — заклопотано казав Богорад.

— Убивця повинен пройти повз консьєржа, — непевно заперечував Влад.

— Не смішіть мене! Консьєрж — старенька бабуся, а кодовий замок — три цифри — відчинить будь-який сусід, якщо йому правдоподібно збрехати. У мене був кодовий замок, пане Палій, коли я ще жив у багатоповерхівці. І щовечора біля під’їзду збиралася юрба стражденних, котрих якісь тюті запросили в гості, однак забули повідомити код вхідних дверей. Зрештою, якась добра душа написала код крейдою прямо над замком. Це було так зворушливо… Коротше кажучи, пане Палій, ваша небезпечна протеже перебуває в дуже відносній безпеці. Утім, якщо за нею ганявся б справжній затятий виродок, який спеціалізується на вбивствах, — тоді й у сталевому банківському сейфі їй не вдалося б сховатися надійніше…

— Ви мене заспокоїли, — процідив Влад крізь зуби.

— Я нагляну за нею, — серйозно сказав Богорад. — За нею і за вами… У мене ще не було цікавішої за вашу справи. Відьма і добродійник. Отруйниця і дитячий письменник. І зворушливо зустрічаються щотри дні, аби зазирнути один одному в очі або плюнути один одному на черевик… Поспішають на зустріч під дзиґарем… Кумедна ж ви парочка, їй же Богу.

Влад сидів на вогкій лаві посеред площі, під косоверхою старою ялиною. Анжела щойно пішла. Туга і занепокоєння, завжди сягаючі максимуму за хвилину до її появи, тепер вляглися і станули, начебто й не було нічого. Влад сидів, витягнувши ноги в запилюжених туфлях, і чекав, поки Анжела відійде подалі. Поки її червоний піджак — беззвучний кольоровий крик, помітний за кілометр у якій завгодно щільній юрбі — не зникне.

Навколо площі щільним потоком йшли машини. Пішохідних переходів було два — один підземний, прямо перед Владовими очима, і знічев’я він спостерігав, як з’являються, вивищуючись із кожною сходинкою, з-під землі люди. Другий перехід був за Владовою спиною — саме туди пішла Анжела, саме звідтіля хвилину по тому долинув дивний звук: начебто сотня людей одночасно вхопила ротом повітря.

— А-а-а…

Гул юрби. Нерозбірливі вигуки.

Влад обернувся — але побачив тільки зелено-коричневі ялинові лапи, тож підхопившись із лави — на бігу — він заздалегідь знав, що сталося.

Вона мертва.

Він теж мрець.

Кінець історії.

Кінець.

Потім йому було соромно за ці секунди. Соромно до багряних вух. Бо, бігцем огинаючи газон і ялинку, він страшенно жалів себе. Себе і Гран-Грема. Більше нікого.

За лісом ніг чудово проглядалася червона цятка на бруківці. Червоний Анжелин піджак — на білих смугах «зебри».

— Пропустіть… Будь ласка, пропустіть…

Хтось ухопив Влада за руку боляче і чіпко. Він обернувся.

— Її штовхнули, — сказав Богорад. — Її штовхнули просто під машину. Я бачив це на власні очі!

Влад відсторонив Богорада, відсунув зі шляху ще когось. «Ви лікар?» — кинули йому навздогін. Він не відповів.

Анжела лежала на спині. Крові не було, і без того вистачало багрянцю. Влад подумав, що ненавидить людей, які вигадали червоний одяг.

— Анжело?

Її погляд насилу його знайшов. Зупинився на його обличчі.

— Відійдіть! — це поліцейський. — Дорогу бригаді!

Крізь юрбу справді пробиралися люди в білих і синіх халатах. Звискнула — і відразу ж замовкла — сирена.

— Я її чоловік! — гаркнув несподівано для себе Влад. — Відійдіть самі…

З’явилися ноші. Влад озирнувся в пошуках Богорада, але того ніде не було видно.

— Я поїду до лікарні! Я її чоловік!

— Замовкніть, — втомлено кинув літній лікар.

Молодик з переляканими, гарячково зблискуючими очима щось пояснював поліцейському. Розмахував руками так, що народ довкруж сахався налякано. Неподалік стояла жовта машина з розчахнутими дверцятами. Владу здалося, ніби він бачить ум’ятину на неновому запилюженому капоті.

— Розступіться! Відійдіть! Вам тут цирк, чи що?!

Влад, не питаючи ні в кого дозволу, вліз до машини, куди вже поставили ноші, сів поруч. Анжела не заплющувала очей. Час від часу погляд її затуманювався, спрямовувався в нікуди, тоді Влад щільніше стискав її пальці, й Анжела з видимим зусиллям фокусувала погляд.

Двічі або тричі її вуста ворухнулися, але Влад так і не розчув ні слова.

З блимавками, з сиреною, з усім цим виттям і сполохами «швидка» котила по місту — йшла, брела, не мчала. Тяглася, раз по раз пригальмовуючи, хоча шлях попереду був вільний, розчищений автами, що сахнулися врізнобіч.

— Швидше! — не витримував Влад. — Що ви… робите?! Швидше!

Лікар дивився на нього тужно і люто.

— Скоріше! Та скоріше ж!

— Заткнися, — лагідно порадив лікар.

Машина рвонула було вперед — і потрапила колесом у вибоїну. Лікар підстрибнув на низькій лаві, а Анжела дивно так зойкнула-прошелестіла — начебто сухе дерево під подувом вітру.

Лікар вилаявся:

— Легше! Лег-ше, дідь-ко…

Влад замовк.

Тепер найменший струс повільно повзучої машини бив його, наче струмом. І він бачив — лікаря било теж.

Анжелина рука потроху холола.

Запах, який годі забути.

— Йдіть, — сказав роздратований лікар. — Йдіть, поспіть… Від того, що ви тут стирчатимете, користі не буде нікому.