Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 46

Вона затіяла облогу за всіма правилами. Цінувався будь-який дріб’язок — випадково пійманий погляд, благальне «Здрастуйте», дотик до рукава строкатого піджака. Увесь цей час вона ночувала де Бог дасть і харчувалася абияк, однак пута свою справу робили, і коли три тижні по тому всім обридла Анжела раптом щезла, певний дискомфорт — слабенький, на рівні легкої незручності — відчули як продюсер, так і — значно відчутніше — його охоронці.

А коли з’явилася знову — її зустріли вже милостивіше. Продюсер поплескав дівчину по запалій щоці та запропонував іще раз пройти прослуховування. Напевно, йому здавалося, що зі звичайної людської доброти і що це дивне фанатичне дівчисько заслуговує на легеньке заохочення. Як він помилявся!

Але найголовнішої своєї помилки він припустився два місяці по тому. Анжела вже репетирувала якісь «задні підспівки» у нікому поки не відомій поп-групі, тож продюсер вирішив, що дівчинка дуже мила, і мимохідь, нашвидкуруч, завалив на шкіряний диван у сусідній з його кабінетом кімнаті…

Вона вдала ображену невинність і зникла майже на тиждень. Продюсер не знаходив собі місця. Анжела трапилася йому ввечері, точніше, уранці після якогось заходу в нічному клубі, й, побачивши «дивну дівчинку» на капоті своєї машини, продюсер відчув — до нього повертаються молодість і життя…

Далі все було легко і просто. Анжела з «задньої дівчинки» стала «проектом», їй шили екзотичні костюми, вчили хореографії, пластики, вокалу, гімнастики, возили в басейн і до тренажерної зали, вона жахливо втомлювалася, однак блаженствувала несказанно. Особливо Анжелі подобалося іноді зустрічати в коридорах дівуль, котрі колись обійшли її на тому найпершому кастингу. Патякали, що продюсер закохався в неї без тями, та він і сам у це вірив, але Анжела не втрачала пильності, чудово розуміючи, що порох треба тримати сухим, а крокодила — мокрим. Час від часу, помітивши хоч тінь байдужості свого патрона до власної персони, Анжела зникала на декілька днів. Охорона ноги збивала, продюсер, не вміючий терпіти ані найменшого страждання, мучився страшно, шпурляв у челядь порожніми пляшками, гидко лаявся, а чи не найбільше діставалося Анжелі. Заздрісники щоразу сподівалися, що знайдену утікачку буде відразу вигнано без жалю — однак вартувало Анжелі з’явитися, як продюсер розцвітав, укривався ніжним рум’янцем і забував усі образи…

Тим часом Анжела вже розучувала спеціально написані для неї пісеньки. Тим часом у надсучасній і до жаху дорогій студії почався запис її першого «альбому», тим часом її фотографії мелькали в глянцевих журналах і щедро оплачені журналісти лабали рекламні статті. Між Анжелою і її всенародною славою залишалося якісь півкроку…

— Щось я не пригадую твого тріумфу, — сказав Влад. — Я, звичайно, не стежу за такого штибу музичними подіями, але часто їжджу в авто і слухаю радіо. Чи ти співала під псевдонімом?

— Ні, — Анжела зітхнула. — Мій альбом узагалі не вийшов. Це було саме того року, коли його грохнули… застрелили в одному шикарному барі.

Влад насупився:

— Не пам’ятаю. Ім’я продюсера пригадую — так, начебто був такий… Потім зник кудись.

— Не зник, а його вбили, — спокійно повідомила Анжела. — І дуже добре, що мене не зачепили… бо я саме була поруч. Устигла залізти під стіл… У мене потім голос зник узагалі. Я швиденько зібрала свої нові шмотки, до чого зуміла дотягтися, і — гайда… за відпрацьованою схемою.

— Чому? — здивувався Влад. — Хіба ти була в чомусь винувата?

— Мені заздрили, — пояснила Анжела. — Мене б у гівні утопили б перш, ніж я встигла сказати «а». А ще зажадали б готові записи викупити, студію оплатити, та мало чого… від гріха подалі. Чкурнула я. Не вперше.

І вона простягла руку і увімкнула радіо — ніби вказуючи на закінчення розмови.

Вони приїхали до столиці та зупинилися в готелі — не дорогому, але й не найдешевшому, не в центрі, але й не на околиці. Анжела помітно нервувала, і Влад не міг зрозуміти, чи є хоч якісь підстави для її страху, чи це манія переслідування у зародку, данина розхитаним нервам.

— Чого ти боїшся?

— Нічого, — відповідала вона ще нервовіше.

— Як ти думаєш, хтось міг нас вистежити? Поки ми вешталися дорогами? По тому, як ми в’їхали в місто — у годину пік, між іншим? За нами стежили з вертольота? Дані наших паспортів від портьє потрапили прямо в комп’ютер зловмисника? Інша річ, якщо ти в розшуку…

— Я не в розшуку! Справу закрито!

— Ну, і радій. І май на увазі: я послухав тебе тільки тому, що в мене в самого є певні справи в столиці…

Влад кривив душею. Він послухав її, дозволив Анжелі втягти себе у цю аферу і навіть налякати. Йому здавалося, що вона не говорить усієї правди, і це турбувало його дедалі більше.

Він наполіг, щоб вони зупинилися в різних номерах. Час зустрічі залишився незмінним — щотри дні о дванадцятій нуль-нуль. Місцем зустрічі обрано було бар на першому поверсі.

Унормувавши в такий спосіб своє життя, Влад по черзі провідав літагента, видавця і кінопродюсера. Книга про Гран-Грема розходилася зльоту, фільм перебував на передзнімальній стадії, не за горами й комп’ютерна гра, тож Влад згаяв кілька днів у приємних, хоча й доволі нервових бесідах. Йому показували фотографії претендентів на головні ролі, сценарист довго і нудно пояснював різницю між літературним текстом і драматургічним доробком. Владу завжди здавалося, що він цілком цю різницю розуміє, однак виявилося, сценарист бачить її якось по-своєму, і вони навіть злегка погиркалися — з приводу перших сцен. У розпал суперечки Влад піймав себе на тому, що все далі від’їжджає від столу разом із кріслом на коліщатах, від’їжджає в міру того, як наближається до нього розпаленілий сценарист, і що свідки розмови здивовано спостерігають за цим переміщенням. Влад акуратно закінчив розмову, вибачився і, поскаржившись на погане самопочуття, швидко пішов. А спускаючись сходами (компанія навіть випадкових попутників у ліфті ентузіазму не викликала), похмуро подумав: така ось темпераментна суперечка варта двох тижнів, проведених пліч-о-пліч у купе потяга, але мовчки…

Доведеться надалі спілкуватися зі сценаристом письмово.

Двічі або тричі його впізнавали на вулицях — діти і підлітки, тож він посміхався, вітався у відповідь і дивувався з власної байдужості. Ні радості, ні незручності, ні гордості — начебто так і слід, ніби саме так було завжди…

У день «ікс» він спеціально не запланував собі ніяких справ, пізно встав, смачно поснідав, трохи попрацював. Він не бачив Анжелу вже три дні, й об одинадцятій його стала охоплювати звична нетерплячка.

О пів на дванадцяту в двері легенько постукали. Влад обурився було такому порушенню ритуалу — однак це була не Анжела. Це прийшла покоївка із запискою: «Вибач, сьогодні о дванадцятій не можу. Давай о восьмій вечора».

Влад вельми холодно подякував дівчині. Повернувся в номер і сів попрацювати, але робота не рухалася. Тоді він одягся, вийшов з готелю і почвалав світ за очі; починалася депресія — чи то тому, що напружувалися, перетискаючи груди, обвиті довкруж нього пута, чи то просто через нове усвідомлення своєї принизливої прихильності до жінки безсовісної, не вартої уваги, чужої.

Адже їй самій іще гірше! Навіщо вона відстрочує зустріч, на яку сама чекає — не дочекається? Вагома причина? Це просто смішно… Либонь, тому, що порох треба тримати сухим, а крокодила — мокрим… Пута не повинні провисати — пута повинні напружуватися…

Але ж вона сама придумала зустрічатися за розкладом! Чи забула вже, як це, коли надміру натягнуті пута перехоплюють горло? Згадає…

Влада злегка нудило. Він зайшов до якогось кінотеатру, сів на задньому ряду, але несподівано для себе захопився розвитком подій на екрані. Влад убив у такий спосіб дві години, поборов легкодухе бажання повернутися до готелю — а раптом Анжела покається і прийде до нього в номер або хоча б зустрінеться в коридорі…

Він купив квиток на екскурсію по річці й три години стояв на палубі, наскрізь пронизуваній весняним вітром. Його невеликий досвід боротьби з путами підказував — свіже повітря на ранній стадії «голодування» трохи допомагає.