Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 44

Вона не прийшла на зустріч.

Спершу він чекав її, сидячи в машині, потім виліз назовні. Автобуси підходили з інтервалом у десять хвилин. Коли Анжели не виявилося в третьому за ліком автобусі, Владу стало дуже незатишно.

Минуло сорок хвилин. Потім п’ятдесят. І ось уже цілісіньку годину Влад безглуздо стирчав на зупинці, він навіть радіо включив, щоб перевірити, чи не бреше годинник. Годинник не брехав. Звичний ритм зібгався, щойно встановленим світопорядком поповзла тріщина.

Влад подзвонив їй на мобільник. Приємний жіночий голос повідомив, що, на жаль, абонент наразі недоступний.

Влад сів у машину, але поїхав не додому, а в готель «Турист». Люб’язний портьє повідомив йому, що мешканка номеру п’ятдесят два пішла рано-вранці і дотепер не поверталася.

Чи хотіла Анжела помучити його? Чи була це чергова демонстрація? Чи вона просто перечепилася на вулиці, вдарилася головою і втрапила до лікарні? І не може навіть подзвонити?

А може, сталося щось іще?

Влад ніколи не переймався особливо питаннями, чим вона живе, чим займається і де гроші бере. Ці незручні питання завжди відкладалися на «потім», тож, звісно, така ситуація не могла тривати вічно. Останнім часом Влад, зачарований рахунком «один-два-три», неприпустимо мало думав про майбутнє.

Покрутившись трохи у холі готелю, Влад рушив назад, додому. Щохвилини усередині нього наростала ірраціональна туга. За кожним поворотом увижалася фігура в червоному пальто, і він ні з того ні із сього пригальмовував, та так, що машину злегка заносило на слизькій дорозі, й двічі йому роздратовано просигналив водій з авто позаду.

Щойно переступивши поріг, він почув довгий телефонний дзвінок. Мало ключ не зламав, відмикаючи, схопив трубку:

— Алло?!

— Владе, мені треба негайно поїхати.

— Де ти? — запитав він з погано приховуваною жадобою.

— Ти що, не зрозумів?! Мені треба поїхати. Ти можеш виїхати просто зараз?

— Можу… Зажди. Куди їхати? Куди виїхати? У мене зобов’язання перед видавництвом…

— Мені треба поїхати, — повторила Анжела, втрачаючи решки терпіння. — Мені треба. Негайно. Через годину ти міг би мене підібрати в готелі? Чи ні… Ліпше на звичному місці, на зупинці. Чи ні… краще їдь від свого будинку в напрямку міста, і десь біля турбази — знаєш, де турбаза? — я тебе перехоплю.

— Не розминемося? — повільно запитав Влад.

— Дивися уважно, — сухо кинула Анжела. — Я стоятиму біля узбіччя… Мене важко не помітити.

За годину п’ятнадцять вони котили, залишаючи захід праворуч і позад себе, а з усіх дзеркал на Влада дивилося червоне з позолотою небо. Сутінкова пора завжди, від самого дитинства, викликала у нього почуття розгубленості й незахищеності. У такий час добре сидіти перед каміном із книжкою, пачкою печива і гарячим чаєм у порцеляновій чашці.

Невиразно бурмотіло радіо. Клац — і в салоні запала тиша, така самісінька, як під час їхньої першої зустрічі, коли Влад пригальмував біля узбіччя з наміром запропонувати допомогу жінці в рудій шубі.

— Ти не міг би включити музику? — запитала Анжела.

— Помовч, будь ласка, — попросив Влад.

І вони їхали далі серед тиші.

У приміській зоні їх зупинив дорожній інспектор. Влад відчув, як напружилася його супутниця. Інспектор посвітив ліхтариком у Владові документи, кинув зацікавлений погляд на жінку в червоному пальто і дозволив їхати далі. Анжела кілька разів озирнулася через плече на смугасті шлагбауми, що перекривали дорогу.

— Що ти утнула? — процідив Влад крізь зуби.

— Нічого, — дещо награно здивувалася Анжела. — Ти що думаєш, у мене конфлікт із законом?! Гарненької ж ти думки…

— Помовч.

І вони їхали і їхали собі далі, розганяючись на трасі й стишуючи хід щоразу, коли доводилося проїжджати через селища. Анжела раз по раз здригалася, забачивши в дзеркалах заднього огляду відображення далеких фар.

Близько опівночі вони в’їхали до лісу. Влад пригальмував, і Анжела здивовано на нього витріщилась. Кілька машин обігнали їх і помчали вперед. У світлі фар виникли смугасті білі стовпчики, тож Влад звернув на ґрунтову дорогу.

— І куди це? — запитала Анжела.

Влад не відповів. Звернув праворуч, потім ліворуч, зупинив машину, заглушив мотор і вимкнув фари. Не стало лісу і вітрового скла перед очима — навколо загусли темрява і тиша, майже нічим не розбавлені.

— Ну і що? — запитала Анжела глумливо. — Ти наче й не схильний був до театральних ефектів, з чого б це?

Влад увімкнув світло в салоні. Темрява посунулася, але не відступила, і кожне скло перетворилося на чорне дзеркало. Повернувшись до Анжели, Влад бачив її обличчя, її віддзеркалену потилицю і відбиток свого лиця — все відразу.

— Розповідай, — сказав Влад. — Перш ніж ми поїдемо далі, я хочу знати, чому раптом тобі так терміново приспічило чкурнути геть. А коли надумаєш збрехати — я здогадаюсь.

— Давай без цих ото слів, — скривилася Анжела. — «Приспічило», «чкурнути», «збрехати»… А як ти думаєш, нормальна людина може довго висидіти в цьому вошивому готелі «Турист»? Ці наші зустрічі за розкладом… та хто завгодно збожеволіє. Мені просто треба провітритися.

Влад обіперся ліктями на кермо:

— Анжело… Скільки ти збираєшся прожити?

— Це погроза? — відразу відгукнулася вона. — Ножик до горла?

— Це не погроза. Уяви, що ти доживеш до вісімдесяти… Це ще, як мінімум, років п’ятдесят. І всі ці роки — піввіку! — поруч з тобою буду я. Розумієш?

Запала тиша.

— Мені так довго не протягти, — сказала Анжела несподівано захриплим голосом. — І потім… Ти, перепрошую, старший десь років так на десять із хвостиком. А мужики живуть менше. Якщо ти навіть дотягнеш до сімдесяти… Це вже точно не п’ятдесят, а лише якихось двадцять сім або двадцять вісім… Тож не лякай, будь ласка.

Влад не відводив очей, і Анжела відвернулося перша:

— Слухай… Ну, я розумію. Мені ще пощастило з тобою… Що ти нормальна людина… Хоч у це важко повірити. Ти — і нормальна людина. Такий, як ти… Ну, от. Я була дружиною одного багатого стариганя. Він зробив купу грошей на якихось там ліках. Йому було вже за сімдесят! Він уже нічого не міг, тільки сопів. І я була його дружиною. Дуже пристойно, у нього три особняки в самій лише столиці…

— І він умер, — сказав Влад.

Анжела блиснула очима:

— Помовч! Дай мені закінчити… Що за манера — лізти зі своїми дурними… припущеннями… Так, він умер. Від якоїсь старечої хвороби. Я тут ні при чому.

— Від чого він умер?

— Та не пам’ятаю я! Начебто, інфаркт. Біг ранесенько — і брик… Я тут ні при чому! Я нікуди не їхала. Була вдома…

— Скільки років ти з ним жила?

— Років п’ять, — промурмотіла Анжела. — Ні… Три з половиною. Начебто так.

— Хто тобі повірить, коли так плутаєшся?

— А ти що, слідчий? Ти мене в кабінет викликав?

— Нам із тобою жити двадцять вісім років, — нагадав Влад. — За найоптимістичнішими прогнозами… А за песимістичними — п’ятдесят. Колись давай.

Анжела надулася.

— Якщо тебе заарештують, — сказав Влад, — нам обом буде дуже, дуже зле. Пам’ятаєш свого Гарольда?

— Він не мій, — відрізала Анжела. — І я кажу правду. Я — спадкоємиця Оскара, а його родичі…

— Оскар — це твій чоловік? Старий фармацевт?

— Я не говорила, що він фармацевт. Я казала, що він зробив гроші на ліках.

— Ну, треба ж мені якось його називати…

— Називай його Оскар.

— Гаразд, — Влад кивнув. — Тож у нього була рідня? І їм не сподобалося…

— Була і є, — крізь зуби прошипіла Анжела. — А Оскар написав заповіт, за яким чималий шматок дістається мені. Їм — фірма. Мені — гроші. По-моєму, все чесно.

— Але вони так не вважають? Слухай, а дата на заповіті яка? Чи не підписав він…

— Так, — Анжела похмуро кивнула. — Він переписав заповіт… колись ж бо був інший, певна річ… Переписав на мою користь за три дні до того, як помер на ранковій пробіжці. Як невдало вийшло!

— Невдало, — погодився Влад.