Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 31

От лишень не висуватиме Влад шухляди й не ворушитиме папери. Зараз він устане, загорне в газети чужу пластикову сумочку, віднесе на подвір’я і покладе зверху на поштову скриньку. Й — усе. На цьому історія з Анжелою знайде, нарешті, остаточний фінал.

— Сподіваюся, більше вона нічого не забула, — промовив Влад уголос.

У цей час за вікном просигналив автомобіль.

— Пане Палій! Вам пакет! Рукопис за дорученням «Усефільму»! Пане Палій, ви вдома?

Влад вийшов на ґанок. Хлопець років вісімнадцяти стояв біля воріт, розмахуючи великим конвертом, а за його спиною фиркав маленький кур’єрський фургон.

— Розпишіться тут, — хлопець шльопнув відомість на теплий капот. Влад узяв простягнену ручку, схилився над аркушиком у пошуках галочок-підказок…

Його вхопили за лікоть. Влад обернувся — замість кур’єра поруч стояла жінка в об’ємній рудій шубі.

— Можу я отримати свою сумку?

Влад обернувся до хлопця. Кур’єр радісно посміхнувся:

— А я підкинув вашу знайому, зараз же такі дороги…

Здається, він чекав на похвалу.

Влад перевів погляд на Анжелу.

Майнула млява думка: чому він повинен перейматися життям і здоров’ям цієї баби? Зрештою, якщо вона стане надміру надокучливою… Можна й поліцію викликати. А коли вона навіть помре… Чому Влада повинно це турбувати?! Бог — свідок, він зробив усе можливе, його совість чиста…

Так. Долину Совісті Влад не перетнув би й до половини.

— Можу я отримати свою сумку? — холодно повторила Анжела.

Влад розвернувся і пішов до будинку. Щось закричав кур’єр — ну, звісно, адже Влад не розписався про отримання конверта… Він повернувся. Поставив свій підпис. Знову пішов до будинку, взяв у вітальні з придзеркальної тумби сумочку з лазневими причандалами і знову вийшов у двір. Стримався, щоб не запустити сумочкою в Анжелу, і не відводячи погляду, простягнув їй забуту річ:

— Маю надію, ми більше не побачимося?

Отут вона посміхнулася, чарівно і водночас жорстко. У цій посмішці було й подвійне, і потрійне дно, у Влада сам собою підтягся мало не до ребер живіт.

— Певна річ, — запевнила Анжела.

Рушила до машини — кур’єр уже сидів за кермом. Взявшись за дверцята, жінка обернулася до Влада:

— До речі, як ви почуваєтеся? Подейкують, наче хворіли?

— Хто це таке каже? — перепитав Влад, відчуваючи, як затерпають від холоду щоки.

Вона не знітилася:

— Я намагалася розшукати вас через видавця, і він сказав мені…

— Він нічого вам не говорив, — рубонув Влад пошепки. — З чого ви взяли, що я хворів?

Вона знизала плечима. Відчинила дверцята.

— Стійте! — гаркнув Влад.

Дверцята гупнули. Влад стрибнув уперед і перепинив машині дорогу. Хлопець-кур’єр, судячи з усього, вже зрозумів, наскільки помилився, підвізши фатальну пані.

— Га? — розгублено запитав він, визирнувши у привідкрите вікно.

— Нехай ваша супутниця вийде, — попросив Влад. — Ми ще не договорили.

Анжела, котра зручно вмостилася на сидінні поруч з водієм, підняла й опустила вкриті хутром плечі. Влад рвонув дверцята. Анжела зробила спробу замкнути їх, але було пізно.

— На кілька слів, — сказав Влад, важко дихаючи.

— З якого дива? — холодно запитала Анжела. — Я повернула собі свою річ. Зачиняйте дверцята.

— Чому це ви вирішили, що я хворів?

— Хіба ні? — перепитала вона роздратовано.

Влад випустив дверцята, і Анжела миттю замкнула їх зсередини. Хлопець завів машину, і фургон невдовзі зник.

Влад довго стояв біля воріт і дивився вслід машині. Свіжий сніг засипав, згладжував ребристі сліди коліс на білому шляху.

Кепське передчуття.

«Нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

— Ми не підемо через Долину Совісті, — твердо мовив Грем. — Ніхто з нас не має шансів перетнути її… Тільки безсовісна людина, якій узагалі не знайоме почуття провини, виживе в Долині. Доведеться йти обхідним шляхом.

— А наш переслідувач? — стурбовано поцікавився Філософ. — А що, коли він перейде навпростець? Як у нього з совістю, ти не знаєш?

Грем похитав головою:

— Либонь, для нього просто не існує ані совісті, ні її антипода. У нього немає органа, який здатен відчувати провину — як у тебе з Деєю немає органа, що притягує чи відштовхує металеві предмети…

— А в тебе є? — зацікавилася Дея.

— А чому, на твою думку, стріли із залізними наконечниками не беруть мене? — здивувався Грем…»

Сценарій йому не сподобався: занадто прямолінійно, у багатьох місцях спрощено, зведено до коміксу. Влад сів писати великого листа сценаристам, дописав до половини і кинув, вирішивши, що особистої зустрічі все одно не уникнути.

Він з’їздив на пошту і нарешті вкинув у скриньку листа до Ганни, який тягав у кишені ось уже кілька тижнів. Поцікавився кореспонденцією «До запитання» — однак листів на його ім’я не надходило.

Повернувшись додому, Влад сів за комп’ютер, однак троль із супутниками так міцно загрузли на підступах до Долини Совісті, що витягти їх без переробки всього останнього розділу не було жодного шансу. Влад видобув із сараю лижі, натер їхні «підошви» смердючою маззю для м’якого снігу, натяг комбінезон і понісся цілиною, раз у раз провалюючись по кісточки і пихкаючи, як парова машина.

Через дві години навколо будинку з’явилася чудова торована лижня, а червоний і спітнілий Влад придумав сюжет для оповідання про те, як двоє братів-хлопчаків загубили взимку ключі від квартири, а мама повернеться тільки ввечері, і вони, боячись покарання, тупцюють під будинком, злі один на одного. І ось старший, очікуючи вечора, створює світ із планетами, сонцем і людьми, а молодший стає у цьому світі злим духом, руйнівником, дияволом…

Коли смеркло, Влад прийняв гарячий душ і вицмулив півпляшки коньяку.

І заснув, ні про що не думаючи.

А днів за два він уперше відчув судоми в скронях. І збрехав сам собі про нову застуду, тож з’їв на ніч аспірину. Уранці на зміну судомам прийшов біль, до якого додалися відчуття задухи, туга і слабкість.

Усе вже чудово зрозумівши, він ще довго блукав по будинку з дурнуватою посмішкою, заглядав у дзеркала і говорив своєму блідому відображенню:

— Та ні ж… Не може бути…

Чи страшно було Дімкові вмирати? Вмирати, знаючи, що міг би вижити — якби поруч був Влад?

Чи кликав він Влада? Чи просив лікарів, аби до нього привели друга-однокласника? І що лікарі при цьому думали? Списували на марення?

Влад згадував руду шубу, холодні оцінювальні очі — і цю посмішку. Посмішку, після якої, загалом, усе вже було зрозуміло, не вартувало й труду петляти довкіл будинку на лижах по липкому снігу…

— Ні! — Влад так зацідив кулаком по столі, що Гран-Грем злетів із кришки комп’ютера, а рука на мить заніміла. — Не може бути… Відкіля?! Значить…

Нічого не значить. Хоча багато чого пояснює. Усе, що робила ця жінка — було грамотною кампанією з прив’язування. Вона знала про природу пут аж ніяк не менше за Влада. Чого вона домагалася?

Чого домагалася, те, зрештою, і відбулося.

Влад розсміявся. Він усе реготав і реготав, він хотів би побачити Анжелине обличчя тієї хвилини, коли вона зрозуміє…

Зателенькав дверний дзвінок. Усе ще підхіхікуючи, Влад пішов відчиняти.

Удар! Чарівна жінка на порозі. Простягнені назустріч руки, ніжний дотик долонь. Тепла весняна злива, сонячний промінь на щоці, миттєво зниклий біль, спокій і радість — ось, виявляється, як це виглядає зсередини. Ось що відчувала Іза, зустрічаючись із ним після декількох днів розлуки.

Жінка відсахнулася. Спершу в її очах майнуло умиротворення, розійшлися хворобливі зморшки на чолі, потім вона довго дивилася на Влада — наче він був зотлілим мерцем, котрий щойно вибрався з-під її ліжка.

— Заходь, — кинув сухо.