Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 25

От лихо! Якщо вона довідалася його адресу — можливо, і хто-небудь інший довідається, шанувальники, наприклад… І тоді доведеться ламати з такими зусиллями налагоджене життя, переїжджати…

«Ні, — подумав Влад тужно. — Якщо вже доведеться продавати будинок — куплю натомість трейлер із усіма вигодами. І остаточно перейду до життя на колесах. Нічого не боятимусь, нікого не цуратимусь, ввічливий, товариський, компанійський… І ніде не зупинятимуся довше, ніж на три дні».

Він знову покосував на Анжелу. Каштанові пасма опали, закриваючи її скривджене обличчя, майже занурюючись у чай.

Навряд чи пута встигли б зав’язатися за настільки короткий час. Навіть попри ту божевільну ніч… Навіть попри ту поїздку, навіть попри всі їхні випадкові зустрічі, розмови, дотики…

Але якщо пута все-таки намітилися — варто грубо вигнати її. Щоб образа пересилила щойно народжену прихильність.

— Навіщо ти приїхала, Анжело? — запитав він холодно.

— Нінавіщо, — відгукнулася вона байдуже. — Не має значення.

— Більше ніколи так не роби. Гаразд? Більше не приїжджай.

Вона підняла на нього очі, він підвівся — не слід затягувати з прощанням. Хворий зуб не рвуть у три заходи…

— Таксі буде за п’ять хвилин. Ти готова?

Анжела невиразно знизала плечима.

Влад знову недоречно пригадав Ізу. Вона ж бо, бідна дівчинка, встигла прив’язатися до Влада міцно-преміцно. І зовсім без ліжка — просто так, за розмовами, за шахами…

Влад залишив недопитим свій чай, вийшов на ґанок — таксі досі не було. Він пройшов у кабінет, витяг із секретера гроші, відрахував п’ять крупних папірців, повернувся до їдальні:

— Ось.

— Я не візьму, — сказала вона повільно. — Не треба мені подачок.

— Потім вишлеш мені поштою.

— Йди до дідька, — сказала Анжела, і він мимоволі скривився. Не від слів — від інтонації. Так, вона виховувалася не в приватній школі для шляхетних дівиць. Тим легше перенесе образливий щиголь по носі…

Йому захотілося сказати їй щось тепле. Вибачитися. Пояснити.

Він стримався. Надпив чаю зі своєї чашки. Напій видався дуже міцним.

Анжела швидко глипнула на нього — і знову відвернулася. Випив чашку до дна, насилу ковтаючи, не знаходячи слів — але цієї миті знадвору просигналила машина.

— Ну, от, це таксі, — він узяв за довгу ручку її картату валізу на коліщатах. — Ходімо.

Вона пленталася слідом за ним. Вони проминули коридор…

Перед самісінькими вхідними дверима він, ступивши останній крок, м’яко опустився на підлогу.

— Що…

— Ти вдарився головою, — сказала жінка.

— Що?!

— Ти невдало підсковзнувся, впав, ударився головою… Не хвилюйся. Щойно ти остаточно прочуняєш, я піду.

— Що сталося… Дідько…

Він лежав на дивані, під пледом, у роті було сухо, перед очима витанцьовували сірі черв’ячки, і скільки б ні кліпав — не зникали.

— Ти знепритомнів. Тому, вибач, я не поїхала відразу ж, а вирішила дочекатися, поки ти отямишся…

— Скільки… який?!

— Ти добу пробув без свідомості.

— Скільки?!

— Добу. Я хотіла викликати «швидку допомогу», але щось з телефоном…

— Що з телефоном?!

— Немає гудка, — Анжела знизала плечима. — Я хотіла збігати до сусідів… Але тут і сусідів немає. Я… Ну, коротше, я медсестра за фахом. Знаю, безпомічну людину не можна залишати без догляду. Вона може, наприклад, задушитися власним язиком або захлинутися блювотинням…

Влад скривився — подібні припущення були, звісно, маленькою Анжелиною помстою. Він підняв руку — кімната перед очима гойднулася. Торкнувся до потилиці. Боліла.

— Тобі слід лежати, — сказала Анжела. — У тебе, очевидно, струс мозку.

— Не пам’ятаю, щоб я вдарявся об щось головою, — сказав Влад.

— Це рідко хто пам’ятає. Як падав, пам’ятаєш?

Влад звів брови. Падіння в його пам’яті закарбувалося — навіть не падіння, а нудотне ковзання вниз по чорній бездонній трубі.

— Дай попити, будь ласка, — попросив він, здригнувшись від цього спогаду.

Анжела подала йому важку чашку із зображенням гірськолижника; Влад пив, цокаючи зубами об порцеляновий край.

— Спасибі…

Доклавши трохи зусиль, він сів. Відкинув плед. Перечекав памороки, спустив ноги на підлогу.

Ноги були голі. На Владові були трикотажний светр-водолазка — і труси. Усе.

— Краще лежи, — дбайливо попередила Анжела.

— Телефон…

— Можеш сам перевірити.

І вона простягнула йому слухавку — кнопка «Розмова» провалилася м’яко, беззвучно, мляво. Динамік німував.

Влад поклав трубку на табурет поряд із диваном. Облизав запечені губи. Звів очі на Анжелу.

На ній був домашній халат. І капці з хутряною облямівкою. Волосся гладко зачесане назад, обличчя майже без косметики — абсолютне втілення домашнього, зручного, звичного. І це вона, екстравагантна хазяйка розкішної рудої шуби!

— Де ти була… весь цей час? — запитав він м’яко.

— Тут, — відгукнулася вона коротко. — На мій погляд, знетямлена людина потребує все-таки допомогти. Я не права?

— Ти була в цій кімнаті? — уточнив він.

Вона посміхнулася — трохи презирливо, як йому здалося:

— Я медсестра. Колишня доглядальниця. Знаю деякі особливості людського організму, не боюся ніякої роботи, і брудної теж… Так, я була в цій кімнаті. Коли в цьому виникала потреба.

Влад закусив губу. Двадцять чотири години… Якщо колись пута тільки намічалися — зараз вони різко зміцніли. Це ж надзвичайна ситуація, емоційний сплеск, вона була поруч, торкалася його, змінювала йому білизну, дідько ухопи…

Дідько, дідько, дідько лисий. Вона вже почувається мамкою при дитині, вона вжилася в цю роль, тепер їй насправді здається, що вона повинна бути поряд. Що вона потрібна йому — і, зрештою, дочекається подяки…

— Як почуваєшся? — запитала вона бережно.

Влад спробував устати, заточився. Анжела підтримала його під лікоть… Йому пригадалося: засніжений ліс… Він, п’яний, щасливий, спотикається в заметі…

— То що, у мене струс мозку?

— Схоже.

— То треба викликати лікаря?

— Звісно.

— І що, телефон не працює?

— Я розумію, тобі важко зосередитися, — сказала вона співчутливо.

— У тебе ж мобільник, — промовив Влад повільно.

— Відключився, — Анжела винувато знизала плечима. — Кредит вичерпався… Я завжди забуваю поповнити… Він не працює.

— Мій працює, — сказав Влад. — У кишені куртки.

— Дідько, я ж не знала! — розхвилювалася Анжела. — Давай, я лікаря викличу… Або краще сам викличеш… Де, ти казав? Де мобільник?

— Відпусти, — він відвів її руку. — Не треба… Я сам.

І пішов, тримаючись за стіни. Дошкандибав до ванни, подивився на себе в дзеркало… Обличчя землистого кольору з розтрісканими, як пустеля, губами. В очах неохоче розсмоктується каламуть.

Умився. Очі в дзеркалі проясніли. Запаморочення минулося. На трикотажному светрі — прямо на плечі — Влад побачив каштанову волосину.

Сівши на край ванни, стяг светр через голову. Притулив до обличчя.

Запах. Її запах, пам’ятливий іще з «Трьох Струмків».

Светр наскрізь просяк дорогими жіночими парфумами.

— Кабель порвався, — сказав монтер.

— А чого він порвався?

Монтер знизав плечима:

— Бог його знає… Перевірте, тепер працює?

Телефон працював. Влад саме розраховувався з монтером, коли приїхав лікар. Незнайомий. Звертаючись по медичну допомогу (не так часто, тьху-тьху), Влад ніколи не звертався до лікаря двічі.

— Яким місцем ви вдарились? Де гематома?

Влад обмацав голову, але ґулі не знайшов.

— Розумієте, я не пам’ятаю, як падав. Тут була одна жінка, медсестра за фахом…

— Ви не зловживали алкоголем? — м’яко поцікавився лікар. — До падіння?

— Я пив лише чай, — сказав Влад сухо.

Лікар оглянув його. Виміряв тиск, порахував пульс.

— Усе-таки ви пили не тільки чай, — повідомив, зітхнувши. — Вам варто уважніше ставитися до свого здоров’я, ви ж уже не хлопчик… Якщо хочете, ми можемо з’їздити в госпіталь.