Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 23

І тут у неї з кишені випав металевий жетончик на метро. Вилетів і покотився по підлозі, по темному воскованому паркету, по бетонній плитці, просто до Владових ніг. Вдарився об його правий черевик — і, покрутившись іще трішки, влігся на бік.

Влад машинально нахилився і підняв жетон.

Однокурсники давно звикли не зауважувати його — начебто він був такою ось вішалкою з дзенькітливим номерком, Ганна і дивилася так, начебто вперше бачила цього невисокого веснянкуватого хлопця з витертою сумкою через плече.

Але вона дивилася. Прямо на нього. І в чорних чіпких очах був привітний подив.

Влад ступив крок уперед і поклав жетон на гардеробну стійку.

— Дякую, — сказала Ганна.

— Будь ласка, — кинув він, повернувся і вийшов.

…Вона чимчикувала темною вулицею, а він підтюпцем позаду, не випускаючи її з виду. Дівчина сіла на трамвай — і він примудрився втиснутися так, щоб вона не помітила. Вийшла — і Влад за нею, увійшла до під’їзду — і парубок слідом — нечутно. На третьому поверсі відчинилися двері, жіночий голос запитав, чому так пізно, двері зачинилися…

Наступного ранку Влад купив на пошті десять конвертів без марки і тонкий шкільний зошит. Через два дні знову проводжав Ганну до самого дому і залишив конверт у поштовій скриньці квартири номер вісім.

«Привіт.

Ти займалася хореографією? Ти танцівниця, так?

Май на увазі — філософ вирячується на тебе, як на шоколадний торт, а ти нічого не помічаєш. Тобі й не треба. Нехай собі світить оком.

Прошу, знай, якщо тобі щось знадобитися — поруч завжди є людина, котра зможе допомогти і захистити.

Завжди.

Ну, що — мені вдалося тебе заінтригувати?

Квітень».

А вранці вона уважно вдивлялася в обличчя однокурсників, і щоки її здавалися рум’янішими, ніж зазвичай. Клятий філософ нюхом зачув її романтичний настрій, попросив залишитися після пари і довго щось утовкмачував, ніжно водячи пальцем по рядках Ганниного реферату…

«…Ця скотина обов’язково чіплятиметься до тебе перед іспитом. Якщо тільки він спробує робити гидкі натяки — приколи на светр будь-яку брошку чи навіть просто шпильку…

Квітень».

Він відімкнув ворота великим нержавіючим ключем. Загнав у гараж машину — колеса раз у раз пробуксовували в снігу, поштова скринька була переповнена, з щілини для листів і газет рожевим язиком стирчала якась рекламна листівка. Поріг, рівно припорошений снігом, скидався на стіл під накрохмаленою скатертиною; рифлені черевики Влада припечатали цю пишноту, сповістивши цікавому листоноші, що «цей ненормальний» нарешті повернувся додому.

Листоноша колись навіть повідомив у поліцію. Він певен був, що Влад — темна особа, що чесні громадяни так не поводяться. Влад подарував дільничному книжку своїх казок «Для найменшеньких», і на цьому інцидент вичерпався, але листоноша звідтоді не злюбив його ще лютіше і розпускав околицею найбридкіші й найбезглуздіші плітки. Щоправда, Влад цим не переймався, знайомих і сусідів у нього тут не було, він вибрав цей будинок саме за його усамітненість…

…Якраз напередодні консультації з філософії Ганна прийшла на заняття із залізною брошкою на светрі. Вона виглядала пригніченою, від рум’янцю й сліду не лишилося, хтось із приятельок глумливо пожартував з приводу дешевої прикраси, Ганна зробила спробу зняти брошку — але, зрештою, залишила…

Увечері того ж дня Влад прийшов до філософа додому. Двері відчинила дружина — опецькувата пані в смугастому махровому халаті. Влад тицьнув їй у руки жовту, як курча, троянду і з посмішкою попросив покликати пана такого-то.

З квартири долинали дитячі голоси. Філософ вийшов, на обличчі його світилася здивована посмішка. Навіть удома, захоплений зненацька, він виглядав франтом: на вельветовій сорочці не було ні зморщечки, домашні штани не пухирилися на колінах, сходову площадку затопив аромат одеколону. Влад на секунду побачив себе збоку — дуже скромно одягнений, погано виголений юнак з лиховісним вогником в очах. Відлюдько, божевільний, студент-трієчник. Кому повірять, якщо справа дійде до розгляду? Ясно ж, кому повірять, а кого відрахують задля дисципліни та порядку…

Він заговорив, дивлячись у примружені блакитні очі філософа, і з кожним його словом очі ці звужувалися чимраз більше. Нарешті його співрозмовник зробив спробу піти, не кинувши й слова, тоді Влад двома руками вхопився за комір чистої вельветової сорочки, ривком притяг обличчя філософа до свого лиця і зашипів, дивлячись у щілинки-очі.

«Ось із цієї морди, пане спокуснику, я легко зроблю кривавий млинець на очах у всіх студентів, просто в аудиторії…»

Філософ не дослухав, смикнувся, із тріском обриваючи комір, і крикнув дружині, щоб викликала поліцію. Влад підставив ногу, не даючи грюкнути дверима, з дальньої кімнати визирнули дві дівчинки, років восьми і дванадцяти, та злякано вчепились одна в одну.

— Облиште її, — сказав Влад філософові. — Бо буде гірше.

У коридорі знову з’явилася огрядна пані в махровому халаті. Зупинилася, уважно вдивляючись у Владове обличчя, обернулася до важко дихаючого, у рваній сорочці чоловіка:

— То викликати поліцію?

У її похмурому погляді й не менш похмурому голосі було щось, що змусило філософа цілком утратити самовладання. Він почав лаятися, кричати, тоді верещати, і тільки по тому Влад пішов.

Так, він пішов. А на іспиті філософ навіть не зиркнув у його бік, уліпив трійку. Ганна, найкраща студентка і відмінниця, одержала «чотири». Замість двох шматочків масла в очах філософа плавав тепер лід. Щоб замести сліди, він не поставив цього разу жодної «п’ятірки», чим викликав загальне обурення і легку бучу в деканаті.

«Це чотири, це все-таки не п’ять», — докірливо кинув у Владовій пам’яті дуже знайомий голос.

Ганна мало не плакала від образи і несправедливості. Філософа піддано було загальному мовчазному остракізмові, а Влад спробував іще раз з ним зустрітися — у підворітті, — але хитрий франт був дуже обережний.

«…Не бійся. Якщо тебе скривдить хтось — я побачу, і більше він до тебе не полізе.

І не намагайся мене вирахувати. Найімовірніше, тобі це не вдасться. Давай грати в цю гру — начебто мене немає. Начебто я — скрізь…»

Влад прокинувся о сьомій ранку від гострого відчуття, ніби він знову в потязі. Начебто він спить, не роздягнувшись, у купе для провідників, а хтось із пасажирів гатить у двері й голосно скаржиться на холод у вагоні.

Він цілісінький рік проїздив провідником на різних напрямках, з різними напарниками, а іноді й сам-один. Потяг — це завжди люди, і завжди нові, от лишень із напарниками іноді виникали проблеми, адже потяг — це ще й дуже тісно…

За цей рік його внутрішній лічильник відкалібрувався майже до досконалості. Влад точно відчував, скільки доторків, скільки розмов за пляшкою горілки, скільки годин мовчазної присутності потрібно буде, аби, розлучившись із ним, та чи інша людина відчула дискомфорт. І завжди змінював напарників раніш ніж ті встигали по-справжньому прив'язатися. Так, його не любили, вважали гордяком і зрадником, але ж він і працював завжди на таких непрестижних напрямках і в таких поганючих потягах, куди пристойного провідника й медом не заманиш…

У кімнаті дійсно було холодно. Звичайно, не як узимку у вагоні, де скінчилося вугілля, але все-таки Влад змерз.

Включив обігрівач. Натягнув светр поверх халата. Пішов на кухню, зварив собі кави, час було б уже зігрітися — але його досі лихоманило.

Застуда? Чи втома після поїздки, недосипання?

Він увімкнув комп’ютер, посадив Гран-Грема ліворуч від клавіатури, переглянув написане вчора ввечері. «Ти обманюєш, — сказала Дея. — Я не вірю тобі. Хіба можна вірити тролеві? — Але я тільки наполовину троль, — чесно відповів Гран-Грем. — Кажуть, що мій татусь був людиною. Або навіть ельфом. Ти ж бачиш мої руки, та й п’яти в мене цілком людські… — Я не бачу твоєї душі, — сказала Дея. — П’яти і душа — це ж не зовсім те саме…»