Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 16

Він досягне… Він може домогтися в житті чого завгодно. Мама хоче, щоб він був лікарем… Йому самому іноді цього хочеться… Але головного рішення він іще не прийняв. Він обере самостійно — не дозволить ні обставинам, ні хвилинної слабкості, ні, навіть, мамі вибирати за себе. Треба тільки вибудувати своє життя так, щоб уміння Влада прив’язувати до себе людей зіграло йому на руку, а не на шкоду. А якщо він зуміє це зробити — ого-го! Увесь світ тягтиметься за ним, як ось ця машинка на мотузочці. Тільки не варто поспішати, треба вибрати, чого ж, власне, хочеться більше — бути знаменитим телеведучим? Кіноактором? Чи, навіть, президентом?

«Розумієш, Дім, мені конче треба кудись вступити, не цього року, то наступного. Інакше мене заберуть до армії. Уявляєш, що буде, коли я опинюся в армії?!» — «Та отож…» — «І мама ж… Я маю знайти таке місце, щоб від неї неподалік…» — «Не кажи мені нічого!» — «Я й мовчу. Просто мені все одно доведеться повернутися додому, може, ненадовго…» — «Тільки не раніше осені. Коли все закінчиться. Коли багатьох наших у місті вже не буде… А мене не буде точно, Владку».

Влад зупинився перед дверима свого будинку. Звів очі до завішених вікон — так колись дивилася Іза…

«Обіцяй, Владе, що ти зникнеш на цілісіньке літо, і жодна жива душа в місті не зможе розшукати тебе. Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я — всіх тих, хто до тебе прив’язаний. Найліпше, що ти можеш для нас зробити, — це звалити з міста, і — з кінцями… Заприсягнися».

«Обіцяю».

Потяг рушив, стрічка перону поповзла назад. Стоячи біля ятки з морозивом, Дімка дивився кудись убік, а тоді повернув голову і зустрівся з Владом очима.

Недбало підняв руку, помахав — як щоразу дорогою зі школи.

Перон закінчився. Влад повернувся в купе, витяг із сумки підручник з хімії. Говірка сусідка вже розпитувала маму про те, куди вони їдуть (у Старгород), і куди вступає Влад (у медичний), і чи є в них знайомства в приймальній комісії (на жаль, немає), і чи займався Влад з репетитором (що ви, він і так добре вчиться), і чи є де зупинитися (так, у родичів-знайомих), і щось іще, присмачене особистими сусідчиними спогадами…

Біля вікна сиділа дівчина, Владова однолітка. Видавалась знайомою. Може, він бачив її на танцях, або в парку, або ще десь.

Дівча мовчки дивилося у вікно. Дорожня балаканина двох жінок текла повз неї, аніяк її не зачіпаючи. Коли Влад сів навпроти, дівчина мигцем зиркнула на обкладинку підручника. І знову відвернулася.

Зусиллям волі Влад примусив себе розуміти, про що йдеться в книзі. Перечитав розділ утретє, вчетверте, на п’ятий раз сусідчин голос віддалився і зник, начебто між Владом і цією тітонькою у рожевій літній сукні утворилася звуконепроникна стіна. Влад читав, не піднімаючи очей, а дівча навпроти перетворилося на деталь інтер’єру — незгірше за шторки на вікні, вішалки для одягу і валізу на багажній полиці.

Потім текст відплив убік, на його місці опинилися вузький асфальтовий перон, ятка з морозивом і Дімка, котрий недбало махає вслід.

Дімка був демонстративно байдужий. «Уже почав відвикати», — подумав Влад з образою. Ну, гаразд, не обійнялися перед дорогою, Влад сам так захотів, щоб не обіймалися… Але хоч міну зробити не такою прісною найкращий друг міг би?! Ні, Владу і так пройде, у нього ж голова не болить від розлуки, температура не піднімається…

Але це ж не означає, що зовсім нічого не болить? Вони — ті, кого він залишає, — важкий період перебудуть укупці. А він, Влад… Що ж, він тепер приречений на самотність? Цілісіньке життя?!

Він закусив губу, женучи геть внутрішнє скиглення. Нічого з ним не станеться… Там побачимо, головний іспит складатиме все-таки не він, а…

Попереду липень і серпень. Усе вирішиться в липні, але Влад не зможе допомогти ні Дімкові, ні решті однокласників. От зашкодити… Для того, аби зашкодити, досить просто знайтися. Жити вони будуть у родичів тітки Віри, маминої старої приятельки, а чоловік цієї тітки Віри знайомий з матір’ю Ждана… І Ждан, якщо захоче, — а він захоче! — довідатися, куди поїхав Влад, хоч завтра зуміє отримати «засекречену» інформацію… Які там тайни в маленькому містечку?!

Розмірено постукували колеса. Балакучій сусідці закортіло переодягтися в спортивний костюм, і Влад покірно вийшов у коридор і завмер біля вікна, тримаючись за поручень. Вечоріло. Щоб побачити у вікні хоч щось, окрім свого похмурого відображення, треба було притулитися до скла чолом і носом.

За спиною свиснули, розчиняючись, двері купе. Серйозне дівча прочимчикувало в кінець коридору, а за дві хвилини — назад, зупинилося біля сусіднього вікна, притислося до нього обличчям.

— Вступати? — запитав Влад.

Дівча рвучко кивнуло.

— До педагогічного?

Вона глянула на нього з царственим презирством:

— До театрального.

— А це де? — запитав Влад по паузі.

— У столиці, звісна річ, — відгукнулася дівчина здивовано. — Чи ти про щось інше запитуєш?

Вона аж ніяк не схожа була на дівку, яка збирається бути артисткою. Принаймні Влад уявляв таких панночок зовсім по-іншому.

— А що туди здають? — запитав він просто так, аби перервати незручну паузу.

— Майстерність, — кинуло дівча, начебто облизувало солодкий льодяник. — Прозу, байку, етюд, вірш, монолог, танець, пісню…

— Чимало, — підсумував Влад. — А хімію не здають?

Вона не втрималася і пирхнула.

— А біологію?

— Біологія має бути в людині, — сказала дівчина повчально, і Влад зрозумів, що вона повторює чужу фразу. — Акторська біологія…

— У тебе є?

Вона кинула на нього такий погляд, яким зазвичай обмінюються дівчата перед дівчачою бійкою:

— Є. А тобі що?

Повз них коридором пройшов мужчина в м’ятому спортивному костюмі, такий тлустий, що і Влада, і його співбесідницю заледве не притисло до стінки.

— Тебе як звати? — поцікавився Влад дещо запізніло.

— Агнія, — вона звела підборіддя. — Твоє ім’я я вже знаю… — і додала, озирнувшись на причинені двері: — Приніс же лихий цю талалайку в наше купе!

І обоє тихенько розсміялися.

Легкість іспитів до театрального вразила Влада. Хоч як переконувала його Агнія, що вивчити текст — не головне, переконати таки не змогла. Коли людина здає хімію — всім зрозуміло, що саме вона здає. Коли людина читає перед комісією вірш… Ну, як його оцінити, якщо зробити це голосно, виразно й жодного разу не збитися?!

І ще — Владові досі не доводилося бути в столиці.

Та й іспити до театрального припадають на липень, а в медичний — на серпень.

— Мамо, — сказав Влад уранці, коли до станції Старгород залишалося хвилин двадцять. — Я дещо хочу тобі сказати…

Мама вислухала всі його резони мовчки. Потяг сповільнив хід, праворуч і ліворуч потяглися сірі старгородські багатоповерхівки.

— Ти не хочеш, щоб вони довідалися, де ти, — підсумувала мама, коли Влад уже й надію втратив почути її відповідь.

— Я хочу подивитися на столицю… — засоромлено пробелькотів він. — До іспитів у Старгороді ще є час…

— Але я ж повинна якось попередити… Що ми не приїдемо зараз…

Влад спершу не повірив. Обійняв маму, ткнувся носом у м’яке вухо:

— То ти згодна?!

— Ти не зрозумів, Владку. Я все одно подзвоню тьоть-віриним родичам, поясню, де ми, що з нами і чому не приїхали…

— Так, але в столиці нас не знайдуть! Навіть якщо через поліцію візьмуться шукати!

Балакуча сусідка, яка саме виходила з купе, чула останню фразу. Невідомо, що саме вона подумала, але поспостерігати за нею було кумедно.

— Ти справді в усе це віриш, — задумливо кинула мама.

Потяг уже підходив до станції.

Будинок інституту скидався на дім із примарами — високі вогкі склепіння, лункі напівтемні приміщення, галерея портретів уздовж стін. Рами виявилися гіпсовими, з наполовину облупленою позолотою; зображені на портретах люди дивилися повз Влада, і на кожному обличчі лежало усвідомлення гучної слави, начебто навіть крізь шар багаторічного пилу до намальованих вух долинало відлуння оплесків. Де не було портретів — вистачало барельєфів, невідступно проводжаючих абітурієнта лютими білими очима. Влад не те що боявся — бентежився спочатку. Йому все ніяк не вірилося, що цирк, який тут відбувається, хтось сприймає серйозно.