Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 11

— Владку, що з тобою?

— Ма, — сказав Влад, ретельно розмішуючи п’яту ложку цукру. — Слухай… Ти тільки не ображайся… А про справжніх моїх батьків десь можна знайти відомості?

Мама часто закліпала:

— Владе…

— Пробач, будь ласка… Я все розумію… Але якщо, наприклад, у мене рідкісна спадкова хвороба… І треба простежити, відкіля… цю спадщину…

— Яка в тебе хвороба? — запитала мама, стрімко блідніючи.

— Ніяка… Я ж сказав — «якщо»…

Мама нічого не відповіла. Влад перший відвів очі.

Коли, за чутками, до Дімчиної виписки з лікарні залишилося днів зо два чи три, Влад нарешті зважився і подзвонив у знайомі двері, які безліч разів відчинялися перед ним.

— Владе? — здивувалася Дімчина мама. — А хлопці казали…

— Мені треба поговорити з вами, — кинув Влад, аби відразу відрізати всі шляхи до відступу. — Це дуже важливо. Це стосується Дімки.

У бідної жінки витягнулося обличчя. Видно, Владів вигляд був страшенно переконливий — бліді щоки, зацькований погляд, от хіба на чолі не написано: я притяг вам нову величезну неприємність…

Його провели на кухню, всадовили на табурет і Дімчин батько поставив на плиту чайник. Він, відмінно від дружини, не схильний був панікувати завчасу, не від слова навіть — від інтонації.

— Значить так, — мовив Влад, розглядаючи строкату клейонку на столі. — Треба його переводити в іншу школу. Я не можу пояснити, чому…

— Ні, ти все-таки поясни, — м’яко заперечив батько. — Ми тебе, Владе, знаємо давно, ти начебто б завжди був чесним хлопцем… Якщо почав говорити — давай начистоту.

— Я не можу пояснити, — повторив Влад уперто.

— Йому хтось погрожує? — швидко запитала мати. — Якісь ваші, хлопчаківські… Хто йому погрожує?

— Ніхто, — сказав Влад. — Йому не можна зустрічатися…

І замовк.

— З ким? — запитав батько. — Назви мені ім’я цього мерзотника. І тоді йому доведеться переходити в іншу школу.

«Але ж це теж вихід, — мляво подумав Влад. — Піти самому… А там, у новій школі, почнеться все спочатку…»

Він скривився, чомусь пригадавши Зозулю.

— Отже? — батько не збирався так просто відступати. — 3 ким саме не можна зустрічатися Дмитрикові? Га?

«Вони нічого не зрозуміють, — подумалося Владові. — Це від самого початку було ясно. Він даремно прийшов. Лиш ускладнив ситуацію. Тепер вони почнуть доколупуватися…»

— Вибачите, — сказав він, насилу відводячи очі від скатертини. — Я піду…

— Ти нікуди не підеш, — рубонув батько, — поки не скажеш усієї правди. Хто погрожує Дмитрикові?

— Ніхто.

— Ось тепер ти брешеш.

— Я не можу сказати. Але якщо його перевести до іншої школи…

Дімчина мати нервово сплела пальці. Їй тільки цього бракувало. Ледве вдалося виходити сина, вирвати в невідомої хвороби, що звалилася, наче сніг серед літа, — а тут іще ці недомовки, таємні погрози, блідий хлопчак із зацькованим поглядом, справді чимось страшенно засмучений і стурбований. Раптом з Дімою таки щось станеться?

— Я зателефоную твоїй матері, — сказав Дімчин батько.

— Не варто. Вона нічого не знає.

— А я дуже попрошу її довідатися! І до директора піду, зрештою… Ліпше б ти відразу розповів, Владе.

— Не можу.

Усе вкрай заплуталося й ускладнилося. Мама вже мало не плакала:

— У нього просто голос тремтів, у слухавці… Ну, що ти їм наговорив?! Які погрози?

Влад мовчав.

— Якщо станеться лихо, ти будеш винен, — ледь чутно прошепотіла мама. — Взявся говорити — то кажи до кінця!

— Йому не можна зустрічатися зі мною! — кинув Влад. — Йому не можна бути зі мною в одному класі!

Мама довго дивилася на нього. Потім підійшла, доторкнулася до синового плеча:

— Владе… Що з тобою відбувається? Ти зле почуваєшся? Що ти там казав про спадкові хвороби?

Влад мовчав.

— Будь ласка, — попросила мама тихо. — Довіряй мені… Хай би що там сталося… Навіть коли це, не приведи Господи… Навіть якщо з тобою… Ми з усім впораємося, ти не бійся. Ми всіх здолаємо…

Вона говорила і говорила, а Влад наче остовпів, відчував, як вогнем пашать від сорому щоки, і намагався проковтнути застряглий у горлі клубок.

Дімку виписали перед самісіньким початком занять. Зрозуміло, у школу з усіма він не пішов — мав два тижні «реабілітації», тож у гостях у видужалого побувало півкласу. «Доброзичливці» відразу донесли йому, що Влад нікуди не їздив, нічим не хворий, а просто не бажає бачити колишнього друга. На той час Дімка вже пережив розмову з батьками, й не одну. Звісно, він усе заперечував, зрозуміло, ніхто й не думав йому погрожувати, яка там нова школа, цілковиту дурню наплів цей Влад…

Дімка знав, що Влад щодня ходить до школи. Телефон в обох був справний — проте Влад так жодного разу і не подзвонив.

І Дімка, зачаївши образу і здивування, не телефонував теж.

Колись, навіть якщо друзі ненадовго розлучалися, Дімка завжди прибігав у гості першим. Влад звик до цього і сприймав як належне, а тепер, після реанімації і лікарні, Дімка поводився стримано, і байдужість Влада виглядала збоку дивно й обурливо.

Роль ходячої совісті самозвано взяв на себе Ждан.

— Ти можеш хоча б порозумітися?! — вигукував він патетично. — Ти можеш хоча б пояснити людині, за що ти так на нього наплював?

На Жданових щоках ходили жовна, під тонкою сорочкою грали дбайливо нарощені мускули і на всі боки розтікався густий запах дезодоранту. «Ще в морду дасть», — подумав Влад утомлено. Не вірилося, що ось цей молодий бичок ще кілька років тому вважався в класі без’язиким хлопчиком для биття і що це з його згорбленої спини Влад відклеїв колись паскудну картинку…

— Не твоє діло, взагалі — сказав Влад, дивлячись у смарагдово-зелені Жданові очі. — Наша з Дімкою справа. А ти всохни. Втямив?

Ждан посопів погрозливо, але на більше не наважився.

Влад дивився в ображену Жданову спину — і думав, що вже за кілька днів відчуження йому закортить підсісти поближче, ніби між іншим запитати про щось, зачепити ліктем, списати розв’язання задачі. Самому Ждану це буде неприємно і дивно, але він вигадає, як погамувати самолюбство. Наприклад, знайде виправдання самому собі, ніби просто використовує цього зазнайку, а зовсім не дружить із ним, і розв’язок задачі конче йому потрібен, а підсісти ближче змусила якась нагальна потреба… Он, протяг. А ще за місяць він і не згадуватиме про сварку — спокійнісінько патякатиме з Владом на перервах, наче й не було ніякого непорозуміння…

Влад недооцінив Ждана. Самовпевнений молодий боксер, котрий недавно сам пережив знущання, тепер власноруч вирішив улаштувати товаришеві повноцінне цькування і вже вже наступного дня у школі Влада очікували демонстративно відведені погляди, гордовиті обличчя однокашників та інші атрибути бойкоту.

Він розгубився, потім обурився. Захотілося миттю придушити Ждана, або, що набагато ліпше, повернутися на два з половиною роки назад і зупинити власну руку, коли та зривала аркушик зі Жданової спини.

Почалися уроки. Слухаючи монотонний голос історички, Влад потроху заспокоювався. Образа вщухла, натомість залишилася цікавість. Ну, і як ви без мене?

Два дні клас натхненно грав у нову гру. На третій — збунтувалися дівчатка: чому це вони повинні бойкотувати Палія за його сварку з Шилом? Це їхня особиста справа, якого дідька хтось має втручатися?

Так, дівчатка капітулювали першими — втім, може, вони просто практичніші? Їм не дуже подобається терпіти дискомфорт заради чиїхось там амбіцій… А в наявності певних незручностей сумнівів не залишилося.

Тепер бойкот підтримували лише хлопчаки. Влад спостерігав, він уже зрозумів на той час, що Ждан приготував йому несподіваний подарунок: практичний експеримент над грибницею.

Найгірше довелося тим, хто спілкувався з Владом найближче. Ті, кого він недолюблював і з ким розмовляв рідко, витримали бойкот довше. Зате всі, хто жив із ним у таборі в одному корпусі, хоч іноді списував рішення і просив у нього на уроках лінійку або давав свою, хто розповідав анекдоти в одній із ним компанії і був із ним в одній волейбольній команді, хто хоч зрідка грав із ним у шахи — всі вони хитрували, викручувалися таким чином, щоб і з Владом поговорити, і формальних законів бойкоту не порушити: