Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 60

Чорнявий роздратовано сам вихопив меча. Пішов уперед, рухи видавали вправного бійця. Він був убивця: Стократ навчився їх упізнавати ще до того, як сліпі душі знаходили тимчасовий притулок на його клинку.

— Смерд! — крикнув чорнявий. — Закопаю й тебе, у цій самій ямі!

Стократ убив його, коли він ще кричав. На лиці чорнявого в останню мить з’явився подив. Він захрипів і впав.

Стократ повернув голову до чотирьох стражників, що, як і раніше, стояли коло ями. Вони не рушали з місця, начебто вкопані по коліна в сірий лісовий ґрунт.

— Бийтеся, — він пішов на них, піднявши меча. Вони стояли, не наступаючи, не групуючись, але й не намагаючись утекти, — він з подивом зрозумів, що вони заціпеніли, мов паралізовані, дивлячись на нього.

Він зупинився.

Вони розкажуть усім, що бачили чаклуна з мечем, і на береги Струмочника прийде великий загін. Добре, якщо ще не додадуть два плюс два й не зрозуміють, що зі Стократом зі столиці Грана втекла й Світ…

Але вони не були вбивцями. Дотепер принаймні.

Стократ глибоко зітхнув. Чого це сталося саме сьогодні, коли такий світлий день, а небо такого дивного кольору?

— Тікайте.

Вони рвонули з місця так, як ніколи в житті, мабуть, не бігали. Цілу секунду він вірив, що зараз їх дожене й покладе всіх чотирьох. Але пробіг два кроки — і зупинився. Ні, не сьогодні їм судилося вмирати, і не сьогодні Стократові вбивати безневинних, хоча, о добрі духи, які там вони безневинні…

Їхній чорнявий командир лежав лицем униз, і Стократ мовчки це схвалив. Він би не хотів зараз дивитися в обличчя трупа. З ями тим часом не долинало ні звуку — Стократ вирішив, що присуджений до страти знепритомнів.

Він помилився. Бранець дивився вгору, лежачи на спині, погляд був осмислений, і рот не зав’язаний. Купа землі лежала в нього на грудях і на животі. У потривоженому ґрунті ворушився полуденний метелик, сріблястий денник, намагався розгорнути величезні злиплі крила. Однак день зайшов далеко за полудень, і час днювання закінчився.

— Ти хто? — запитав Стократ.

Чоловік у могилі сіпнув куточком рота, це мало означати усмішку.

— Зараз я тобі допоможу, — сказав Стократ.

Він одійшов од ями й сів на теплу землю. Підніс до очей меча. Здригнувся; цей убивця був неприємний і липкий. Він убив близького родича, відверто безпомічного, вві сні.

Скрипнувши зубами, він устромив клинок якомога глибше в землю. Той, що був Шиваром, пішов у білуватого хробака.

Стократ знов підійшов до ями. Сріблястий денник усе-таки зміг розправити крила й вилетів, описуючи кола, в небо; він вийняв кинджал, сів на край ями й звісив ноги.

— Ти хто? — запитав серйозно. — Розумієш, од цього залежить, чи я тебе звільню, чи переріжу горло.

Той, що лежав у могилі, мовчки дивився на нього знизу вгору.

— Ти не можеш говорити?

— Я Ворон, володар Вивір, — насилу промовив чоловік у могилі, й пухка земля обсипалася з його живота. — Якщо ти розбійник і маєш зло на мій рід — я все одно тобі вдячний. Перерізай.

Стократ згадав учорашню зустріч: місто, палаючі будинки, поранений стражник: «Старого володаря вбив рідний син і поставив себе поза законом…»

Стократ кліпнув:

— Отже, вони звинуватили тебе. Тоді як убив цей…

— Не думаю, що власною рукою…

— Саме власною, — кивнув Стократ. — Не сумнівайся.

Спустившись у яму, він обережно звільнив бранця від мотузок. Той одразу став на ноги — однак руки його висіли по боках, схожі на смужки сирого тіста.

Нетвердо ступаючи, він підійшов до трупа Шивара. Постояв над ним. Одійшов убік і сів — упав на глицю.

— Дякую, — сказав після короткої мовчанки. — Мені немає чим тебе нагородити… або віддячити.

— Я не шукаю ні нагороди, ні дяки, — сказав Стократ. — І, вибач, мені треба йти. Ти сам подбай про себе, володарю Вивір.

Кивнувши, він повернувся й пішов геть. Із загибеллю Шивара закінчилася його радість і почалася тривога.

— Ти Стократ, — сказав йому в спину врятований чоловік. — Ти ж Стократ, прибулець з зірок, так?

Стократ не зупинився:

— Мене так звати.

— Вони тебе шукають! — важко ступаючи, врятований наздогнав його.

— Мене багато хто шукає. Хто знайде, не зрадіє.

— Люди з зірок тебе шукають, — врятований говорив хрипко, проштовхуючи слова крізь висохле горло.

— Ходімо зі мною, — сказав Стократ. — І додав крізь зуби: — Тільки я піду швидко.

Він покрокував, не озираючись, прискорюючи ходу, і до кінця шляху вже біг, і врятований ним чоловік відстав. Стократ не дивився на прикмети, але вийшов точно до багаття — і, ще не бачачи за деревами вогню, почув на галявині крики.

Перед очима в нього стало чорно. Він вискочив на галявину, коли Правила Пристойності заносив ножа, вищирившись, готовий битись на смерть, а поруч з ним вставала Світ, озброєна палаючою дровинякою, бо іншої зброї не знайшлося. Навколо стояли стражники Вивороту, шестеро, у панцирах і з мечами, а за спинами в них лучник натягував тятиву.

Стократ закричав на бігу, і лучник промахнувся з десяти кроків. Стріла, націлена в горло Світ, влучила їй у плече.

Лучник загинув перший.

Ворон брів серед стовбурів, давно зневірившись догнати людину, котру багато років шукали по всьому Населеному Світу прибульці з зірок. Темно-червоні стовбури хилилися, Ворон зупинявся, вхопившись за шорсткувату кору, живиця приклеювала його долоні до дерева й привласнювала, і здавалося, що у нього в жилах течуть соки дерева. Сосни на час зупиняли танець і завмирали, як вишикувана варта, і тоді Ворон продовжував іти.

За щасливою інтуїцією чи за знаком долі, він не збився з дороги. Він вийшов на маленьку галявину, завалену трупами. Люди в панцирах і темно-синіх плащах зі стародавнім гербом Вивора вмерли щойно, у нерівному бою з однією-єдиною людиною.

Стократів меч стирчав у землі коло багаття.

Сам Стократ стояв навколішки над дівчиною, що лежала на траві. Ворон підійшов ближче й побачив, що справи кепські: дівчина була поранена, і в рані засів наконечник стріли.

— Я можу допомогти як хірург, — сказав Ворон, ні про що не питаючи.

— Ти ж не лікар, а володар, — відгукнувся Стократ, не дивлячись на нього.

— Я багато років навчався у Високій Школі.

Дівчина розплющила очі.

— Справді? — вона намагалася, щоб голос звучав весело. — Висока Школа…

— Мовчи, — сухо велів Стократ.

Правила Пристойності дивився у вогнище. Здавалося, що очей у нього шестеро чи восьмеро — мокрі доріжки на щоках відбивали вогонь. Голова Світ лежала в нього на колінах.

Ворон жестом покликав за собою Стократа. Зігнувшись, обидва вибралися з низької сухої печери, що прихистила їх на цю ніч.

— Я все зробив, — тихо сказав Ворон. — Сьогодні вночі визначиться, житиме вона чи ні.

— Спасибі, володарю.

— Не називай мене так.

Стократ усміхнувся куточками губ:

— Ти ще щось хотів спитати?

— Що в неї… зі шкірою? — Ворон не мав певності, що правильно питає.

— Це карта Світу. Бунт і війна на землях Грана сталися тому, що її поранив сучок. У тому місці, де на карті — столиця Грана.

— Ти жартуєш?

— Ти сам бачив цей рубець.

Ворон важко опустився на камінь. Стократ підняв свою сумку, що лежала при вході в печеру, вийняв і подав Воронові баклагу:

— Випий іще.

Ворон ковтнув. Поморщився. Перевів дух:

— Що буде, якщо вона помре?

— Світові кінець.

Ворон підняв голову. Над лісом, добре видимі у прогалинах між гіллям, висіли білі волохаті зірки.

— Такого не може бути, Стократе. Світ не може закінчитися зі смертю однієї людини. Я вже був умер сьогодні, я лежав у могилі, зверху сипали землю… але я знав, що світ залишається стояти, що в порту смердить рибою, що в Високих Школах гортаються сторінки…

— Світ завжди кінчається зі смертю однієї людини, — сказав Стократ. — Розумій це, як хочеш, ти ж мудрець.

Ворон помовчав. З печери віяло димом, у хащах світилися очі нічних тварин.