Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 47

В один день Ворон довідався про смерть брата — і про те, що він тепер спадкоємець і майбутній володар Вивір. Але батько був на той час іще міцний і дужий: мужньо переживши смерть Даги, він дозволив Воронові продовжувати навчання, якщо на те синова воля.

Позаду у Ворона були чотири роки Білої Школи, він з радістю скористався дозволом і залишився на п’ятий, шостий, сьомий. В будинку білого мармуру на сліпучо-білій вершині день і ніч світилися вогні й горіло в камінах. Усі знання, якими вчителі набивали його голову змалку, усі Воронові уявлення про життя та спостереження за людьми перестали бути каламутною кашею. У голові складалася мережа, де кожна чарунка була пов’язана з іншими, і прості суворі закони розставляли на свої місця випадковість і вигоду, запах і любов, пам’ять і осінь — на єдино можливі місця, і від цього світліше ставало перед очима й вільніше на душі.

Йому було двадцять два роки, коли з дому прийшло повідомлення про батькову хворобу. Коли Ворон приїхав, батько вже його не впізнав — старий блукав розумом по далеких краях, нікому, крім нього, не видимих і не знаних. Проте він залишався володарем Вивороту; Ворон офіційно прийняв звання володаря-спадкоємця й поїхав з дому. У нього в дорожній сумці лежало запрошення в Золоту Високу Школу, якого удостоюється один з тисячі учнів Білої Високої. Ворон покинув володіння на дядька й на двоюрідного брата, і тільки час покаже, помилився він чи ні…

Він усе ще сидів на поваленому дереві, коли з лісу примчав гонець з повідомленням: одне гніздо знищили, шукають інші. Шукати нелегко, бо від диму шершні поховалися глибоко в нори і, якщо навіть гнізда існують, до смерку їх точно не знайдуть.

Майже одразу за гінцем примчав Шивар. Він дуже змінився за ті три роки, що Ворон з ним не бачився — двоюрідний брат з юнака остаточно перетворився на чоловіка й заробив кривий шрам на вилиці. Зістрибнув з коня, кинув повід слузі, широким кроком підійшов до Ворона й ляснув його по плечі: ляснути збирався браво, на повну силу, однак на половині руху Шивар передумав і придержав руку. Ворон подумки йому подякував: од Шиварових вітань у дитинстві з нього не сходили синці.

— Здоров, брате, — сказав Ворон, вдивляючись у поросле бородою, обвітрене, незворушне кузенове лице. — Що там з шершнями?

— Старий лісник попався.

— Як же це так?!

— Та просто, це ж шершні… Бачив батька?

Ворон кивнув. Коло господарського ґанку, кашляючи від диму, слуги третю годину розвантажували його багаж — двадцять незмірної ваги тюків з книжками, сувоями, картами, нотами, ретельно запакованими музичними світильниками та клітками зі співочими метеликами.

— Це все твоє?! — Шивар зупинився із занесеною ногою. — Ти що… назовсім повернувся, брате?

— Назовсім.

— Навчання кидаєш?

— Вивчив, що подужав. Далі по книжках — сам…

Шивар кивнув, легко стукнув по потилиці хлопчика-слугу, що не зразу відчинив двері, і жестом пропустив Ворона вперед. Запах диму був скрізь — Ворон смутно подумав, що й шкіра, і одяг, і всі його речі просякнуть димним духом навіки.

— То що там з лісником?

— Укусив його шершень. Раніше, ніж ми наспіли. Ну й… вийшло так: його, лісника, невістка вперіщила дрюком по голові. Клялася, щоб тільки оглушити. А він старий, хіба йому багато треба, — помер, одне слово. Ми на місці — суд володаря…

На цьому місці розповіді Шивар скоса, запитально глянув на Ворона:

— Ти ж на час передав право судити моєму батькові, твоєму дядькові, а він передав мені…

— Так я знаю, розповідай…

— Виходить, суд на місці. Що маємо? Скрізь дим, шершні десь ховаються, молодиця в істериці, її чоловік не знає, за що хапатися, ну й старий лісник — мертвий. А річ ось у чому: дід невістку дуже не любив, утім, хто ж невісток любить. І, коли шершень його куснув, коли він розійшовся, як це звичайно буває, забризкав слиною й зарепетував, що весь світ лайно — отут вона його й пригостила по голові. Боялася, що він її почне проклинати. Ти ж знаєш…

Ворон кивнув. Якщо кого вкусить проклинальний шершень, то прокльони цієї людини збуваються буквально, дуже скоро, і скасувати їх ніяк не можна. У селах і в містечках, де коли-небудь заводилися шершні, жителі часом гинули, провалившись крізь землю, вдавившись язиком, лопнувши, як пухир, і багато ще винахідливих смертей чекало на тих, хто вчасно не знищив гнізда.

Усі знали, що сам по собі укус несмертельний. Але людина після нього впадала в затьмарення й шал; її страшну тугу та лють могли полегшити тільки прокльони. Кажуть, одна мірошничка зі Степів перенесла наслідки укусу, не проклинаючи близького й далекого, а тільки усміхаючись і молячись небесному колесу. Але то була легенда: жертв укусу, щонайменше, свої ж сусіди оглушали й затикали рота, а часом і вбивали — як оце у випадку зі старим лісником…

— І як ви вирішили? — запитав Ворон з важким серцем.

— Та так і вирішили. Убивство без наміру, у мить справжньої небезпеки, вирішили вважати за самооборону. Відробляти їй призначили на наших полях, а ти як би вирішив?

— Краще не вирішиш, — Ворон зітхнув, наче й диму не відчуваючи, наче гора з плечей звалилася.

— Ходімо в лазню, — сказав Шивар.

— Що?

— Та ми тут з батьком лазню збудували… Ти такого й не бачив у своїх мармурових містах. Ходімо.

Рукотворний грот з підводними вогнями та з водоспадом теж був повний диму. Дим стелився над водою, та це було навіть гарно.

Шивар, потягуючись, підійшов до краю кам’яної чаші, знову потягся, граючи м’язами, і Ворон побачив, що на лівому боці в нього з’явився ще один шрам, глибокий, нерівний. Шивар стрибнув, здіймаючи бризки, зник у воді з головою й одразу виринув — величезний, плечистий, з розкуйовдженою чорною бородою.

— Ух! Після доброї роботи — те, що треба, брате. Або після довгої дороги… Або після битви!

— З ким битися? — Ворон підійшов ближче, обережно ступаючи босими ногами по шліфованому каменю. — Війни не було вже десять років…

«А ти весь у нових шрамах», — додав він про себе, мовчки.

— Війни не було, миру теж не було, — Шивар простягся на спині. — Ти, поки вчив свою науку, у наш бік хоч трохи поглядав? Повідомлення читав?

— Читав.

— Отож-бо, спадкоємцю. Спадщину ми твою наповнили тугіше, полагодили, добудували — краса. П’ять вільних сіл уклінно попросилися під нашу руку, і ми їх прийняли. А на землях тих вільних сіл якраз шахти пробиті — стара, дві нові. Працювали вони так-сяк, стара взагалі стояла порожня. Тепер там удень і вночі йде робота, а поруч кузня й плавильня…

— Треба б з’їздити, — сказав Ворон. — Подивитися…

Він сів на край басейну й спустив униз ноги. Вода була тепла, але розслабитися ніяк не вдавалося — дратував запах диму.

— Устигнеш, — Шивар пірнув з головою і знову випірнув. — Боюся, брате, що ти на цих справах не дуже розумієшся. З собою возиш книжки, важкі, як каміння, а про те, як керувати й як владарювати, там не написано.

— Там про все написано, брате, — зітхнув Ворон. — П’ять вільних сіл, які під нашу руку попросилися… Жертви були?

Шивар глянув з усмішкою. Труснув головою, розкидаючи краплі з кінчиків волосся.

— Та які жертви… Навіть варту вводити не довелося, побалакали відверто з їхніми правителями, з обраними старостами… Вони не дурні.

— Неоціненна ти людина, — сказав Ворон.

— Радий, що ти це розумієш, — без усмішки відказав Шивар. — Ти володар Вивір. А Виворіт — не дрібне володіння. Виворіт — прадавня столиця, і його тисячолітнє царство відродиться при нашому житті!

— Я якраз хотів з тобою поговорити, — сказав Ворон.

Шивар насторожився:

— Слухай, тебе довго не було вдома. Придивися спершу до наших справ, не треба поспішати…

— Ти так боїшся того, що я запропоную? — здивувався Ворон.

Шивар виліз із води. Молоденька служниця миттю накинула йому на плечі покривало.

— Я хочу заснувати на нашій землі Високу Школу, — сказав Ворон.

Шивар поволі повернув голову: